2024-й р. увійшов в історію, коли вчергове відбулись американські президентські вибори, в ході яких перемогу здобув лідер Республіканської партії, 45-й президент США - Дональд Трамп.
Вже під час передвиборчої президентської кампанії в Сполучених Штатах з боку європейських урядовців неодноразово лунали побоювання з натяками на неприйнятні наслідки в питанні безпеки для Європи у випадку повернення Трампа до Білого дому. У свою чергу європейські політичні еліти дедалі частіше відстоювали позицію стосовно необхідності самостійного забезпечення безпекового простору для Європейського співтовариства, в тому числі й створення власних об'єднаних військових сил, не сподіваючись на підтримку Вашингтона. Беручи до уваги й позиції радників новообраного президента США, які вважають за необхідне на повному перенесенні відповідальності за безпеку та підтримку миру на континенті виключно на самих європейців.
Getty Images via AFP
Проте чи вчасно та ефективно справиться Європа самостійно з цим зобов’язанням, не беручи до уваги фінансові питання, пов’язані з майбутнім економічним направленням Трампа, враховуючи різносторонні позиції на подальше майбутнє суверенної Європейської Конфедерації та провідне місце в цій Унії. Адже останні 75 років американського безпекового “заколисування” європейських партнерів, відвели останніх від замислень про відстоювання суверенного обороноздатного арсеналу захисту від загрози “імперії зла”, відводячи увагу до вирішення “найважливіших проблем” для кращого суспільного майбутнього, пов'язаним із захистом прав меншості, відстоювання гендерної рівності, та надмірної концентрації уваги до підтримки екоактивіських рухів та їх концептуальних принципів.
Занурюючись в історію попередніх століть, важливо відмітити про домінування на старому континенті деякими надпотужними гравцями у свій часовий період, у випадку повного контролю європейського театру під одним центром сили: Наполеонівська Франція на поч. XIX ст. та Гітлерівська Німеччина в першій половині XX ст. Тим не менш, панування однієї з сил було тимчасовим і призвело до низки кровопролитних боїв, що стали найбільш жорстокими для свого часу, а наслідки цієї авантюри обернулися руйнівними для держав, які сподівалися отримати вигоду, зокрема й для всієї Європи.
https://www.theguardian.com/world/2017/sep/03/napoleon-exhibition-museum-france-modern-civilisation
Наполеон переходить через перевал Сен-Бернар, Жак-Луї Давид. Фото: Fine Art/© Rmn-GP (Версальський замок)
Тому недарма ще у свій час французький політичний діяч та міністр іноземних справ Франції (1849) Алексіс де Токвіль, аналізуючи внутрішній політичний стан в Америці, передбачив про майбутнє домінування Сполучених Штатів в одній із півкуль із опонуючою стороною - авторитарною, деспотичною і агресивною росією, з урахуванням того стану Європи, знівеченої постійними війнами.
Укрінформ
Але часи змінюються, нова адміністрація майбутнього президента Трампа вважає за потрібне концентрувати свої зусилля на прояви з боку антагоністичних сил в Індо-Тихоокеанському регіоні, тож навряд чи нинішня загроза зі Сходу - російська федерація забажає проявити гуманізм та милосердя до європейських гравців, враховуючи їх ослабленість на відміну від північного агресора.
Розглянемо варіанти абсолютного домінування основного європейського гравця з поміж інших, чиї рішучість та можливості могли б надати йому ексклюзивну перспективу на лідерство в побудові безпекової стратегії в суверенній Європейській Унії.
фото: ВВС
https://epravda.com.ua/news/2021/07/23/676215/
ФРАНЦІЯ
Не дивлячись на результати Ялтинської Конференції (1945), в ході якої інтереси повоєнної Франції були враховані, зокрема підтвердження її місця серед великих держав, що вплинуло на її роль у формуванні повоєнного порядку, статус постійного члена Ради Безпеки ООН та збереження імперських позицій - в подальшому було зведено нанівець (мова йде про падіння Французького союзу після поразки в Алжирській війні).
Тим не менш для Французької Республіки Європа завжди була шляхом до відновлення своєї величі. Адже ще до Другої світової війни французькі дослідники були стурбовані спадом ролі Європи у світі, а французький президент Шарль де Голль бачив рішення у конструювання Європи "від Атлантики до Уралу", де провідна роль належала б Парижу. Відповідно механізмами до відновлення першості на континенті французи вважали перш за все наявний у них ядерний арсенал, за рахунок якого втілити свої прагнення на роль одноосібного європейського лідера.
На День взяття Бастилії 14 липня 1940 року де Голль інспектував перших добровольців "Вільної Франції" у Лондоні. Через чотири роки він виступатиме на площах визволених французьких міст
https://www.bbc.com/ukrainian/features-48019928
Втім не варто забувати про нинішній стан французької військової машини, яка потребує негайного доукомплектування для протидії рф у випадку прямого бойового зіткнення з російським агресором, враховуючи навіть висновки від видатного військового аналітика Мішеля Гойї щодо нездатності французьких сил протистояти рівному супротивнику.
Зокрема нестабільна ситуація в франкомовних країнах саванного Сахеля через терористичні дії бойовиків угруповання "вагнера", знизила французький вплив у регіоні, що не могло бути непоміченим головним німецьким опонентом, який відзначив для себе послаблення французьких позицій як на світовій, так й на європейській арені.
Проте для геополітичного піднесення над Європою, Франції важливо залучити одвінчого опонента на континенті - економічно розвинену Німеччину, заради збереження франко-німецького співробітництва як політико-економічного механізму для консолідації Європи із французьким верховенством, при цьому не допустивши зайняття Берліном лідируючої позиції в Європі.
Фото: gettyimages
https://espreso.tv/svit-politico-dostrokovi-vibori-v-nimechchini-shcho-dali
НІМЕЧЧИНА
Говорячи за Німеччину - її відданість Європі є способом історичного спокутування, а співробітництво зі США— гарантією національної безпеки, таким чином політика Берліна базується на поєднанні двох ключових принципів: спокути через інтеграцію в європейське співтовариство та забезпечення безпеки через партнерство з Вашингтоном.
Враховуючи розподіл країни протягом півстоліття, внутрішньополітичне оговтання у повоєнний період Західної німецької держави (згадаймо курс канцлера Конрада Аденауера) - все ж об'єднання Німеччини зміцнило її позиції перед французьким опонентом, більше того її вознесіння принесло статус світового гравця на геополітичній арені завдяки успішному економічному розвитку в країні.
© Свят Вєтров / RFI
Стосовно обороноздатності країни - антимілітарна та пацифістська Німеччина у повоєнний період опиралась на американську “парасольку” та допомогу у випадку радянської загрози. Навіть попри руйнацію комуністичної машини, тенденція підтримки зберігалась й донині. Але із врахуванням нинішньої політичної ситуації в США - джерело підтримки для ФРН може зазнати певних змін. Тож недарма лунають заклики з боку німецького військового керівництва до зміцнення самостійного обороноздатності країни, озираючись на російську загрозу та ймовірність зіткнення з російськими силами у 2029.
Тим не менш обидва гравці спільно поділяють ідеї щодо активної співпраці для забезпечення стабільності в Європі, зміцнення європейського суверенітету та посиленого інвестування у власну безпеку та оборону, не залишаючи поза увагою й про координаційність та згуртованість Союзу за нинішніх обставин, посилення європейських інституцій, спрямованих на боротьбу з непокорою деяких держав-членів ЄС у правових питаннях (Угорщина, Польща, Словаччина). Хоч й німецьке бачення стосовно нової суверенної об’єднаної Європейської держави полягає у розширенні Конфедерації на східні терени, включно із країнами Західних Балкан (Албанія, Чорногорія, Північна Македонія, Сербія та Боснія), Україною, Молдовою та Грузією* (останні події в Сакартвело скоріше певною мірою вплинуть до подальшого євроінтеграційного залучення), на відміну від французького про сумнівність необхідності розширення ЄС із пропозицією європейської спільноти для кандидатів через неможливість їх прямого долучення до Унії з огляду на внутрішні правила в Євросоюзі.
Фото: Getty Images
Макрон і Шольц під час зустрічі у Берліні 18 жовтня
Таким чином, розглядаючи обох гравців у формуванні та очолювані нової суверенної незалежної Європи, важливо відмітити про їх політичний симбіоз для досягнення стратегічних амбіційних заходів із відродженням тієї величі, з якою змушені були б рахуватись у Вашингтоні, Пекіні чи навіть в кремлі. Адже єдина Франція зі своїм рівнем воєнної міцності та показниками економічної промисловості не спроможна буде реалізувати ті поставлені цілі, в тому числі переконуючи Німеччину через аргумент тиску та сили, яка вже давно не перебуває в тому становищі, як у другій половині 20 ст. до події її об'єднання в 1990. Парижу неодміну доведеться поважати думку Берліна, беручи до уваги нинішній рівень німецького ВВП на відміну від французького:
за даними МВФ за 2023р. ФРН - 4456,08 млрд. $, Франція - 3030,90 млрд. $.
Але й Німеччина не здатна єдиною отримати пальму першості на п‘єдесталі без підтримки П'ятої Французької Республіки. Адже у європейців зі східному флангу не зник страх перед німецьким реваншизмом на континенті, які довіряють американцям куди більше. Зокрема відносно слабка військова міцність самої держави порівняно з безперечною потужністю рівня економіки не надасть їй можливості самостійно забезпечити безпековий простір для Європи, на фоні загроз російського вторгнення у 2029 р., без американської допомоги, або залучення французьких сил. Навіть якщо припустити щодо участі Великобританії, не дивлячись на позаконтинентльну позицію королівства, але не забуваючи про укладення оборонної угоди з Об’єднаним королівством - англійський культурний і мовний аспекти, та міжнародний вплив надали б ефективну можливість зкоординувати європейські сили в єдину безпекову коаліцію з провідною роллю з урахуванням сучасних викликів та загроз зі Сходу.
Тож, чи вдасться все ж самостійно забезпечити провідним європейським лідерам безпекову оборону старого континенту в контексті майбутньої політики 47-го президента Сполучених Штатів - зможемо відстежити лише за активним розвитком ВПК в європейських країнах. Проте не варто забувати про непередбачуваність Трампа, зокрема не втрачаючи з поля зору його зовнішньополітичний курс щодо забезпечення європейської безпековості та продовження активної роль США в НАТО під час першої каденції з 2016 - по 2020 р.р.
Микита Носік, асоційований експерт аналітичного центру «Обʼєднана Україна»