Вимога Кремля щодо проведення переговорів у Москві є розрахунком на капітуляційну картинку та інформаційний тиск на Україну й США. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Історія з можливими переговорами Володимира Зеленського і Володимира Путіна отримала новий і доволі дивний поворот. Відоме інформаційне агенство Bloomberg повідомило, що президент США Дональд Трамп під час зустрічі з президентом України в Нью-Йорку нібито знову закликав його поїхати до Москви для переговорів із Путіним. За даними агентства, Зеленський цю пропозицію відкинув.
До самої інформації Bloomberg усе ж варто ставитися обережно. Трамп публічно про таку пропозицію не заявляв, а Офіс президента України згодом назвав повідомлення агентства неправдивим. Тобто наразі ми маємо достатньо серйозне американське медіа, яке посилається на власні джерела, і водночас офіційне спростування з українського боку. Але сама поява цієї історії є показовою, оскільки ідея поїздки Зеленського до Москви цілком вписується у ту модель переговорів, яку протягом останнього часу просуває Кремль.
Російська позиція тут давно зрозуміла і неодноразово повторювана. Мовляв, якщо Зеленський хоче зустрічі з Путіним, нехай приїздить до Москви. І цілком можна уявити, що Трамп здатен сприйняти цю конструкцію як просте розв’язання складної дипломатичної проблеми. Росіяни хочуть Москву, то нехай буде Москва. Головне, щоб відбулася зустріч, з’явилася картинка переговорів і можна було оголосити про черговий «дипломатичний прорив».
Кремль намагається маніпулювати потребами Трампа
Саме тут і виникає головна проблема. Для Трампа зараз дедалі важливішим стає сам факт угоди між Україною та Росією як політичний результат. Він наближається до проміжних виборів до Конгресу у ситуації, коли йому дуже потрібні історії, які можна подати власним виборцям як перемоги. І завершення (або хоча б формальне замороження війни Росії проти України) могло б стати саме такою історією.
Але бажання Трампа отримати угоду і реальна готовність Росії завершувати війну — це зовсім різні речі. Кремль може чудово користуватися цією потребою американського президента, постійно обіцяючи йому перспективу великої домовленості. Треба лише ще трохи натиснути на Україну, ще на щось погодитися, ще зробити один крок назустріч російським вимогам, і ось тоді нібито настане мир.
Чим загрожує візит до столиці ворога
Водночас, поїздка президента України до Москви була б абсолютно неприйнятним варіантом. І справа тут не лише в символізмі, хоча символічний аспект у цій історії надзвичайно важливий.
Росії потрібна сама картинка українського президента, який приїжджає до російської столиці на переговори з Путіним. Такий візит Кремль майже напевно намагався б представити не як зустріч двох рівноправних сторін, а як поїздку керівника України до Москви для прийняття російських умов. У російській пропагандистській конструкції це дуже легко перетворилося б на символічний акт капітуляції.
Водночас, немає жодних підстав вважати, що після такого візиту самі російські вимоги раптом зміняться. Росія протягом тривалого часу повторює власні ультимативні умови. Чому вони повинні стати іншими лише тому, що Зеленський погодиться приїхати до Кремля? Найімовірніше, йому просто ще раз запропонують той самий набір вимог, після чого Москва використає сам факт зустрічі для власної пропаганди.
Тому у даному випадку ми маємо справу не з дипломатією, а з інформаційною війною. Якщо російське керівництво справді прагнуло б переговорів про припинення війни, абсолютно нормально було б погодитися на нейтральну територію. Стамбул, Відень, Женева, Ер-Ріяд, Ватикан. Варіантів достатньо. Наполягання саме на Москві показує, що для російської сторони важливий не лише зміст потенційних переговорів, а й сама форма, символіка та можливість використати її для тиску на Україну.
Є і другий аспект, про який не можна забувати, безпековий. Росія неодноразово демонструвала, що питання міжнародних правил, гарантій та зобов’язань для неї можуть мати дуже умовне значення. Історія російської політики дає достатньо підстав максимально серйозно ставитися до будь-яких ризиків, пов’язаних із перебуванням українського керівництва на російській території.
Можна згадати хоча б президента незалежної Ічкерії Джохара Дудаєва, якого російські сили ліквідували у 1996 році під час телефонної розмови, визначивши його місцезнаходження і завдавши ракетного удару. Зрозуміло, ситуації не тотожні, але сам історичний досвід показує, наскільки небезпечно будувати розрахунки лише на припущенні, що Москва обов’язково дотримуватиметься політичних або особистих гарантій.
Теоретично ризики можуть бути різними. Можна уявляти навіть сценарій, за якого російська влада намагається затримати українського президента, заявивши, що не визнає його статусу або дипломатичних гарантій. Це не означає, що саме такий сценарій обов’язково готується. Але питання полягає в іншому. Чому Україна взагалі має створювати для Росії можливість реалізувати подібний сценарій?
Сподівання на те, що гарантією безпеки буде слово Дональда Трампа, теж виглядає недостатньо переконливо. Якщо Москва порушить свої обіцянки, що саме відбудеться далі? Чи почнуть Сполучені Штати через це пряму військову конфронтацію з Росією? Очевидно, що розраховувати на такий розвиток подій було б щонайменше необачно.
Саме тому проблема значно ширша за питання, де фізично поставити стіл для переговорів. Росія намагається використати тему переговорів як ще один інструмент інформаційно-психологічного тиску. Москва добре розуміє особливості підходу Трампа. Зокрема, його любов до швидких рішень, великих угод, ефектних зустрічей і можливості оголосити про черговий дипломатичний успіх.
Путін може просто запропонувати йому конструкцію: «Я готовий до угоди, але Зеленський повинен приїхати до Москви». Для Трампа це може виглядати як майже готове рішення. Залишається лише «дрібниця». Переконати українського президента зробити один крок. Але після цього жодної угоди може не бути. Путін зачитає свої вимоги, Україна їх не прийме, а Росія отримає можливість заявити, що «ми були готові до миру, але Київ знову все зірвав».
І це ще найбільш безпечний сценарій. Насправді вся ця конструкція дуже добре вписується у ширшу російську стратегію когнітивної війни. Її завдання полягає у формуванні у українського та західного суспільства простої картини, де мир нібито лежить на столі, потрібно лише погодитися на переговори. І Росія нібито демонструє готовність домовлятися, а Україна відмовляється.
Найближчим часом подібний інформаційний тиск цілком може посилюватися. Українцям можуть знову пояснювати, що поїздка до Москви краща за продовження війни, що будь-які переговори є проявом дипломатії, а відмова від запропонованого формату означає небажання миру. Саме так створюється хибна альтернатива. Або погодитися на російські умови переговорів, або нібито свідомо обирати продовження війни.
Але проблема полягає у тому, що сама Росія поки не демонструє відмови від своїх максималістських цілей. Її тиск на Україну продовжується, паралельно зростає тиск на європейські держави, зокрема через погрози, провокації та інші форми ескалації. Це погано поєднується з образом держави, яка вже внутрішньо прийняла необхідність компромісного завершення війни.
Чому важливо обирати нейтральний майданчик
І тут ми підходимо до центральної проблеми. Ця війна ніколи не була виключно суперечкою про окремі території. Донбас, Азовський регіон чи конкретна лінія фронту мають величезне значення, але за ними стоїть значно фундаментальне питання про готовність Росії визнати саме існування незалежної української держави та окремої української політичної нації.
Поки Москва виходить із імперської логіки, відповідно до якої Україна є не повністю самостійною державою, а територією, яка повинна перебувати у російській сфері контролю, зміна місця переговорів нічого принципово не вирішує. Можна зустрічатися у Стамбулі, Відні, Цюриху чи Ватикані. Але переговори дадуть результат лише тоді, коли Росія буде готова обговорювати співіснування з реально незалежною Україною, а не форму її підпорядкування.
Саме тому головне завдання зараз — це не створення красивої дипломатичної картинки для Дональда Трампа. Будь-які переговори можливі, зустрічі можливі, будь-які формати дипломатії можливі. Але вони повинні відбуватися на нейтральній території у форматі, який не закладає російську політичну перевагу ще до початку самої розмови.
І саме на цьому Україні варто наполягати у діалозі зі Сполученими Штатами. Якщо Москва справді хоче переговорів, то місце не повинно бути проблемою. Якщо ж для Кремля принципово важливо, щоб Зеленський обов’язково приїхав саме до Москви, це вже саме по собі багато говорить про справжню мету такого запрошення.
