Україна змусила мінського диктатора шукати захисту у Китаю та балансувати між тиском Кремля і реальними превентивними ударами Києва. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
19 червня 2026 року Президент України фактично пред’явив білоруському диктатору Олександру Лукашенку ультиматум. І в цьому випадку слово “ультиматум” не є перебільшенням. Йдеться про вимогу демонтувати обладнання, яке росіяни використовують для обстрілів території України.
Це обладнання не є новиною. Інформація про його використання надходила й раніше, але питання різко актуалізувалося після чергового масованого російського обстрілу України. Президент України заявив достатньо чітко. Або білоруська сторона самостійно припиняє роботу відповідних ретрансляторів, або Україна зробить це сама.
Йдеться про систему, яку росіяни використовували для прокладання своєрідної траси для “шахедів” уздовж білоруського кордону. Завдяки цьому безпілотники могли долітати до західних областей України. Для України це створювало пряму і постійну загрозу. Тому реакція Києва була закономірною.
Білорусь продовжує сприяти російській агресії проти України
Формально Білорусь продовжує подавати себе як сторону, що нібито не бере участі у війні. Але фактично білоруська територія, інфраструктура і ресурси неодноразово використовувалися Росією проти України. Саме тому Київ вирішив нагадати Лукашенку, що нейтралітет не може бути лише словами, якщо з території Білорусі забезпечується російська агресія.
Однак ця ситуація значно складніша, ніж просто технічне питання ретрансляторів. Вона розгортається на тлі ширшої гри Росії, України і самого Лукашенка, який дедалі очевидніше намагається вижити політично і фізично в умовах зростання тиску з усіх боків.
Останнім часом у російському інформаційному просторі з’явилася показова історія про нібито обстріл автобуса з білоруськими дітьми у Брянській області. За російською версією, діти їхали на відпочинок до Геленджика. Москва одразу розкрутила цю історію як черговий доказ “українського тероризму”. Деякі білоруські посадовці теж почали заявляти, що Білорусь нібито має відповідати на подібні дії.
Україна відкинула причетність до цього інциденту. І справді, вся ця історія виглядає вкрай сумнівно. Незрозуміло, хто і яким саме способом міг здійснити такий обстріл. Якщо йдеться про FPV-дрон, то відстань до українського кордону робить таку версію малореалістичною. Значно логічніше припустити, що ми маємо справу з провокацією російських спецслужб.
Мета такої провокації може бути цілком конкретною. Росії потрібно втягнути Білорусь у війну проти України або принаймні створити умови для нової ескалації з білоруського напрямку. Раніше Лукашенко вже визнавав, що не хоче вступати у війну, бо Білорусь, за його ж словами, є “як на долоні” для українських військових. Це тверезе і раціональне розуміння ситуації, яке, очевидно, не могло сподобатися Кремлю.
Тому росіяни й запускають інформаційні приводи, які можуть бути використані для тиску на Мінськ. Вони діють у звичній для себе манері. Їм не потрібна переконлива історія, їм потрібен сам факт, який можна показати по телебаченню і використати як підставу для подальших дій.
Так само Росія діяла напередодні повномасштабного вторгнення у 2022 році. Тоді російська пропаганда розповідала абсурдні історії про українські танки, які нібито вторглися на територію Росії, підпалили якийсь сарай у Ростовській області й були героїчно знищені. Це виглядало примітивно, але саме так працює російська модель провокацій. Їх не цікавить правдоподібність. Їм потрібна картинка, яку можна використати для виправдання вже ухваленого рішення.
Український ультиматум Лукашенку – це гра на випередження
Якщо Росія готує сценарій втягування Білорусі у війну, Україна не повинна пасивно чекати, поки її поведуть за написаною в російських спецслужбах траєкторією. Київ перехоплює ініціативу і сам задає параметри гри.
Це важливий момент. Якщо ти не погоджуєшся грати за чужим сценарієм, автор цього сценарію змушений замислитися, які у тебе є карти. Україна показує, що у відповідь на провокації може діяти не лише реактивно, а й превентивно. І це вже змінює логіку всієї ситуації.
Лукашенко опинився у вкрай непростому становищі. З одного боку, він залишається залежним від Росії. Ця залежність охоплює економіку, армію, спецслужби, політичне оточення і значну присутність російської агентури у білоруській владі. З іншого боку, він добре розуміє, що прямий вступ Білорусі у війну може стати катастрофою для його режиму.
Білорусь не має російського масштабу ресурсів. Якщо Росія після ударів по НПЗ ще може певний час відновлювати інфраструктуру, то для Білорусі втрата кожного такого об’єкта буде надзвичайно болючою. У Лукашенка є два великі нафтопереробні заводи, які є критично важливими для білоруської економіки. Він чудово бачить, як палають російські НПЗ, і розуміє, що в разі втягування у війну такі ж ризики виникнуть і для нього.
Саме тому Лукашенко намагається балансувати. Протягом кількох років він підтримував Росію, постачав їй зброю, комплектуючі та економічні ресурси, але водночас прагнув формально залишатися поза війною. На початку повномасштабного вторгнення він надав Росії територію для наступу на Київ, але надалі намагався уникати прямого залучення білоруської армії.
Останнім часом цей баланс почав руйнуватися. Росія, очевидно, посилила тиск на Лукашенка, вимагаючи від нього переходу від непрямої підтримки до більш відкритої участі у війні. Для Путіна це виглядало б зручним способом ескалації. Ситуація в Росії погіршується, паливна криза посилюється, суспільство дедалі менше вірить у перемогу, а Кремлю потрібна нова картинка, яка дозволила б показати, що війна нібито знову наближається до перелому.
Втягнення Білорусі у війну для Путіна є значно прийнятнішим сценарієм, ніж ядерна ескалація чи прямий напад на країни ЄС. Воно могло б створити нову загрозу для північних областей України і для Києва, змусити Україну тримати додаткові сили на цьому напрямку і дати російській пропаганді новий сюжет про “наступ”.
Але для Лукашенка це означало б поставити на кон існування власного режиму. Саме тому він опирається, маневрує і намагається знайти зовнішні гарантії.
Зрештою, Президент Зеленський оголосив, що Білорусь відключила ретранслятори, що, фактично, означало прийняття Лукашенком українського ультиматуму. При цьому, сам Лукашенко це питання не коментував. Водночас, він говорив про якісь «переговори» з представниками Зеленського, на яких, нібито вони домовилися про не втягнення Білорусі у війну. Водночас, все це не було фіналом даної історії.
Білоруська тактика балансування вимагає від Лукашенка складної політичної гри
Показовою стала поїздка білоруського правителя до Москви. Лукашенко провів із Путіним два дні закритих переговорів. Жодної змістовної інформації про ці переговори не було. Не було навіть звичного протокольного завершення, спільної заяви, демонстрації союзницької єдності чи бодай формальних слів про непорушність союзу. Єдине, що пролунало після цієї зустрічі, це нечіткі заяви Путіна про те, що Лукашенко нібито не панікує через погрози України, а також слова Пєскова про обговорення війни.
Такий фінал виглядає нетипово. Якби переговори завершилися успіхом для Москви, це майже напевно показали б публічно. Але мовчання після дводенних розмов свідчить радше про те, що очевидного результату не було. Можливо, з російської точки зору ці переговори взагалі виявилися провальними.
Після цього Лукашенко вирушив до Китаю. І там уже офіційні заяви були. Сі Цзіньпін заявив про підтримку суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Білорусі. Формально така фраза виглядає нейтральною, але в контексті попередньої поїздки Лукашенка до Москви вона набуває зовсім іншого звучання.
Виникає очевидне питання. Від кого саме Китай захищає суверенітет Білорусі? Від України, від Росії чи від обох одночасно? Відповідь не була озвучена, але сама поява такої заяви навряд чи випадкова. Лукашенко, ймовірно, просив про неї, бо прагне показати, що має не лише російську, а й китайську опору.
Лукашенко перебуває у геополітичному шпагаті
Формально Лукашенко залишається союзником Росії, але після розмови з Путіним їде до Сі Цзіньпіна і домагається від нього заяв про захист білоруського суверенітету. Це можна сприймати як непрямий сигнал Путіну, що остаточне слово щодо Білорусі має не лише Москва.
Для Лукашенка Китай може бути способом підвищити власну суб’єктність. Якщо Путін бачить у ньому васала, то Лукашенко намагається позиціонувати себе як прямого партнера або принаймні прямого васала Сі. Це небезпечна гра, враховуючи мстивість і параноїдальність Путіна, але, очевидно, Лукашенко не бачить для себе простішої альтернативи.
Водночас Китай теж може бути зацікавлений у Білорусі. Після певного послаблення американських санкцій проти білоруського калійного сектору Мінськ може намагатися продавати Пекіну свою територію як зручний майданчик для китайської присутності в Європі. Лукашенко дуже зацікавлений у китайських інвестиціях, які могли б стати для нього ще одним елементом гарантій безпеки.
У цій історії важливо й те, що Лукашенко дедалі більше боїться не лише Путіна, а й України. Раніше він переважно намагався догоджати Москві. Тепер він змушений рахуватися і з Києвом. Українські удари по російській інфраструктурі показали, що далекобійні можливості України є реальним чинником. І Лукашенко розуміє, що Білорусь значно вразливіша за Росію.
Його риторика також демонструє спробу маневру. Коли він говорить із росіянами, то подає свою відмову від вступу у війну так, ніби це відповідь Україні. Мовляв, він сказав українській делегації, що Білорусь не дозволить втягнути себе у війну. Але по суті це відповідь саме Росії, яка і намагається його втягнути.
У підсумку ми бачимо складну дипломатичну і політичну гру, у якій головним об’єктом є Білорусь. Для Росії це плацдарм проти України і Європи, своєрідний балкон, що нависає над Києвом і Вільнюсом. Для України це постійна загроза, яка не зникне, доки в Мінську зберігається проросійський режим.
Гра навколо Білорусі буде довгою
Російські провокації триватимуть. Спроби втягнути Лукашенка у війну теж продовжаться. Україна, зі свого боку, буде й надалі тиснути на Мінськ усіма доступними способами, щоб не дозволити Росії використовувати білоруську територію безкарно.
Якщо підсумувати все сказане, то треба відзначити, що український ультиматум Лукашенку щодо ретрансляторів був не просто технічною вимогою. Це була спроба перехопити ініціативу у ситуації, де Росія могла готувати нову провокацію для втягування Білорусі у війну. Лукашенко перебуває під подвійним тиском. Путін вимагає від нього більшої участі у війні, а Україна демонструє, що будь-яке поглиблення білоруської участі матиме прямі наслідки для режиму в Мінську.
Білорусь для Росії залишається стратегічним плацдармом, але для самого Лукашенка прямий вступ у війну є надто ризикованим. Він може втратити не лише економічні ресурси, а й саму владу. Поїздка Лукашенка до Китаю після закритих переговорів із Путіним свідчить про його спробу знайти додаткові гарантії безпеки.
Заява Сі Цзіньпіна про підтримку суверенітету Білорусі виглядає невипадковою. Лукашенко і далі намагатиметься маневрувати між Росією, Україною, Китаєм і Заходом. Але робити це йому буде дедалі складніше, бо війна поступово стискає простір для його звичної політичної акробатики.
Головний підсумок полягає в тому, що Україна більше не дозволяє Росії самостійно задавати сценарій білоруського напрямку. Київ починає сам формувати умови гри, і це може стати одним із важливих чинників стримування подальшої ескалації з території Білорусі.