Успіх безпекової угоди повністю залежить від того, чи зможе ліванська держава вперше в історії роззброїти потужну проіранську проксі-силу на своїй землі. Про це пише Валентин Гладких, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», політичний аналітик у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Двадцять шостого червня у Вашингтоні Ізраїль і Ліван підписали укладену за посередництва США тристоронню рамкову угоду, яка пов’язує будь-яке виведення ізраїльських військ із ліванського півдня з верифікованим роззброєнням «Хезболли». Державний секретар Марко Рубіо назвав її початком початку.
Вона ґрунтується на режимі припинення вогню, досягнутому третього червня, у межах якого сторони домовилися просувати пілотні зони, де ліванська армія має взяти на себе виключний контроль, усунувши всіх недержавних акторів.
Цю ідею легко сформулювати, але дуже важко реалізувати, і вона ставить ліванську державу, а не Ізраїль, у становище, коли саме їй доводиться долати проксі-силу на власній землі. Угода офіційно є тристоронньою, зі Сполученими Штатами як гарантом, однак вона демонстративно виключає того єдиного актора, чию зброю покликана усунути.
Роззброєння тепер передує виведенню військ, а не навпаки
Механізм є послідовним. Погоджено дві початкові зони, де Збройні сили Лівану мають поетапно перебрати на себе повну відповідальність за безпеку, і лише після того, як роззброєння буде верифіковано, а інфраструктуру «Хезболли» демонтовано, Ізраїль здійснює передислокацію, розпочинається відбудова, а переміщені цивільні повертаються під виключною владою Лівану.
Детальна хореографія пересування військ міститься в безпековому додатку, який так і не було опубліковано, тож найскладніше питання — хто саме позбавить «Хезболлу» її зброї — залишається без відповіді. Ізраїльські посадовці подають таку послідовність як головну інновацію угоди, адже виведення військ тепер відбувається після доведених дій, а не після ліванських запевнень, які лишилися невиконаними у 2006 році й знову у 2024-му.
Саме ця інверсія є серцевиною небезпеки. «Хезболла» завжди виправдовувала свій арсенал опором ізраїльській окупації, а рамкова угода, що робить роззброєння передумовою виведення військ, перетворює зброю на причину, з якої Ізраїль залишається, а не на причину, з якої він іде. Лідер угруповання Наїм Касем назвав угоду приниженням і поклявся продовжувати боротьбу, доки Ізраїль не буде змушений піти, а один із високопоставлених діячів попередив, що будь-яка спроба армії забезпечити виконання угоди може спровокувати громадянську війну.
Ізраїльські командувачі дали зрозуміти, що бійцям «Хезболли» нададуть лише коротке вікно для безпечного проходу на північ і що ті, хто залишиться, зіткнуться з наслідками. Прихильники угруповання вийшли на протести в Бейруті, а головний прокурор країни доручив силовим відомствам готуватися до заворушень.
Держава затиснута між тиском Ізраїлю та відмовою «Хезболли»
Ліванська держава опинилася між двох вогнів. Понад чотири тисячі людей було вбито в Лівані відтоді, як у березні поширилися бойові дії, і думки розділилися між тими, хто вбачає в угоді вихід із перманентної війни, і тими, хто каже, що вона лише легітимізує окупацію. Уряд разом зі Сполученими Штатами зобов’язався блокувати надходження грошей і коштів на відбудову до «Хезболли» — недвозначне посилання на десятиліття з готівкою, яку Іран надсилав угрупованню.
Проте армію, якій доручено все це забезпечити, широко вважають нерівною «Хезболлі» у прямому протистоянні, а будь-який крок ризикує бути поданим як напад на шиїтську громаду та ширшу «вісь опору». Загроза полягає не лише в тому, що роззброєння провалиться, а й у тому, що сама спроба розколе країну.
Ізраїль, зі свого боку, відверто страхується. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу каже, що пілотні зони роззброять «Хезболлу» й передадуть територію ліванській армії та що його сили вже залишили одну з них, проте міністр оборони Ісраель Кац наказав військовим готуватися до тривалого перебування, а високопоставлені міністри натякали, що Ізраїль може залишитися надовго. Країна досі утримує приблизно п’яту частину Лівану, й удари не припинилися: безпілотник влучив поблизу Набатії, а за кілька днів після підписання відбулося знищення тунелю «Хезболли» на півдні. Рамкову угоду, покликану завершити війну, впроваджують у самому її розпалі.
Той, хто контролюватиме південь, визначить новий Близький Схід
Ставки сягають далеко за межі Лівану. Це перше справжнє випробування порядку, який намагається вибудувати Вашингтон, — порядку, що розглядає Іран як партнера в регіональній деескалації на одному треку, водночас витісняючи Тегеран із внутрішніх справ Лівану на іншому, переосмислюючи «Хезболлу» не як щит проти Ізраїлю, а як головну перешкоду для ліванської державності.
Вашингтон веде обидва треки одночасно, відкриваючи економічні канали для Тегерана на одному й перекриваючи їх для «Хезболли» на іншому, — баланс, який тримається лише за умови, що ліванська армія зможе досягти того, чого не вдалося жодній попередній силі. Якщо держава зможе повернути собі південь і роззброїти проксі-силу, принцип, за яким уряд повинен володіти монополією на зброю, набуде реальної ваги в усьому регіоні. Якщо ні — рамкова угода поповнить довгий список домовленостей, що жили лише на папері.
Ліван уже підписував подібні угоди й бачив, як вони помирають на землі, адже кілька попередніх режимів припинення вогню так і не було виконано. Новим є послідовність кроків і вага зовнішнього тиску. Незмінним залишається засадничий факт: державу просять здолати силу, яка давно поводиться як держава в державі. Південь — це вже не просто спірна територія. Це полігон, на якому вирішується, чи означатиме суверенітет на повоєнному Близькому Сході бодай щось.