Тисячі жінок-добровольців у ЗСУ опановують бойові й технологічні спеціальності, змінюючи уявлення про роль жінки на війні. Про це пише Данило Єршов, політолог, молодший експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У Збройних Силах України станом на 2026 рік перебувають понад 75 тисяч жінок, з них понад 55 тисяч — військовослужбовиці. За рік їхня кількість зросла приблизно на сім тисяч, а понад 5,5 тисячі виконують завдання безпосередньо на передовій. Ключова деталь, без якої ці цифри не читаються правильно: жінки в Україні служать виключно добровільно, на відміну від чоловіків, яких мобілізують. Саме тому українська модель дедалі частіше стає аргументом у європейських дискусіях про гендер в армії.
Цифри оприлюднив тодішній Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський у зверненні 8 березня 2026 року. Частка жінок серед особового складу становить близько 7–8% — формально нижче за середній показник країн НАТО. Але порівнювати «в лоб» тут не варто. Радниця з гендерних питань Оксана Григор’єва, яку цитує Euromaidan Press, зазначає, що йдеться про зростання приблизно на 40% порівняно з 2021 роком, і що жінки нині служать майже в усіх спеціальностях. Відмінність України не у відсотках, а в характері участі.
Як жінки заходять у бойові та технічні спеціальності
До 2018 року законодавство обмежувало доступ жінок до багатьох бойових посад. Після скасування цих обмежень і особливо після 2022 року ситуація змінилася кардинально. Сьогодні жінки офіційно можуть обіймати будь-які посади — від стрільчині, кулеметниці та снайперки до командирок підрозділів, операторок артилерійських систем і фахівчинь з радіоелектронної боротьби. Вони служать у піхоті, розвідці й артилерії, командують взводами та ротами, працюють бойовими медикинями, зв’язківицями та інженерками.
Найпоказовіша динаміка — в офіцерському корпусі. На початку 2023 року жінки становили близько 4% офіцерів ЗСУ, нині — приблизно 21%. Це понад п’ятикратне зростання за три роки, якого не демонструє жодна армія НАТО в мирний час. Водночас найвищі командні посади рівня бригади та вище лишаються переважно чоловічими: даються взнаки і історична інерція, і брак часу для накопичення досвіду на старших щаблях.
Окрема історія — безпілотні системи. Робота оператора винагороджує точність, просторове мислення й витримку більше, ніж фізичну силу, тож технологічний характер війни знижує вагу суто фізичних бар’єрів. За словами речниці Сил безпілотних систем Ольги Мелошиної, жінки становлять 4,2% особового складу цього роду військ — показник, вагу якого додає саме добровільність вступу. Серед новобранців рекрутингового центру Drone Force частка жінок сягає вже близько 20%, а в одному з наборів восени 2025 року доходила до 40%. Мелошина водночас застерігає від романтизації: російські війська цілеспрямовано полюють на операторів, тож дронові спеціальності не є «безпечнішим» вибором.
Чому Україна створює повністю жіночі ударні екіпажі
У листопаді 2025 року Національна гвардія розгорнула на Запорізькому напрямку перший повністю жіночий екіпаж ударних FPV-дронів у складі загону «Тайфун». Як описує Forbes, підрозділ працює цілком автономно: жінки самі керують транспортом, самі споряджають боєприпаси й виконують бойові вильоти без чоловічого персоналу. Командири пояснювали таке рішення прагматично — частина операторок показувала кращі результати, коли не відчувала постійного оцінювального погляду в змішаних екіпажах.
Другий приклад — підрозділ «Гарпії», з хронологією якого часто виникає плутанина. Набір до нього Сили безпілотних систем оголосили ще 2 квітня 2025 року, а очолила його ветеранка з позивним «ДШК», учасниця Революції Гідності. Підрозділ не виключає чоловіків на допоміжних ролях, але роль пілота, який завдає фінального удару, виконують виключно жінки. Навчання охоплює 45 днів загальної підготовки та понад 30 днів спеціалізованої, а арсенал — FPV-дрони, важкі бомбери, ударні БпЛА літакового типу й наземні роботизовані комплекси. На початку 2026 року «Гарпії» отримали адаптований бомбер Vampire, розроблений спеціально під операторок.
Ефект таких підрозділів подвійний. Практичний — вони знижують поріг входу для жінок, які вагаються, і створюють середовище, де компетентність не доводять щодня наново. Символічний — для російської армії з її підкреслено маскулінною культурою сам факт ураження жіночим екіпажем працює як окремий психологічний чинник.
Чому дві тисячі бронежилетів не закривають проблему спорядження
Рівність у бою вимагає рівності в забезпеченні — і тут український кейс дає найчеснішу картину. У травні 2026 року Агенція оборонних закупівель уперше централізовано придбала 2000 жіночих модульних бронежилетів у комплектації, що захищає груди, спину, боки, шию й пах. Вартість одного — 23 520 гривень проти приблизно 22 600 за чоловічий аналог тієї ж комплектації, тобто різниця в ціні мінімальна. Жіноча модель має демпферні вставки на внутрішніх стінках нагрудної секції та розміри від S до XL.
Проте аналітичний центр StateWatch, який оприлюднив ці дані, називає дві тисячі комплектів «критично недостатніми» на понад 55 тисяч військовослужбовиць. До травня 2026 року жіночий бронезахист централізовано взагалі не постачали, хоча перший зразок сертифікували ще 2023 року, а жіночу форму почали видавати лише в лютому 2024-го. Опитування StateWatch, яке наводить Rubryka, показало масштаб проблеми: 73% військовослужбовиць, які отримали захист, назвали його вагу й розмір неприйнятними, а 23% не отримали навіть чоловічого зразка. Надмірний тиск на грудну клітку спричиняє реальні проблеми зі здоров’ям — саме це змусило змінити підхід.
Рух усе ж є, і він системний. Командування Сил логістики внесло до плану потреб на 2026 рік щонайменше по 10 тисяч жіночих зимових курток і штанів, а контракти на штани підписали ще в січні. Партнери допомагають паралельно: Канада та Велика Британія передавали жіночі комплекти захисту з вигнутими бронеплитами, які дають помітно більшу площу покриття, ніж пласкі чоловічі зразки. Показово й те, що жінки, за даними Міноборони, становлять близько 20% усіх, хто звертається до центрів рекрутингу, — попит на адаптоване спорядження зростатиме швидше за пропозицію.
Як українські показники виглядають поруч із НАТО
Середня частка жінок у збройних силах країн НАТО у 2024 році становила 13,9%, зрісши на 3,5 відсоткового пункту порівняно з 10,3% раніше — Альянс сам визнає це зростання повільним і нерівномірним. У Великій Британії станом на 1 квітня 2026 року в регулярних силах служили 16 660 жінок, або 12,1%. У північних країнах — Швеції, Норвегії, Фінляндії — показники вищі, подекуди понад 20%, і там уже впроваджено або планують гендерно нейтральний призов.
Але найцікавіше починається, коли дивитися не на загальну частку, а на розподіл за рівнями. У британських регулярних силах жінки обіймають 15,2% офіцерських посад, а серед старших офіцерів — лише 11%. Тобто «скляна стеля», про яку відкрито говорять українські військові, — не українська аномалія, а спільна риса всіх армій Альянсу. Різниця в тому, що в більшості країн НАТО жінки служать у мирний час або в місіях із підтримання миру, де рівень безпосередньої небезпеки нижчий.
В Україні тисячі жінок добровільно працюють на лінії зіткнення, керують ударними дронами, ведуть вогонь із кулеметів і артилерії, евакуюють поранених під обстрілами. Такий рівень практичного досвіду інтеграції неможливо відтворити без повномасштабної війни — і саме він викликає інтерес у європейських військових колах, які готуються нарощувати чисельність своїх армій.
Що європейські армії можуть узяти з українського досвіду
Європейські дискусії про гендер в армії довго зосереджувалися на рівності можливостей, квотах і запобіганні дискримінації. Український досвід додає практичний вимір: як інтегрувати жінок у бойові підрозділи під час реальної війни, як забезпечити їх спорядженням, як будувати змішані та повністю жіночі екіпажі, як поєднувати службу з материнством.
Уроків щонайменше чотири. Добровільна служба жінок може бути дуже ефективною, якщо створити відповідні умови. Технологічні спеціальності виявляються найшвидшим шляхом до реальної інтеграції, бо там компетентність вимірюється результатом, а не фізичними нормативами. Забезпечення — форма, бронезахист, медицина — має враховувати фізіологічні відмінності, інакше рівність лишається декларативною, і українська історія з бронежилетами показує ціну зволікання. Нарешті, лідерство жінок на тактичному рівні вже працює, але системний прорив на стратегічному потребує часу й цілеспрямованої політики, а не самих лише декларацій.
Хто отримав найвищі державні відзнаки
За 12 років війни з Росією 1705 військовослужбовиць ЗСУ отримали державні нагороди за професіоналізм, особисту мужність і стійкість у бою. П’ятеро жінок удостоєні звання Героя України, троє з них — посмертно.
Найяскравіший приклад 2026 року — старша солдатка Національної гвардії Олександра Давиденко з позивним «Вирва». Колишня теле- і радіожурналістка із Запоріжжя, вона долучилася до війська 2020 року, а з 2024-го служить у батальйоні «Свобода» на Донецькому напрямку. 24 березня 2026 року Президент підписав указ про присвоєння їй звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка»: як повідомило агентство Interfax-Ukraine, вона стала першою жінкою в історії Нацгвардії, яка отримала цю відзнаку.
Її бойовий шлях пояснює рішення краще за будь-які гасла. Разом із підрозділом вона 42 дні утримувала позиції в умовах повного тактичного оточення в районі Спірного на Бахмутщині. У січні 2026 року під час відбиття російського наступу на Покровському напрямку особисто ліквідувала чотирьох окупантів і поранила ще двох, а потім, попри власне поранення, евакуювала пораненого побратима під артилерійським і мінометним вогнем. Такі нагороди мають не лише персональне, а й символічне значення: вони фіксують, що внесок жінок в оборону визнається на найвищому рівні, і формують нову культуру поваги всередині війська.
Станом на 2026 рік жінки в українській армії — це вже не виняток і не символічна присутність. Це десятки тисяч доброволиць, які обирають бойові, технічні та керівні посади, створюють нові підрозділи й отримують найвищі державні відзнаки. Порівняно з арміями НАТО Україна має нижчу загальну частку жінок, але значно вищий рівень їхньої реальної участі в бойових діях. Саме цей практичний досвід робить українську модель цікавою для Європи, яка шукає шляхи зміцнення власної оборони.
Український шлях демонструє, що гендерна інтеграція в армії може відбуватися швидко, коли є політична воля, технологічні можливості й, насамперед, мотивація самих жінок захищати свою країну. Водночас залишаються виклики — забезпечення, просування на вищі командні посади, боротьба зі стереотипами. Від того, наскільки послідовно Україна їх вирішуватиме, залежить не лише ефективність її Сил оборони, а й переконливість її прикладу для партнерів.