Наприкінці серпня 2026 року компанія Active Group разом із виданням «Політарена» оприлюднила черговий електоральний зріз. Перше місце посіла гіпотетична «партія Залужного» — 11,5%, далі «Європейська Солідарність» (10,5%) та «партія Федорова» (9,8%). Соціологи окремо зафіксували деталь, яка варта уваги більше за самі відсотки: три партійні проєкти, яких юридично не існує — Залужного, Федорова і Буданова, — разом контролюють 28,7% голосів. Схожу картину дає й СОЦИС: у його вимірюваннях гіпотетичні «блоки» також випереджають реальні партії з фракціями, офісами й регіональними мережами.
Це не аномалія соціології. Це точний портрет партійної системи, у якій партія є не носієм доктрини, а оболонкою для прізвища. Виборець голосує за постать, а не за програму, тому опитування про неіснуючу партію дає таку ж — а часом і кращу — прогностичну якість, як опитування про існуючу. Питання, яке стоїть напередодні повоєнних виборів, формулюється просто: чи буде цей вакуум заповнений новими прізвищами — чи вперше за тридцять років змістом?
Партія як франшиза лідера
Українська партійна система історично будувалася не навколо конфліктів інтересів, а навколо конфліктів персон. За офіційними даними Мін'юсту, в країні діє близько 340 політичних партій, причому хвилі їхньої масової реєстрації щоразу збігалися з виборчими циклами: партія створювалася як технічний інструмент кампанії, а не як спосіб організації суспільної групи. Національний інститут стратегічних досліджень фіксує це як структурний дефект: система формувалася як слабоінституціоналізована і так і не набула здатності бути якісним ресурсом формування органів влади. Аналіз партійних програм, проведений свого часу Українським центром незалежних політичних досліджень, показував ту саму хворобу — ідеологічні самоназви існують окремо від реального змісту програм, а зміст програм — окремо від поведінки фракцій.
Найчесніше про це сказала сама партія влади. У розділі «Ідеологія» на сайті «Слуги народу» прямо задекларовано: «Наша ідеологія — український центризм», а поряд — відмова від того, щоб «жодна ідеологія або теорія панувала у суспільстві». Це не лицемірство, це формула успіху 2019 року: деідеологізація була конкурентною перевагою, бо дозволяла зібрати максимально широку коаліцію розчарованих. Центр Разумкова у своєму дослідженні партійної системи після 2019 року описував ту саму логіку — партії конкурують образами, а не проєктами майбутнього.
Проблема в тому, що модель «партія-франшиза» працює лише за умови низьких ставок. Коли предметом політики стають податки на відбудову, обсяг ветеранських зобов'язань держави, модель безпеки та умови завершення війни — виборцю потрібно знати не тільки хто, а й що саме. Саме тут війна вперше створює попит, якого українська політика раніше не знала.
Три лінії, вздовж яких може пройти розмежування
Перша — ветеранська. Рух ЧЕСНО у дослідженні «Участь ветеранів у політиці», проведеному разом із КМІС, оперує масштабом, який неможливо ігнорувати: сьогодні це близько 1,5 млн осіб, а в перспективі — до 6 млн. Ставлення суспільства сприятливе: за даними того ж проєкту, 66% громадян позитивно оцінюють участь ветеранів у політичному житті, ще 19% нейтрально. Водночас автори дослідження чесно фіксують і зворотний бік — бойовий досвід сам собою не гарантує політичної спроможності, а «ветеранський бренд» легко перетворюється на декорацію для чужих списків.
Тут криється головна аналітична пастка. Ветеранство — це спільність досвіду, а не доктрина. Мільйон людей, які пройшли фронт, не мають автоматично спільної позиції щодо податкової політики, ролі держави в економіці чи темпів євроінтеграції. Ветеранська спільнота може стати мобілізаційним ресурсом для будь-якої з ідеологій — і саме тому боротьба за неї буде найгострішою.
Друга — соціальна справедливість. Це єдина лінія, яка має шанс стати справжнім ідеологічним розмежуванням у класичному сенсі, бо стосується розподілу. Хто платить за відбудову. Який обсяг зобов'язань держава бере перед тими, хто повернувся, і за рахунок кого. Як співвідносяться пільги, пенсії, житлові програми та податкове навантаження на бізнес. Уряд уже намагається інституціоналізувати цю сферу: Кабмін схвалив проєкт Ветеранського кодексу, який, за задумом Мінветеранів, має звести в єдину систему розрізнені гарантії та внести зміни у понад два десятки нормативних актів. Але кодекс — це рамка. Наповнення рамки грошима і є предметом майбутньої політичної боротьби, у якій ліва й права відповіді розходяться принципово.
До цього додається розлом, якого не було в жодній із хрестоматійних повоєнних систем: розподіл на тих, хто воював, і тих, хто ні. Він не є ідеологічним, він є моральним — і тому значно менш придатним до компромісу. Політична сила, яка спробує монетизувати його напряму, отримає швидкий результат і довгі наслідки.
Третя — консервативний запит на порядок. Дані Центру Разумкова за листопад 2025 року показують рух у двох напрямках одночасно: частка тих, хто вважає демократію найбажанішим устроєм, знизилася з 66% у вересні 2025-го до 55,5% у листопаді, і водночас відносна більшість — 49% — переконана, що забезпечити порядок здатні саме виборна демократія, верховенство права й незалежний суд. КМІС фіксує, що 82% українців вважають важливим збереження демократичного характеру держави. А Active Group у тому ж серпневому дослідженні дає ключ до розуміння суперечності: 82,9% не відчувають впливу власного голосу на рішення держави.
Запит на порядок, помножений на відчуття політичного безсилля, — це паливо, яке може живити або консерватизм правил, або консерватизм сильної руки. Різниця між ними визначиться не соціологією, а тим, хто першим сформулює пропозицію.
Чи здатні наявні проєкти це перехопити
Поки що відповідь радше негативна. Динаміка Active Group показує, що партія Зеленського просіла з 10,4% у грудні 2025-го до 7,1% у серпні 2026-го, тоді як «партія Федорова» за три місяці піднялася з 3,8% до третього місця. Це рух не між ідеологіями, а між брендами всередині однієї й тієї ж моделі. «Європейська Солідарність» тримає близько 10% саме тому, що є винятком — вона має впізнавану ідентичнісну позицію, — але саме ця позиція обмежує її стелю.
Показово, що єдині проєкти в рейтингу з виразною доктриною — «Азов» і «Третя штурмова» — мають 4,3% та 4,2% відповідно, тобто балансують на межі бар'єра. Наявність ідеології поки не конвертується в масштаб; наявність прізвища конвертується миттєво.
Влада це розуміє. «Українська правда» писала, що навесні 2026 року стартував проєкт зі створення коаліції військових командирів, ветеранів і добровольців — з імовірним прицілом на повоєнні вибори. Логіка тут та сама, що й у 2019-му: не сформувати доктрину, а зібрати носіїв суспільної довіри під один список. Це раціональна тактика — і водночас відтворення того самого вакууму на новому матеріалі.
Що показує Ізраїль
Ізраїльський досвід дає дві протилежні підказки, і обидві незручні.
Перша: війна руйнує чинну владу, але виграє від цього не той, хто говорить про оновлення, а той, хто вже має доктрину та соціальну базу. Йом-Кіпурська війна 1973 року підірвала довіру до «Маараху», проте плоди зібрав «Лікуд» — партія з тридцятирічною ревізіоністською традицією, яка спиралася на мізрахі, роками виключених з істеблішменту. Дослідники наголошують: «Маапах» 1977 року не був несподіванкою, він визрівав десятиліттями, а війна лише прискорила розв'язку. Прихід «Лікуду» був не просто зміною уряду, а зміною ідеологічної основи влади — від соціалістичного колективізму до ліберального націоналізму.
Друга підказка ще важливіша для нас. На тих самих виборах 1977 року вибухнув Демократичний рух за зміни (ДАШ) на чолі з колишнім начальником Генштабу Їгаелем Ядіном — партія авторитетних непартійних облич, створена як протестний проєкт проти істеблішменту. Вона отримала 15 мандатів і третє місце. А через шістнадцять місяців після виборів розкололася на три частини і зникла. Репутації вистачило на вхід у парламент, але не вистачило на те, щоб залишитися політичною силою.
Ця модель в Ізраїлі відтворювалася потім регулярно. Центристські партії, створені навколо генералів — «Кадіма», «Кахоль-лаван», «Державний табір», — з'являлися, вигравали десятки мандатів і розпадалися або перезбиралися під новою назвою протягом одного-двох циклів. Причина проста: в Ізраїлі військова служба загальна, тому ветеранство не є окремою політичною ідентичністю, і генеральські партії, не маючи власної доктрини, змушені паразитувати на чужих.
Українська відмінність тут принципова. У нас служба не є загальною, а отже «фронтовий досвід» здатен стати самостійною політичною ідентичністю — з усіма ризиками, які це несе.
Що показує повоєнна Європа
Британія 1945 року — приклад того, як війна створює не лідера, а програму. Переміг не Черчилль, який виграв війну, а Лейбористська партія, яка запропонувала повоєнний суспільний договір, спираючись на звіт Беверіджа з його «п'ятьма велетнями» — злиднями, хворобами, невіглаством, убогістю й неробством. Лейбористи здобули 393 мандати проти 197 у консерваторів, а ключову роль відіграли голоси військових і очікування соціальних гарантій. Аналітики LSE підкреслюють інший бік медалі: консерватори програли не через персоналії, а тому, що не змогли запропонувати переконливого образу майбутнього.
Континентальна Європа дала другу модель — християнську демократію. Італійська DC отримала 35% на перших повоєнних виборах 1946 року, німецький ХДС визначив політику ФРН на десятиліття. Аденауер відкрито формулював завдання: підняти зруйновану країну може лише дуже велика партія, яка дає прихисток усім верствам — роботодавцям і найманим працівникам, селянам і чиновникам, місцевим і переселенцям. Це була не безідейність, а свідома ідеологія інтеграції. Дослідники повоєнного партійного будівництва в Німеччині та Італії показують, що масові партії стали опорами нового демократичного ладу саме тому, що поєднували доктрину з організаційною структурою — членством, місцевими осередками, кадровими ліфтами.
І третій, застережливий сюжет — міжвоєнна Європа. Ветеранські організації тоді охоплювали весь спектр — від радикально лівих до радикально правих, а не становили єдиного блоку. Сучасна історіографія переглядає спрощену тезу про «озвірілих фронтовиків»: найбільші ветеранські спілки часто були політично пасивними, а міфологію фронту привласнило покоління, яке фронту не бачило. Висновок для нас неприємно актуальний: небезпечним є не ветеран, а політичний підприємець, який приватизує право говорити від його імені.
Вікно, яке ще відчинене
Часу менше, ніж здається. Переговорний трек за посередництва США, за оцінками керівництва держави, може відновитися вже наприкінці вересня, хоча умов для реального припинення вогню очікують не раніше весни. Водночас ЦВК ще на початку січня 2026 року ухвалила постанову з пропозиціями щодо повоєнного голосування, а в парламенті працює робоча група під керівництвом першого віцеспікера. Ключове обмеження вже відоме: президентські вибори призначаються протягом місяця після скасування воєнного стану, парламентські та місцеві потребують більшого організаційного циклу, а сама комісія говорить про мінімум півроку підготовки.
Отже, у партій є приблизно рік — можливо, півтора — на те, щоб перетворитися з брендів на суб'єкти. Практично це означає три речі. По-перше, публічно відповісти на розподільчі питання: хто платить за відбудову, який обсяг ветеранських зобов'язань держава бере на себе і за який рахунок. По-друге, будувати структури, а не списки: британський і німецький досвід свідчить, що доктрина без організації живе один цикл, як ДАШ. По-третє, інвестувати у політичну спроможність ветеранів як учасників, а не як символів, — саме на цьому наголошує ЧЕСНО, фіксуючи освіту та ресурсну стійкість як головний спосіб подолання бар'єрів входу.
Вакуум буде заповнений у будь-якому разі. Питання лише в тому, чим саме: доктринами, які роблять політичну конкуренцію передбачуваною, чи новим поколінням прізвищ, після якого через п'ять років доведеться ставити те саме питання знову. Ізраїль показує, що війна не створює ідеології автоматично — вона лише відкриває вікно для тих, хто підготував їх заздалегідь. Повоєнна Європа показує, що це вікно зачиняється швидко.
Володимир Федорченко, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичних наук Філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка