Останній масштабний обстріл Києва став діагнозом для Заходу, Сполучених Штатів, Європи і, ширше, для всієї західної військово-політичної системи. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
5 серпня 2026 року Росія випустила по Україні 24 балістичні ракети та чотири ракети «Циркон». Українська ППО не перехопила жодної з них. Reuters окремо підкреслює, що це вже стало закономірністю останніх тижнів на тлі гострого дефіциту перехоплювачів. Financial Times виніс проблему прямо в заголовок: “Russian bombardment kills 17 in Kyiv as Ukraine runs low on interceptors”. Наслідком стали руйнування, зокрема складів західного, європейського й американського бізнесу, а також людські жертви в Київській області.
Україна сама ракет-перехоплювачів не виробляє. Основним засобом боротьби з російською балістикою донедавна залишалися системи Patriot. А партнери України, попри численні й постійні заяви про підтримку, необхідної кількості ракет для цих систем знайти не можуть. Або не хочуть. І саме в цьому полягає головна проблема.
Офіційне пояснення полягає в тому, що ракет для Patriot просто не вистачає. Під час останньої війни на Близькому Сході Сполучені Штати витратили значну частину запасів протибалістичних ракет-перехоплювачів і тепер заявляють, що зайвих ракет для України у них немає. Але тут виникає інше, значно серйозніше питання. Якщо Сполучені Штати не можуть знайти навіть близько 300 ракет-перехоплювачів, які Україна просить для захисту хоча б протягом найближчої зими, то як США збираються протистояти Китаю, Ірану та ширшій так званій «осі зла»? Як вони збираються й надалі переконувати світ у власній технологічній і військовій перевазі?
Більше того, США не просто не можуть дати Україні мінімум ракет, вони навіть зменшують поставки. За словами Президента України Володимира Зеленського, у першій половині 2026 року союзники передали Україні лише третину тієї кількості ракет ППО, яку передали за відповідний період 2025 року.
Війна на Близькому Сході вже продемонструвала серйозність цієї проблеми. Іран, м’яко кажучи, не є лідером світових технологій. Він має зв’язки з Росією і Китаєм, але це не та держава, яка ще донедавна могла асоціюватися із технологічною перевагою над Заходом. І тим не менше конфлікт із ним змусив США витратити величезну кількість дорогих високотехнологічних озброєнь.
За повідомленнями світових ЗМІ, значною мірою були виснажені й запаси тактичних ракет, зокрема тих самих ATACMS, які Вашингтон свого часу так боявся передавати Україні й передавав у мінімальних кількостях. Було витрачено і значну частину протибалістичних ракет.
І тепер виникає ситуація, коли держава, яка десятиліттями претендувала на статус безумовного світового військово-політичного лідера, не може знайти кілька сотень ракет для країни, яка реально стримує одного з головних противників Заходу. Це вже не просто проблема України. Це діагноз американського світового лідерства.
Діагноз, який демонструє слабкість, обмеженість військово-промислових можливостей і загальну втрату тієї позиції, яку Сполучені Штати займали у світі протягом десятиліть.
Україна отримала можливість стратегічно тиснути на Росію
Ми знову опинилися в точці, коли Україна могла б серйозно і на тривалий період послабити Росію. Українські далекобійні удари дедалі частіше й ефективніше досягають цілей на території РФ. Під ударами опинилася російська енергетика, нафтопереробна промисловість, логістична та військова інфраструктура. І ці удари мають не лише військовий ефект. Вони руйнують фундаментальний міф путінського режиму.
Протягом десятиліть цей режим будував свою легітимність навколо образу відродження імперської величі: Росія нібито «встала з колін», повернула статус наддержави, якої всі повинні боятися. А потім з’являється реальність, у якій українські дрони й ракети регулярно досягають стратегічних об’єктів у Росії. Це ставить під сумнів саму основу путінської пропаганди.
Не варто очікувати, що в Росії через це негайно почнуться масові протести. Російська політична традиція взагалі не передбачає тривалого відкритого протесту перед падінням режимів. Невдоволення може тривалий час накопичуватися непомітно, а потім політична система починає руйнуватися дуже швидко. Саме тому удари України мають стратегічне значення. І саме в цей момент Росія посилює терористичні балістичні удари по українських містах.
Російські балістичні атаки сьогодні ефективні не лише через те, що Росія наростила виробництво ракет. Хоча і така проблема існує. Reuters зазначає, що Росія може вийти на можливість застосовувати близько 100 балістичних ракет на місяць, тоді як Москва намагається ще більше прискорити виробництво перед зимовою кампанією проти української енергетики.
Але російські удари ефективні ще й тому, що Україна не отримує достатньої кількості засобів для їх перехоплення. І тут знову виникає принципове питання. Захід справді не може знайти кілька сотень протибалістичних ракет?
5 серпня Associated Press випустило окремий великий матеріал із дуже показовою назвою: “Why Russia’s ballistic missiles are increasingly getting through Ukrainian defenses”. AP пояснює, що Patriot зараз є єдиною системою, яка перебуває на озброєнні України та здатна перехоплювати Iskander-M, S-400 і Zircon. США та союзники мають також THAAD і морську Aegis, але Україні їх не передавали. Україна має замало і самих батарей Patriot, і ракет до них. Тому захисникам доводиться фактично визначати, які міста та об’єкти прикривати, а які залишати значно вразливішими.
Саме тут виникає дуже неприємне відчуття дежавю. Україна вже неодноразово опинялася в ситуації, коли отримувала можливість серйозно змінити хід війни, але саме в цей момент західна допомога починала запізнюватися. Після успішних Харківської та Херсонської операцій 2022 року Україна мала можливість розвивати свій успіх. Саме тоді Україні були особливо потрібні західні танки, літаки F-16 та інші системи озброєнь. Їх зрештою надали, але значно пізніше, коли оперативний момент уже був утрачений.
Тоді це пояснювали страхом перед російською ядерною ескалацією. Західні столиці нібито боялися, що передача Україні кількох десятків танків або літаків спровокує Росію на застосування ядерної зброї. Сьогодні ці аргументи виглядають дедалі менш переконливо. Можна припустити, що справжня причина полягала в іншому: Захід не хотів допустити неконтрольованої поразки путінського режиму. Адже така поразка могла б спричинити внутрішню кризу Росії, можливу дезінтеграцію, проблеми з контролем над ядерним арсеналом, порушення євразійських логістичних шляхів, проблеми з постачанням енергоресурсів. І цього у Вашингтоні та багатьох європейських столицях бояться не менше, ніж російської агресії.
Саме тому в критичні моменти західна політика часто починає працювати не за логікою «як допомогти Україні перемогти», а за логікою «як не допустити надто великої поразки Росії».
Якщо Україна не може ефективно відбивати російські балістичні удари, її можливості для подальшого нарощування тиску на Росію неминуче скорочуються. Необхідно більше ресурсів витрачати на відновлення енергетики, інфраструктури, підприємств, житла. Суспільство платить дедалі вищу ціну. У певний момент західні політики можуть сказати, що ситуація занадто складна, настав час для компромісу.
Путін тоді зможе оголосити себе переможцем. Російський режим збережеться. Згодом можна буде поступово відновлювати торговельні відносини, обговорювати зняття санкцій, знову купувати російські ресурси. Саме так, здається, частина західних еліт уявляє собі вихід із війни. Проблема лише в тому, що вони вкотре не розуміють Путіна. Путін не розглядає переговори як шлях до тривалого конструктивного співіснування із Заходом. Для нього переговори — це інструмент. Можливість виграти час, послабити увагу Заходу, знизити концентрацію ресурсів на підтримці України. А потім повернутися до тієї самої моделі агресії, терору і погроз.
Путіна треба зупиняти тоді, коли його можна зупинити
Захід вкотре не хоче зрозуміти просту річ. Якщо режим опинився в моменті слабкості, цей момент необхідно використовувати. Якщо Україна знаходить ефективний механізм тиску на Росію, його необхідно посилювати, а не обмежувати. І вже після цього, виходячи з нових реалій, можна вибудовувати відносини з постпутінською Росією — або з тим політичним простором, який може виникнути на її місці.
Такий простір, хай яким складним він буде, навряд чи стане небезпечнішим за нинішню Росію, яка системно програмує власне суспільство на імперіалізм, агресію і війну. Поступки цьому режиму не зупинять його. Навіть якщо Росії «віддати» Україну, це не гарантуватиме безпеки Європі. Навпаки, Україна для російського імперського проєкту — це не кінцева мета, а ресурс. Територіальний, економічний, військовий і демографічний. Саме тому поразка України не принесе Європі миру. Вона лише зробить наступний етап російської експансії значно небезпечнішим.
Модель повторюється знову і знову. Україна знаходить спосіб ефективно тиснути на Росію. Росія починає відчувати серйозні проблеми. І в цей момент з’являються західні політики із закликами «не допустити ескалації», «дати шанс дипломатії», «знайти компроміс». Потім допомога затримується. Озброєння приходить тоді, коли момент для його найефективнішого використання вже минув. У результаті Україна продовжує втрачати людей, Росія — ресурси, а Захід сподівається, що одного дня Путін сам вирішить, що війна йому більше не потрібна. А після цього все нібито знову повернеться до звичного світу. Торгівлі, нафти, газу, переговорів і дипломатичних форумів. Це небезпечна ілюзія.
У Кремлі прекрасно бачать західні страхи. Путін розуміє: йому не хочуть дати програти. І саме це формує його модель поведінки. Навіть якщо Росія опиняється в критичній ситуації, у Кремлі очікують, що в останній момент з’явиться хтось із західних політиків, хто почне говорити про необхідність «зберегти стабільність», «не допустити хаосу» або «повернутися до переговорів». Це породжує відчуття безкарності, а відчуття безкарності стимулює подальше посилення терору. З цим безпосередньо стикається Україна.
Росія завдає масованих балістичних ударів по Києву. Україна не може перехопити значну частину цих ракет. Не тому, що технології перехоплення не існує, а тому, що союзники не змогли або не захотіли забезпечити необхідну кількість боєприпасів. І після цього ті самі політики продовжують говорити про міжнародний порядок, демократію та європейські цінності. Саме тому остання атака на Київ — це не лише трагедія України. Це тест для Заходу. І цей тест Захід поки що провалює.