Паливний дефіцит переніс війну в повсякденне життя пересічних росіян та завдав психологічного удару по путінському режиму. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Тривалий час Путін вибудовував свою пропаганду стосовно війни проти України в контексті того, що це колоніальна війна, яка нікого особливо не торкається. Так, вони намагалися просувати ідею про продовження Другої світової війни, про те, що це якийсь величезний конфлікт із колективним Заходом, що від цього залежить майбутнє Росії, але для більшості росіян це все одно була колоніальна війна, яка нікого, за великим рахунком, із широких мас у Росії не турбувала.
Зараз усе змінюється в контексті паливної кризи. Це торкається все більшої і більшої частини росіян, навіть у тих регіонах, які дуже віддалені від фронту і до яких, навряд чи, колись українські дрони або ракети прилетять. Але там усе одно люди стоять у чергах на пальне, від якого, як виявилося, в Росії залежить дуже багато.
Путін починає тестувати ситуацію, як на це все реагувати. Він робить заяви, дає достатньо незграбні інтерв’ю з телесуфлером. І все це свідчить про те, що насправді він почувається не дуже впевнено. Йому насправді досить важко поєднати дві протилежні концепції, які на даний момент можуть бути обрані для подальшого пояснення того, що відбувається.
«Неминучість перемоги Росії» все частіше ставиться під сумнів всередині РФ
Перша концепція просувалася і раніше. Усе за планом, ніяких суттєвих руйнацій немає, ми скрізь наступаємо, всіх перемагаємо і скоро, буквально днями, переможемо.
Друга модель. Треба згуртуватися, об’єднатися, нам протистоїть увесь колективний Захід, вони хочуть нас зламати, перемогти, але ми не здаємося і зрештою всіх переможемо.
Тривалий час росіяни спиралися на пропагандистську тезу про неминучість перемоги Росії, довкола чого і вибудовувалася вся їхня офіційна пропаганда. Мабуть, саме в цьому і полягає легендарний так званий «дух Анкориджу», який Путін та інші його шамани викликали останній рік із певною регулярністю. Хоча нещодавно Путін був змушений визнати, що насправді ніякого «духу Анкориджу» не існувало, ніяких домовленостей там не було. Але суть не в цьому.
Суть у тому, щоб утвердити думку про «неминучість перемоги Росії», неминучість поразки України і про те, щоб це було зафіксовано у відповідних формально-юридичних категоріях. Це дозволило б Путіну знову оголосити про свій власний тріумф, незважаючи на всі колосальні втрати, яких він, як він теж прекрасно розуміє, зазнав.
Нібито все рухалося у цьому ключі. Колосальний інформаційний тиск, величезні ресурси на пропаганду, відчуття незворотності російського наступу, регулярні обстріли території України, які переважно не вирішували якихось військових задач. Вони вирішували задачі суто терористичні. З точки зору Путіна, українці повинні рано чи пізно зламатися, а росіяни, відповідно, повинні отримувати в такий спосіб регулярне підтвердження неминучості власної перемоги.
Українські удари по НПЗ ламають російську стратегію
Буквально за кілька місяців ця схема була зруйнована українською стороною вщент. І зробити це, як виявилося, можна було за допомогою однієї продуманої схеми. Зараз російські пропагандисти говорять, що серія ударів по НПЗ — це «пропагандистська кампанія». І до певної міри це так і є. Просто у даному випадку пропаганда реалізується не словесно і не за допомогою пропагандистських тез, а діями.
Тобто діями руйнується базова основа, базова модель російської пропаганди про неминучість перемоги Росії і неминучість поразки України. Не в’яжеться ідея про неминучість перемоги з тим, що народ-переможець через чотири роки після початку війни опиняється в ситуації, яка значно гірша, ніж була ще півроку тому.
А це все прямий результат дій України — дій зі знищення російських НПЗ, які призвели до ситуації, у якій росіяни сидять без палива в різних регіонах Росії, відчуваючи на собі усі переваги війни. І така війна їм уже набагато менше подобається, ніж навіть півроку тому.
Всі варіанти дій Путіна будуються на сценаріях ескалації
І що з цим робити Путіну? Очевидно, він не може не реагувати на ситуацію, яка повністю зруйнувала схему, на яку він покладав усі свої сподівання. Він, мабуть, буде піднімати ставки, тобто рухатися шляхом ескалації, щоб знову повернути росіянам, а бажано й усім іншим, думку про перемогу Росії. Як він це буде робити? Схоже, вимальовується декілька сценаріїв.
Сценарій номер один — інтенсифікація обстрілів території України, який, очевидно, не матиме військових наслідків і лише підвищить кількість злочинів російських окупантів.
Вони будуть обстрілювати якісь символічні об’єкти, щоб показати неминучість відповідних страшних руйнацій для України, а отже — неминучість російської перемоги. Росіяни обстрілюють Україну з терористичними задачами вже не один рік. Але раніше вони намагалися все це підсвічувати в ключі, що нібито вразили лише військові об’єкти або що це робота української ППО. Але останнім часом вони почали переходити до прямого визнання своїх терористичних атак.
Варіант проблемний, тому що тут нічого нового немає. І є великі сумніви, що в умовах, коли росіянин стоятиме в черзі за бензином, його дуже сильно тішитиме який-небудь зруйнований російськими ракетами український будинок, церква чи музей.
Варіант номер два подібний до першого, але з певними нюансами. Про це вже говорив головнокомандувач українських Збройних сил Олександр Сирський. Він згадав про гіпотетичні плани щодо розширення лінії фронту, нові наступи на Чернігівщину, Сумщину — з метою, з одного боку, розтягнути українські Збройні сили, а з іншого — показати: дивіться, ми наступаємо, відкриваємо новий фронт, ситуація змінюється на нашу користь.
Хоча і тут усе виглядає достатньо сумнівно в багатьох моментах. Тим більше, що, як показує ситуація, навряд чи їм вдасться втягнути Білорусь. Тому зараз розмови ведуться вже не про наступ із Білорусі, а про наступ на Чернігівщину і Сумщину з Брянської області.
Також вони можуть поєднати перший і другий сценарій. Обстріли України, паралельно з цим якийсь наступ, і все це подавати як перелам у війні. Мовляв, вони вирішили воювати по-справжньому. Як тимчасовий прийом це може спрацювати, але проблема для Путіна не тимчасова, не локальна, а стратегічна.
І тому ми виходимо на третій сценарій — ескалацію в напрямку війни з НАТО. До речі, вони оприлюднили документ щодо закриття низки прикордонних переходів між Росією, Латвією, Естонією та Фінляндією. Чи є в них ресурси для нападу на країну НАТО? Навряд чи. Але зелені чоловічки, якісь провокації, захоплення чогось, просування кудись із прапором, його розгортання згортання і втеча, обстріл чогось «шахедами» чи ракетами — це цілком ймовірно.
Але, за великим рахунком, усі ці три сценарії ескалації — це лише тимчасові рішення, які Путін справді може використати з метою вгамування пристрастей у російському суспільстві та переорієнтації уваги.
Мабуть, лише найобмеженішим представникам суспільства це справді можна буде продати як сурогат якоїсь великої перемоги, що назріває. Тому що проблеми нікуди не подінуться. Ні з паливом, ні з інфляцією, ні з будь-чим іншим.
Паливна криза унаочнила для всіх слабкість путінського режиму
Тому росіяни будуть маніпулювати, шантажувати. Мабуть, нас чекатиме і новий етап ядерного шантажу. Але це не вирішить фундаментальних путінських проблем. Фундаментально, психологічно він уже зазнав достатньо серйозної поразки у власному суспільстві. Істеричні спроби якимось чином це виправити навряд чи глобально щось змінять.
Путінська пропагандистська схема трималася на уявленні про неминучу перемогу Росії та неминучу поразку України. Українська кампанія ударів по російських НПЗ зруйнувала цю модель не словами, а діями.
Паливна криза стала для російського режиму не просто економічною, а політичною і психологічною проблемою, бо війна почала безпосередньо торкатися дедалі ширшої частини російського суспільства.
Путін, найімовірніше, реагуватиме не визнанням реальності, а підняттям ставок: посиленням терористичних обстрілів України, спробами розширення фронту або провокаціями в напрямку НАТО.
Усі ці сценарії можуть дати лише тимчасовий інформаційний ефект. Вони не вирішують фундаментальних проблем режиму — паливної кризи, інфляції, втрати відчуття неминучої перемоги та психологічної поразки Путіна, визнаної власним суспільством.