Після закінчення бойових дій в районі Дебальцевського виступу пройшло вже шість років (а нагадаємо, що офіційно Дебальцевська операція закінчилася 18 лютого 2015 року), проте до цих пір не вщухають суперечки про те, чим саме була ця операція для ЗСУ і чи змогли реалізувати свої плани росіяни.
Одними з найважливіших прорахунків комендованія ВСУ можна вважати здачу Логвиново, а також події, які привели до здачі Вуглегірська. Але багато ще треба з'ясувати. Адже учасники тих подій кожен по-своєму розповідають про те, що сталося.
Військова складова
Усередині українського суспільства час від часу виникають сплески активності цивільних діячів і ветеранів війни про те, що Дебальцевська операція привела до масових втрат військових і була фактично програна Україною. При цьому посилаються на те, що нині ця територія знаходиться під контролем окупаційної адміністрації, а в ході боїв загинули «тисячі» мотивованих бійців.
Хоча і територія донині окупована ворогом, проте реальність така - всього в ході бойових дій в районі Дебальцево починаючи з 24 січня 2015 року загинуло, включаючи померлих від ран уже після 18 лютого - 269 осіб. Причому безпосередньо під час виходу угруповання загинуло 19 військовослужбовців, ще 17 потрапили в полон і 13 пропали без вісті (більшість з них було знайдено пошуковими групами і ідентифіковані по ДНК). Для того, щоб оцінити масштаби варто згадати, що з 366 загиблих в ході Іловайської операції у серпні 2014 року переважна частина загинула саме під час виходу в «кривавому коридорі», влаштованому російськими військовими.
Величезними були втрати автомобільної та броньованої техніки, проте в умовах, коли ледь функціонувала одна єдина польова дорога, вибір "солдати або техніка" був цілком очевидний.
Фактично українській армії неймовірними зусиллями солдатів і офіцерів вдалося з мінімальними втратами не тільки вивести угруповання, а й утримати лінію фронту на рубежі річки Луганки, закріпитися на плацдармі Луганське - Троїцьке - Попасна і таким чином не допустити подальшого просування противника вглиб.
Чималу роль в цьому, до речі, зіграло масоване застосування артилерії і активні дії військовослужбовців сил спеціальних операцій.
Політична складова
Ні для кого не секрет, що Путін, починаючи переговори в Нормандському форматі, вважав, що у нього «в кишені» серйозний козир - оточене під Дебальцевим угруповання і розраховував за допомогою своїх проросійських сил всередині України серйозно розгойдати ситуацію. І під маркою «Іловайська-2» і нездатності військово-політичного керівництва захистити країну виставити серйозні умови - перш за все це перехід під контроль ОРДЛО всієї території Донецької та Луганської областей з виходом на адміністративні кордони. Тобто це було саме те завдання, яке не вирішували російські військові формування в серпні - вересні 2014 року.
Це було вкрай необхідно Кремлю і в фінансовому сенсі - вже тоді було зрозуміло, що без Маріуполя неможливе функціонування металургійної промисловості та значить і досягнення хоча б мінімальної самоокупності. Тобто було розуміння, що східний Донбас з його просто колосальною кількістю пенсіонерів і одержувачів соціальних виплат від держави лягав дуже важкою гирею на російський бюджет.
Колаборанти і не тільки
Однак в реалізації своїх планів кремлівські політики переоцінили відразу кілька речей. Перш за все, звичайно, це була неадекватність оцінки потенціалу незаконних збройних формувань. У відповідь на багатомільярдні поставки зброї, боєприпасів, палива і просто фінансів «нагору» йшли бадьорі доповіді. Але реальна ситуація в умовах неконтрольованого збагачення як місцевих польових командирів, так і відряджених кадрових офіцерів російської армії, була близька до катастрофи. І це підтвердив досвід Дебальцевого, коли бандформування виявилися нездатними виконати досить просте за мірками кадрової армії завдання - збити по суті точкову оборону ЗСУ. При атаці окремих опорних пунктів бойовики понесли настільки катастрофічні втрати в живій силі і техніці, що російські куратори були змушені спочатку кинути ПВК «Вагнер», надавши їм танки і артилерію, а потім взагалі перейти до відкритого використання кадрових частин.
Причому в цьому випадку ні про яку секретність, як це було під Луганським і Донецьким аеропортом та в Іловайську, навіть не йшлося. Російські солдати і техніка масово потрапили не тільки на фото і відео західних кореспондентів, але навіть в матеріали російських видань (тут досить пригадати кобзоновское «Ви бурят, я дуже радий»).
Втрати незаконних збройних формувань змусили росіян переглянути саму стратегію реформування збройних формувань колаборантів. І якщо до лютого 2015 року підтримка Росії була майже виключно матеріальною, а командні посади займали місцеві кадри, яких «підпирали» радники, то після Дебальцевого почалося формування окупаційних корпусів по стандартам російської армії з наповненням офіцерського складу по всій вертикалі кадровими росіянами на ротаційній основі.
У цих умовах неминучою стала фізична зачистка більшості польових командирів бойовиків зразка літа 2014 року. Із завершенням Дебальцевської операції на лінії зіткнення на Донбасі встановилося відносне перемир'я і аж до червня 2015 противник не наважувався проводити масштабні бойові операції, обмежуючись лише локальними діями.
* * *
Говорячи про результати Дебальцевого, необхідно відзначити, що програна з військової точки зору операція стала для росіян прикладом вдалої психологічної спецоперації. Після лютого 2015 року недовіра до нашого військового керівництва, яка штучно підігрівалася ззовні ще з часів Іловайська, досягла в суспільстві свого максимуму. І досить вдала військова операція, яка зараз вивчається в усіх провідних західних військових академіях як приклад відмінної штабної роботи, в масовій уяві «простого українця» перетворилася на ганебну сторінку війни на Донбасі. Однак особисто у мене є впевненість, що час все розставить по своїх місцях ...
