Для багатьох зовнішніх спостерігачів позиція України виглядає незвичною: якщо всі хочуть зупинити війну, то чому Київ не погоджується просто відвести війська з частини Донбасу, яку Росія вважає своєю? Але саме тут і лежить головна проблема. Про це пише Ігор Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Росія пропонує не компроміс, а політичне оформлення військової недосяжної мети. Вона хоче отримати на переговорах те, чого не змогла взяти на полі бою.
Така вимога виглядає особливо неприйнятною тому, що йдеться не лише про вже окуповані території. Мова про додаткову землю, яку українська армія утримує, обороняє і не збирається залишати добровільно. Для України це означало б не припинення війни, а нову односторонню поступку під тиском. Для Європи це створило б небезпечний прецедент: держава-агресор може спочатку атакувати сусіда, а потім вимагати собі ще більше в обмін на припинення вогню.
Саме тому українська позиція зводиться до простого принципу: якщо говорити про припинення бойових дій, то воно має проходити по лінії фактичного зіткнення, а не по лінії максимальних російських політичних апетитів.
Як досвід Кореї, Кіпру і Придністров’я пояснює логіку припинення вогню
Історія завершення подібних конфліктів показує іншу модель. Під час корейських переговорів 1951 року американська сторона прямо виходила з того, що військова демаркаційна лінія має спиратися на реальне положення військ, а не на абстрактні політичні вимоги. Це і стало основою перемир’я 1953 року: сторони зафіксували лінію, на якій реально зупинилися, і створили демілітаризовану зону. Південну Корею ніхто не змушував віддавати Півночі ще й ті райони, яких північнокорейська армія не контролювала.
Схожа логіка спрацювала і на Кіпрі. Офіційний опис Green Line у документах ЄС показує її як межу, що склалася там, де сторони стояли після припинення вогню у серпні 1974 року. Це був болісний і недосконалий результат, але він не перетворився на механізм додаткового винагородження нападника новими територіями.
Той самий підхід видно і в молдовському кейсі. Мандат місії ОБСЄ до Молдови виходить з того, що врегулювання придністровського конфлікту має відбуватися в межах міжнародно визнаних кордонів Молдови з можливим спеціальним статусом для регіону. Тобто класична логіка подібних військових конфліктів полягає у фіксації фактичного контролю, але не у передачі агресору того, чого він не зміг захопити силою.
Чому ситуація на фронті не дає Росії права вимагати більше
Військова логіка також не підтверджує російську вимогу. За березневою оцінкою Reuters з посиланням на DeepState і дані українського командування, російські сили у лютому 2026 року захопили лише 126 квадратних кілометрів - це мінімум за двадцять місяців. Тоді ж головнокомандувач Олександр Сирський заявив, що українські війська вперше з літа 2024 року відбили більше території, ніж Росія змогла взяти. Це ще не означає український стратегічний перелом, але означає інше: фронт залишається виснажливим, а російське просування - повільним і дуже дорогим.
Для Донеччини це особливо важливо. Українська армія обороняє цей регіон з 2014 року. Навколо Краматорська, Слов’янська, Дружківки і Костянтинівки створено складну систему укріплень, інженерних позицій і логістичних вузлів. Її будували роками, і вона оплачена не лише грошима, а й життями тисяч українських військових. Саме тому вимога залишити ці рубежі не виглядає як розумний крок до миру. Вона виглядає як спроба зняти з Росії необхідність платити за подальший наступ часом, людьми і технікою.
Якщо противник не може швидко прорвати оборону, то дипломатична вимога про добровільний відступ є заміною невдалого наступу політичним тиском. Саме тому така формула не має ні військової, ні моральної, ні переговорної симетрії.
Як лінія зіткнення може зробити перемир’я стабільнішим
Зупинка бойових дій по нинішній лінії фронту має ще одну перевагу: вона може бути стійкішою за штучно намальовану нову межу. Сьогоднішня лінія зіткнення вже спирається на укріплені позиції, водні рубежі, систему спостереження і вогневого контролю. Саме тому вона погана для життя, але відносно зрозуміла з воєнної точки зору.
Якщо сторони не будуть змушені до додаткового масштабного відведення військ, збережеться базова стратегічна рівновага. Менше шансів, що одна зі сторін сприйме перші тижні після перемир’я як вікно можливостей для нового наступу. Для будь-якого режиму припинення вогню це критично: стабільнішим є не той варіант, який красивіше виглядає на карті, а той, який важче зламати.
Чому передача неокупованих територій стала б винагородою за агресію
Питання не зводиться лише до юридичного визнання анексій. Навіть якщо жодна західна держава формально не визнає нові кордони, сама передача територій під фактичний контроль Росії вже буде винагородою. Це означатиме, що агресор може не досягти всіх цілей на війні, але потім добрати їх за столом переговорів.
Саме проти такої логіки будувалася повоєнна європейська система безпеки. Гельсінський заключний акт 1975 року закріпив непорушність кордонів, територіальну цілісність держав і принцип, що зміни мають відбуватися мирним шляхом і за згодою сторін. Якщо ж віддати Росії ще й неокуповану частину Донбасу, це буде не компроміс, а сигнал усім майбутнім агресорам: варто лише підняти ставки, і частину бажаного можна отримати без перемоги.
Тому реалістичний компроміс виглядає інакше. Російські вимоги є свідомо завищеними, бо вони або мають принести Москві додаткову територію, або дати їй можливість звинуватити Київ у небажанні миру. Натомість найбільш прагматичний варіант - це зупинка бойових дій по лінії фронту без юридичного визнання окупації і без передачі агресору нових територій. Це не ідеальний мир, але це єдина формула, яка узгоджується і з історією дипломатії, і з реальним станом фронту, і з європейськими правилами безпеки.