Харків перетворює сотні тисяч тонн воєнних руїн на вторинну сировину, створюючи власний прецедент циркулярної відбудови просто під обстрілами. Про це пише Данило Єршов, політолог, молодший експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
На околиці Харкова лежить майданчик площею близько двадцяти гектарів. Станом на 1 серпня 2026 року там накопичилося понад 202,9 тисячі тонн уламків — орієнтовно стільки матеріалу, скільки міститься у двадцяти багатоповерхівках.
Для міста, яке серед великих українських центрів зазнало найбільших руйнувань, це виглядає як звалище війни. Для комунальників та інженерів це вже кар’єр. Харків вчиться не вивозити руїни «куди подалі», а видобувати з них щебінь, метал і вторинний бетон. Саме цей зсув — від відходу до сировини — робить харківський досвід цікавим не лише для України.
Як Харків перетворює тони уламків на ресурс для відбудови
Мер Ігор Терехов у липні 2026-го повідомив, що в Харкові пошкоджено близько 13 тисяч об’єктів, з них приблизно 10 тисяч — житлові будинки. Близько чотирьох тисяч уже відновлено, але обстріли тривають, і обсяг уламків зростає щомісяця. Усе, що лишається після ударів, везуть на єдиний офіційно визначений міською владою майданчик, яким керує комунальне підприємство «Комунальна компанія з поводження з відходами».
Технологія виглядає прозаїчно, і саме тому працює. Спершу з потоку вилучають метал, деревину й пластик, потім подрібнюють мінеральну фракцію. На виході приблизно половина — дроблений бетон, ще близько 15 відсотків — метал. Станом на 1 серпня підприємство переробило понад 9,1 тисячі тонн, а ще майже 193,8 тисячі чекали в черзі. За поточної потужності близько 3780 тонн на місяць лише наявний склад потребував би понад чотирьох років безперервної роботи. Цифра твереза: процес пішов, але масштабу поки бракує.
Перші партії вторинних матеріалів уже йдуть на під’їзні дороги та благоустрій. Наступне завдання складніше — допустити цей матеріал у саме будівництво, а не лише в підсипку. Лабораторні дослідження Ukraine Support Team разом із виробником цементу Cemark і міськими радами Харкова та Миколаєва показали, що перероблені уламки можуть замінити до половини природного заповнювача в бетонній суміші без втрати технічних характеристик.
Представники Cemark наголошують, що майже рік вивчають харківську й миколаївську сировину не лише для бетону, а й для виробництва цементу, адже Україна вже ухвалила стандарт, який дозволяє продавати цемент із переробленими будівельними відходами. Паралельно харківське підприємство разом із лабораторіями українських університетів тестує, як у нових будматеріалах поводиться відсів — дрібна фракція після дроблення.
Над тією самою проблемою працюють і за кордоном. Британсько-нідерландсько-український консорціум S3RoU за участі Університету Лідса розробляє технологію, яка подрібнює бетонний брухт, «балістично» розділяє його й нагріває, повертаючи до складників — гравію, піску та сухого цементного каменю. Дослідники пояснюють: до вторгнення переробці в Україні приділяли мало уваги через багаті поклади каменю, але тепер уламків забагато, щоб їх закопувати.
Як громадські ініціативи повертають цеглу людям
Поруч із промисловим шаром працює громадський. Організація Zero Waste Kharkiv у межах ініціативи «Циркулярне будівництво на практиці» розбирає зруйновані будівлі й сортує все, що можна використати знову: цеглу, деревину, вцілілі вікна та двері.
У селі Руська Лозова, яке навесні 2022-го було окуповане, з руїн сільради дістали близько 13 тисяч цеглин. Їх роздають мешканцям — не більше 500 на господарство, щоб вистачило якомога більшій кількості людей, — на ремонт осель, відновлення яких держава не компенсує. Деревину сортують: придатну — на будівництво, решту — на опалення. Дрібну цеглу й бетон віддають засипати ями та вирви.
Це не завод, але принцип той самий: руїна не є кінцевою точкою. А харківське комунальне підприємство, як зазначає Rubryka, відокремлює те, що переробити неможливо, — наприклад, деформовані вогнем елементи утеплення фасадів, — і безпечно утилізує окремо.
Скільки сировини лежить у руїнах по всій Україні
Харків — частина значно більшої картини. За дослідженням ПРООН, профінансованим урядом Японії, станом на вересень 2025 року лише зі зруйнованого й пошкодженого житла на підконтрольних територіях утворилося близько 17,2 мільйона тонн відходів. Близько 11,7 мільйона ще треба розчистити й переробити, і до 70 відсотків цього залишку, тобто приблизно 8,2 мільйона тонн, можна повернути в цикл відбудови — за умови сортування, перевірки на забруднення й стандартів. Автори визначили 50 будівельних продуктів, які реально виготовляти з переробленої сировини, від цементу й товарного бетону до збірних залізобетонних виробів.
Досвід уже накопичений. ПРООН допомогла розчистити понад мільйон тонн уламків у 26 громадах восьми областей, включно з Харківською, дотримуючись суворих протоколів виявлення й безпечного поводження з азбестом. Навесні 2026 року Україна домовилася масштабувати переробку, а пілотні лінії, запущені 2024-го, працюють у Київській області та п’яти містах, серед яких Харків.
Економіку процесу добре ілюструє логістика. Кожні 10 мільйонів тонн уламків, які везуть на полігон за десять кілометрів, за розрахунком ПРООН — це 13 мільйонів кілометрів вантажних перевезень і 15 мільйонів літрів дизеля. Мобільні дробарки на місці прибирають обидві статті витрат і скорочують потребу в нових кар’єрах.
Що таке «міський видобуток» і як він став частиною стратегії міста
Термін «міський видобуток» (urban mining) варто пояснити просто. Це не шахта під містом, а логіка, за якою будівля вже є складом матеріалів: бетону, цегли, металу, скла, деревини. Після руйнування їх можна або закопати, або знову пустити в економіку. Саме цьому вчив пілот ЮНІДО, що тривав із липня 2025-го до липня 2026 року й охопив 50 громад Сумщини, Чернігівщини та Харківщини. Проєкт фінансувало Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Пілот вийшов за межі вебінарів. У листопаді 2025 року п’ятеро представників громад, серед них Іванна Назаренко з харківського комунального підприємства, побували в Німеччині — у Гайдельберзі, Геппінгені та Штутгарті. Там вони побачили, як колишні військові містечка й промзони перетворюють на житлові квартали за принципами циркулярності, а будівлі отримують «матеріальні паспорти» — опис того, з чого вони зроблені й що можна вилучити при демонтажі. У лютому 2026-го група вивчала, як подібні підходи працюють в українських реаліях, у Бородянці на Київщині.
Результатом став план дій з міського видобутку для Харкова — один із п’яти, розроблених у трьох областях. У березні 2026-го міський видобуток увійшов до проєкту Стратегії розвитку Харківської громади, яку планують ухвалити у 2027 році; тему відображено й у стратегічній екологічній оцінці, а наступний крок — місцевий план поводження з відходами. Тобто практика почала ставати політикою, а не лише пілотом на майданчику.
Обмеження треба назвати прямо. В Україні досі бракує технічних регламентів і стандартів для вторинної сировини, а сертифікація не врегульована: матеріал можна подрібнити, але офіційно підтвердити його придатність для будівництва складно. Для вивезення уламків із пошкодженого об’єкта потрібна згода власника, а стимулів використовувати вторинні матеріали мало. Повітряні тривоги заважають сортувати на місцях демонтажу, а частину техніки регулярно перекидають на розчищення після нових ударів. Але навіть у цьому вузькому вікні Харків довів головне: щоб почати циркулярну відбудову, не обов’язково чекати повного миру.
Чому харківська практика цікава європейським містам
Європейські міста готуються не до артилерії під вікнами, а до паводків, спеки, руйнування критичної інфраструктури чи гібридних атак. Усі ці сценарії народжують раптовий вал будівельного сміття — і ту саму дилему, що й у Харкові: везти все на полігон або швидко сортувати й повертати в ремонт доріг, дамб і тимчасового житла.
Найцікавіше те, що харківська проблема «доріг другого сорту» — не українська, а загальноєвропейська. Будівельні відходи — найбільший потік відходів у ЄС: щороку їх утворюється 450–500 мільйонів тонн. Директива ЄС про відходи 2008 року встановила ціль повертати в обіг щонайменше 70 відсотків, і більшість країн її формально перевиконала. Але Європейське агентство з довкілля визнає: це відновлення здебільшого зводиться до засипання виїмок і низькосортного використання, як-от перероблений заповнювач у підставах доріг.
Навіть у нормах для несучого бетону Європа обережна: іспанський кодекс, наприклад, дозволяє заміщати перероблюваним матеріалом лише до 20 відсотків крупного заповнювача без додаткових випробувань. На цьому тлі харківські лабораторні результати із заміщенням до половини є не абстракцією, а внеском у спільну європейську дискусію.
Харківський кейс цікавий Європі ще й швидкістю: місто під обстрілами не чекало ідеального регламенту, а поставило дробарки й почало дробити, одночасно пишучи стратегію. Важлива й вимірюваність — тоннаж, частки бетону й металу, місячна потужність, лабораторні тести, тобто мова інженерів і фінансистів Європейського інвестиційного банку. А війна змусила Україну скорочувати видобуток первинного піску й щебеню не з кліматичного ентузіазму, а через дефіцит кар’єрів, транспорту й часу.
Є й застереження: циркулярність без стандартів легко стає зеленим фасадом для небезпечного матеріалу. Харківський шлях працює лише там, де є сортування, контроль азбесту й окремий допуск у різні класи будівництва. Тому досвід міста корисний не як «магія руїн», а як чорнова операційна модель кризового urban mining.
Що харківський досвід говорить про українську здатність діяти локально
Харків не чекав великого національного заводу й єдиного плану «на всі області». Громада визначила майданчик, комунальне підприємство запустило лінію, волонтери розібрали сільраду, лабораторії перевірили бетон, ЮНІДО змінила оптику зі «сміття» на «родовище», а стратегія міста зафіксувала підхід як норму. Це типова українська воєнна інституційність: спочатку робимо, потім кодифікуємо.
Така логіка має ціну. Без єдиних стандартів якість вторинного щебеню різнитиметься від міста до міста. Без ринку держзакупівель перероблений матеріал програватиме дешевшому кар’єрному — Rubryka фіксує, що нині він здебільшого йде на підсипку доріг. Без інвестицій у потужності черга з майже 194 тисяч тонн розтягнеться на роки, а нові удари щотижня додаватимуть тонни. Локальна дія не замінює національної системи, але створює факт, від якого системі вже нікуди подітися: руїни можна не ховати.
Для України це ще й політичне повідомлення. Відбудова починається не в день, коли ворог припиняє вогонь, а в день, коли місто вирішує, що завал біля під’їзду — це не лише біль, а склад матеріалів. Харків під обстрілами доводить здатність мислити циклами, а не лише розчисткою.
Якщо цей підхід витримає тиск війни, масштабується стандартами й стане частиною зелених закупівель, країна отримає не тільки чистіші майданчики. Вона отримає промисловість вторинної сировини, робочі місця в громадах і аргумент для європейських партнерів: Україна відбудовується не за вчорашніми лекалами, а за правилами, до яких сама Європа лише рухається.
