Пригадується анекдот, чи з'їсть слон вагон яблук? З'їсти то він може і з'їсть, та хто ж йому дасть...
Олександр Деркач у властивій йому манері глибокого гумору прокоментував цю тему так:
"хто, де і як буде все це виробляти і де вся ця продукція буде продаватися".
Але я проаналізую цю тему трохи під іншим ракурсом.
"Велика аграрна держава" - приблизно такий самий оксюморон як "солодка отрута".
Напевно, тому, що в сучасній історії немає в чистому вигляді аграрних країн, тим більше великих.
Щоб хоч якось пом'якшити цей смисловий нонсенс, спічрайтери нашої офіційної делегації на Всесвітньому економічному форумі в Давосі вигадали більш лайтовий формат: "зерно і мізки", що означає, що українці будуть не тільки орати, а й думати.
Виходить унікальний гібрид, на кшталт празького Голема: країна фермерів і айтішників.
Порушує всі базові закони розвитку, зокрема і знаменитого "кола відсталості" німецького економіста Бруно Кналла.
Який говорив про те, що деградація економіки призводить до збільшення питомої ваги низькооплачуваних професій, зниження продуктивності праці та, відповідно, до загального економічного спрощення і сплощення.
А потім - зниження інвестицій в освіту і науку та подальший дефіцит висококваліфікованих фахівців, що ще більше посилює загальну економічну відсталість країни.
У результаті держава проходить точку неповернення, коли вже не може виділяти достатній ресурс для якісної освіти населення і професійної перепідготовки під запити технологічного укладу, що змінюється.
Стосовно України це означає, що із загальним спрощенням економіки, триватиме і зниження рівня освіти, що вже проявляється, коли половина школярів на ЗНО не можуть скласти дроби з різним знаменником.
Нинішній потенціал ІТ-фахівців тримається ще на колишній освітній базі, але і він має дуже чіткі параметри зростання, які залежать від чисельності населення і загальноприйнятого у світі коефіцієнта людей, що мають здатність до програмування.
З цієї причини, чисельність айтішників в Індії зростатиме, а в Україні - досягне порога зростання в 250-300 тис. осіб і потім почне знижуватися.
І Україна ніколи не увійде в топ-10 країн за обсягом цифрових послуг, що надаються, перебуваючи у світових рейтингах ІТ-бізнесу в 4-5 десятці, нарівні з Тунісом або Марокко.
Максимальний горизонт виручки від продажу цього виду послуг у нашій країні - до 10 млрд. дол. на рік.
Насправді, те, що відбувається з українською економікою, в чомусь закономірно.
Індустріальний профіль країни з акцентами на модерн у вигляді літако-авіа-і-ракетобудування передбачав наявність іншого типу політичних еліт.
Це мали бути еліти з інституційною пам'яттю, націлені на девеломпент країни, як цілісний і складний проєкт розвитку.
Але природний перебіг історії породив і природний формат "еліт", архаїчних, з опорою на клерикалізм, ідеологізацію політичного дискурсу, а в економіці - олігархічних і рентоорієнтованих, тобто націлених на регулярне зняття ренти з населення та бізнесу за допомогою податків, тарифів і контролю за ключовими системами життєзабезпечення країни (енергетика, транспорт, порти і т.д.).
А для такої архаїчної моделі, квазіфеодальна, аграрна держава - саме те, з "децентралізацією", коли величезними ОТГ керує "голова", начальник районної поліції та районний прокурор.
Перший із них - це і є новий "Дон Педро".
А другі - це "око государеве", поставлені для того, щоб частина знятої з населення ренти, своєрідного "полюддя", передавалася нагору.
Умовне "РВВС" у цій моделі - майже як форпост "шерифа нотінгемського", покликаний знімати данину з усього, що ще хоч якось економічно дихає: видобуток піску, збір металобрухту, контрабанда, базарна торгівля тощо.
І "залізний закон олігархії" в даній системі координат ніколи не дасть змоги розвинутися тим галузям, які не пристосовані для зняття рент, - тобто промисловості, особливо інноваційній.
Попутно знищивши ті виробництва, що ще залишилися.
Згаданий вище закон сформулював Роберт Міхельс ще 1911 року.
Усе починається з переорієнтації цілей зі стратегічних на поточні.
Потім ідеологізація політики.
Розрив між інтересами населення і вузької надбудови.
Відсікання суспільства від демократичних процедур впливу на владу (і формалізація їх).
Інкорпорація лідерів громадської думки в загальну систему рентних доходів.
Орієнтація провладної партії "на весь народ".
У своїй книжці "Чому одні країни багаті, а інші бідні", економісти Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон описують це порочне коло екстрактивних інституцій, що найхарактерніше для країн Африки та, як бачимо, - для нас.
Основна ознака - під час зміни політичних еліт, самі інститути зі знімання ренти з населення та економіки не зникають, а лише трансформуються і перезавантажуються, що і відбувалося в Україні після кожного майдану, будучи основною причиною бідності в країні.
У сучасній економічній науці є такий надзвичайно цікавий розділ як динамічна рівновага економічних систем.
На практиці це означає, що зростання економіки не має межі, так само як її падіння не має дна.
Економічна система просто знаходить точку рівноваги, на вищому або нижчому рівнях розвитку.
За останні 20 років, коли ми жили у форматі квазіринкової системи (а не перехідної), у нас було три піки економічного розвитку, коли ВВП перевищував 180 млрд. дол.: у 2007-2008, 2012-2013 і 2021 роках.
Щоразу вихід на пік закінчувався обвалом, щоразу втручався зовнішній фактор: війна або глобальна криза.
Але був ще один загальний маркер кризи: торговельне сальдо товарами і послугами.
У 2005-му році ми перебували на найвищій точці залишкового промислового потенціалу в ринковій моделі, коли питома вага промислової продукції в структурі експорту становила 13%, так само як і аграрної сировини.
Відтоді ситуація тільки погіршувалася: аграрний компонент експорту сягнув 50%, а промисловий - скоротився в кілька разів до 4-5%.
У 2005-му ми мали зовнішньоторговельний профіцит за товарами і послугами в розмірі 0,8% ВВП.
У 2008-му цей показник знизився до дефіциту на рівні -8%.
Потім, одразу після глобальної фінансової кризи - оздоровлення торгового балансу і зростання цього індикатора до -1,7% ВВП у 2009-му.
І знову погіршення до -8,5% у 2013-му.
Новий обвал і чергове "оздоровлення" - до -2% у 2015-му.
Чергове "коло на кризу", коли дефіцит зовнішньоторговельного сальдо почав знову зростати.
Відбувається це з дуже простої причини:
у період кризи активізується девальвація національної валюти і загальне зниження платоспроможності населення та інвестиційної активності бізнесу.
Споживчі та інвестиційні товари у нас переважно імпортні, тобто зниження платоспроможності різко обвалює показник імпорту.
У той час як аграрний експорт, хоч і скорочується, але не так суттєво.
Ось так і відбувається "оздоровлення" нашого торговельного балансу.
Чому ми не користуємося цим шансом на перезавантаження економічної системи?
Чому ми запрограмовані на такі циклічні обвали?
Сформуємо просту економічну модель.
Споживчі витрати населення на рівні 75% ВВП і схильність до імпорту - на рівні 50%.
Це означає, що за нинішнього умовного рівня ВВП у 200 млрд дол і споживчих витрат у 150 млрд дол, параметри імпорту становитимуть приблизно 75 млрд дол.
У міру зростання економіки і доходів населення, потреба в імпорті буде лише зростати.
Вона вже не буде перекриватися за сумою сировинним експортом (аграрним і гірничо-металургійним).
Зростання імпорту частково можна компенсувати за рахунок торговельного дефіциту, граничне значення якого для нас - до 10% ВВП, тобто за показника валового продукту в розмірі 200 млрд. дол. йдеться про приблизно 20 млрд. дол., які перекриваються за рахунок нових кредитів і трансферів трудових мігрантів.
Але в будь-якому разі стеля зростання імпорту в такій моделі до 95-100 млрд. дол., потім новий обвал.
Щоб його уникнути, потрібно нарощувати експорт.
Але і тут є своя стеля: з урахуванням "зерна і мізків", розмір нашого експортного потоку в найближчі 10 років не перевищить 100 млрд. дол. (і це за дуже хорошого варіанту розвитку подій на світових сировинних ринках).
Паралельно з цим відбуватиметься процес зростання доходів населення і відповідне збільшення імпорту (замість секондхенду - нові речі, замість "євроблях" - нові авто тощо).
З урахуванням потенційно доступного дефіциту отримуємо максимально можливий імпорт у розмірі 120 млрд. дол.
А далі можуть бути тільки два варіанти:
1) якщо курс гривні фіксований, відбувається черговий обвал із девальвацією на 30-50%: ВВП країни повертається на звичний рівень у 150 млрд. дол., населення біднішає, переходить на секкондхенд і євробляхи, доходи громадян країни падають на 20-% і більше;
2) якщо курс гривні плаваючий, усе відбуватиметься приблизно в тому самому напрямі, але з частішими коригуваннями, коли курс знижуватиметься на 10%, потім зростатиме на 5% і т.д.
Обвали будуть не такими глибокими, але частішими.
У такій моделі ВВП балансує в діапазоні 150-200 млрд. дол. (у нинішніх цінах, без урахування інфляції долара), доходи населення стискаються і розширюються як гармонь на сільському весіллі.
Простими словами, зростання нашого споживання (заснованого на імпорті) завжди буде стримуватися стелею нашого сировинного експорту.
А сільське господарство, так само як і видобуток природних ресурсів - це галузі з віддачею, що знижується, коли кожен додатковий центнер кукурудзи з гектара і кожна нова тонна руди коштуватимуть дедалі дорожче й дорожче, доки можливість нарощування виробництва остаточно не вичерпають.
Наша доля в цій моделі - ВВП на душу населення в межах 5-8 тис. дол., тобто місце в групі найбідніших країн, або системне зниження чисельності населення вдвічі, що дасть змогу збільшити рівень добробуту щасливчиків, які залишилися, до рівня, наприклад, сучасної Туреччини.
До речі, а що в інших країнах?
Туреччина з населенням 83 млн. осіб і подушним ВВП на рівні 10+ тис. дол. має показники експорту на рівні 250 млрд. дол. та імпорту в межах 360 млрд. дол.
У Польщі, населення 38 млн. осіб і подушний ВВП - понад 15 тис. дол. з річним експортом у 340 млрд. дол. та імпортом у 360 млрд. дол.
У Південній Кореї з населенням 51 млн осіб, ВВП на душу населення 32 тис. дол. експорт - 640 млрд дол. та імпорт - 615 млрд дол.
У всіх цих економік є спільна риса:
- покриття експорту імпортом на рівні одиниці і вище (крім Туреччини);
- питома вага промисловості у валовій доданій вартості (вартість продукції за вирахуванням вартості проміжного споживання) на рівні 45-60% - джерело первинних доходів.
Для подальшого розвитку, модель якого включає в себе зростання, а не скорочення чисельності населення і вихід на вищу, а не нижчу точку динамічної рівноваги, Україні потрібно пройти чотири етапи:
1) Відправна точка для "великого поштовху" з ВВП на рівні 250 млрд. дол. (подушний ВВП - 6-8 тис. дол.).
Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі понад 130 млрд. дол.
2. Умовна "Туреччина" - ВВП на рівні 400 млрд. дол. (подушний ВВП - 10 тис. дол.).
Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 250 млрд. дол.
3. Умовна "Польща" - ВВП на рівні 600 млрд. дол. (подушний ВВП - 15 тис. дол.).
Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 330 млрд. дол.
4. Умовна "Південна Корея" - ВВП на рівні понад один трильйон доларів (подушний ВВП - понад 30 тис. дол.).
Для цього потрібен верхній поріг експорту в розмірі 600+ млрд. дол.
Навіть для стартового поштовху, потенціалу сировинного експорту буде недостатньо.
Потрібна реанімація наявного промислового потенціалу.
А для виходу на точку "умовної Туреччини" необхідна реновація промислового ядра.
Для "умовної Польщі" - структурна диверсифікація за максимальною шириною лінійки виробленої продукції.
Для "умовної Південної Кореї" - інновації.
Або у форматі інвестицій: державні, внутрішні, зовнішні.
У форматі моделей: перезапуск на факторі внутрішнього ринку, зростання продуктивності праці, інновації.
Є ще один варіант - нічого не робити, повернутися в милу серцю аграрну архаїку, феодалізуватися і бовтатися в ополонці між циклами криз.
Постійно знаходячи основу рівноваги на нижчій точці розвитку з одним варіантом виходу з цього "дня бабака" - за рахунок зменшення чисельності населення щонайменше в півтора раза.
Сподіваючись при цьому, що малолюдні землі ніхто не захопить.
Ну і для довідки: сучасна постіндустріальна модель економіки - це 70% - сектор послуг, 20% - промисловість і до 10% - сільське господарство і видобуток природних ресурсів.
У контексті трильйонного ВВП, нам потрібно видобувати сировини на 100 млрд дол щорічно (включно з агро) - здійсненне завдання.
Виробляти промислової продукції на 200 млрд дол - лише при новій індустріалізації та новій освітній політиці, насамперед у галузі технічної освіти і науки.
І формувати сектор послуг на 700 млрд дол - можете уявити собі рівень стимуляції споживчих доходів і, відповідно, витрат.
У нинішній аграрній моделі, вихід на рівень трильйонного ВВП - НЕМОЖЛИВИЙ.
Потрібні нові концептуальні підходи, альтернативні моделі та інші носії знань при владі.
