Коли 11 лютого 2026 року Європарламент ухвалював кредит Україні на 90 мільярдів євро, результат — 458 голосів «за», 140 «проти», 44 утрималися — виглядав рутинним. Цікаве було не в цифрах, а в тому, як саме розсипався правий фланг. Фракція Європейських консерваторів і реформістів (ECR), де тон задає Джорджа Мелоні, проголосувала за кредит майже одностайно, тоді як обидві суверенністські групи — «Патріоти за Європу» та «Європа суверенних націй» — виступили проти. Ліга Сальвіні голосувала проти. Польська «Право і справедливість» — за.
Це не тактичні розбіжності. Це два різні прочитання того, чим є Росія — і обидва формально виводяться з тих самих консервативних засновків.
Ідеологія, а не геополітика
Перше прочитання пропонує сама Москва, і пропонує системно. У листопаді 2022 року Путін підписав указ №809 про «традиційні духовно-моральні цінності», де дії США та «недружніх держав» прямо названо загрозою цим цінностям, а «руйнування традиційної сім'ї» — деструктивною ціннісною системою. У серпні 2024-го з'явився указ №702 про гуманітарну підтримку іноземців, які поділяють російські традиційні цінності — фактично «ціннісна віза» для західних консерваторів. Росія тут виступає не як держава з інтересами, а як цивілізаційний прихисток: остання країна, де, за формулюванням Стіва Беннона на його ж подкасті, «Путін не woke».
Друге прочитання — власне націонал-консервативне. Його найчіткіше сформулював Йорам Хазоні, автор «Чесноти націоналізму» та інтелектуальний орієнтир для значної частини адміністрації Трампа. У березні 2022 року на конференції націонал-консерваторів у Брюсселі він сказав, що Росія діє як імперія, ніколи в історії не була національною державою і завойовує сусідню незалежну націю. Через три місяці дев'ятеро провідних консервативних мислителів підписали «Націонал-консерватизм: заява принципів», де світ незалежних націй протиставлявся будь-якому «імперіуму», а імперіалізм Китаю та Росії засуджувався поіменно.
Логічно з цього мала б випливати підтримка України. Але промова Хазоні, як згадує в Foreign Policy Адріан Каратницький, зібрала лише ввічливі оплески. І далі більшість підписантів заяви щодо України замовкли.
Причина цієї мовчанки — ключ до всієї теми. У правому таборі суверенітет націй і боротьба з ліберальною культурою є двома різними пріоритетами, і коли вони конфліктують, перемагає той, що ближчий до внутрішньої політики. Росія навчилася грати саме на цьому: вона пропонує правим не геополітичну угоду, а ідентичнісну.
Емпірика: розкол вимірюваний
Це не публіцистична метафора. Адам Голеш, Пьотр Загурський і Арон Бузогань проаналізували 65 поіменних голосувань Європарламенту за 2019–2025 роки і побудували індекс наполегливості щодо Росії (ATRI). Висновок: мейнстрімні групи — ЄНП, соціалісти, ліберали, зелені — тримають високу й стабільну лінію, а вся варіативність зосереджена саме на популістичному правому фланзі.
Високі показники мають PiS, Шведські демократи, партія «Фіни», Національне об'єднання Латвії та «Брати Італії». Низькі — AfD, Австрійська партія свободи, «Фідес». Проміжну зону займають Chega, Reconquête і румунська AUR.
Найцікавіша деталь дослідження — не рейтинг, а динаміка. Шведські демократи та «Фіни» посилили антиросійську позицію після вступу до ECR. Іспанська Vox і чеське ANO, навпаки, почали голосувати більш проросійськи після приєднання до «Патріотів за Європу». Позиція щодо України виявляється не стільки функцією доктрини, скільки функцією коаліції. Це погана новина для тих, хто вірить у сталість переконань, і дуже добра — для тих, хто працює з політичними процесами.
Польща: обидва прочитання антиросійські, але це не рятує
Польща — найскладніший випадок, бо там ціннісна проросійськість практично відсутня. Навіть радикальна «Конфедерація» не продає Росію як цивілізаційного союзника. PiS, за даними ATRI, — одна з найбільш антиросійських правих партій Європи.
І все ж саме польські праві сьогодні є найбільш проблемними для Києва. Лінія розколу проходить не через Москву, а через історію та розподіл витрат. Після рішення про присвоєння військовому підрозділу імені героїв УПА президент Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої польської відзнаки, а віцемаршалок Сейму Кшиштоф Босак закликав блокувати вступ України до ЄС до врегулювання історичних спорів. Соціологія фіксує наслідки: негативна оцінка польсько-українських відносин досягла історичного максимуму — 52% серед виборців PiS і 81% серед виборців «Конфедерації».
Практичний висновок звідси неприємний, але простий: у Польщі не працює аргумент «Росія — імперія». Поляки це знають краще за нас. Там працює тільки одне — окрема, повільна, професійна робота з історичним треком, яку не можна підмінювати геополітичною риторикою. Спроба відповісти на Волинь аргументом про спільного ворога сприймається як інструменталізація пам'яті й дає зворотний ефект.
Італія: розкол проходить усередині уряду
Італія демонструє обидва прочитання в межах однієї правлячої коаліції. «Брати Італії» мають високий ATRI і залишаються в ECR; Ліга Сальвіні голосувала проти кредиту в 90 мільярдів і заявила про абсолютну незгоду з будь-яким варіантом вступу України до ЄС, тоді як Мелоні зберігала мовчання, а «Вперед, Італія» тримає атлантистську лінію.
Свіжий приклад — реакція на перемогу AfD у Саксонії-Ангальт 6 вересня. Італійські праві розкололися публічно: Сальвіні тріумфував, Таяні дистанціювався, Мелоні знову промовчала. Німецький канцлер Фрідріх Мерц тим часом заявив, що не відступить від підтримки України ані на міліметр, назвавши метою Росії дестабілізацію ціннісного порядку.
Італійський урок для Києва: мовчання прем'єрки — це не позиція, а ціна коаліції. Мелоні платить внутрішньою невизначеністю за зовнішню сталість. Тиснути на неї публічно означає підвищувати цю ціну; працювати з нею тихо — знижувати.
Франція: ціннісний аргумент майже не використовується
Французький випадок цінний тим, що там правий скептицизм щодо України майже не одягнений у цивілізаційні шати. Національне об'єднання уникає риторики про «Росію — захисницю традиції» і говорить мовою бюджету та суверенітету. Коли на початку вересня мер Перпіньяна Луї Аліо запропонував «перекрити кран» допомоги, це спричинило скандал у президентській кампанії, а Жордан Барделла був змушений відповідати: партія завжди підтримувала Україну й засуджувала вторгнення, але не ціною фінансового становища Франції.
Це формула, а не обмовка. Показово, що Марін Ле Пен свого часу назвала «дуже жорстоким» рішення Вашингтона припинити передачу розвідданих Києву. Французькі праві не є ціннісно проросійськими — вони є фіскально ізоляціоністськими. З ними неможлива розмова про цивілізацію, але цілком можлива розмова про гроші, промисловість і міграцію.
США: парадокс націонал-консерватизму
Американський випадок найбільш вивчений і найменш зрозумілий. Тут працює ціннісна конструкція в чистому вигляді: Росія як захисниця християн, Україна як переслідувачка церкви. Таккер Карлсон системно просував тезу про утиски релігійної свободи в Україні, і саме ця рамка, а не аргументи про витрати, тримає ворожість грасрутс-активу MAGA.
Але картина рухається. За даними, які наводить Каратницький, опитування Reagan Institute у грудні 2025 року показало, що близько двох третин республіканців MAGA підтримують постачання зброї Україні. Розколи всередині коаліції Трампа щодо України та Ірану стали окремим сюжетом американської політики. Українська сторона тим часом роками вибудовує євангельський канал — делегації протестантських лідерів до Вашингтона, участь у Національному молитовному сніданку, робота з релігійними медіа. Це рідкісний приклад комунікації, побудованої не на перекладі наших аргументів, а на мові адресата.
І окремо — Угорщина як доказ
Найсильніший аргумент проти уявлення про незворотність «ціннісного» флангу дала сама Угорщина. У квітні 2026 року «Тиса» Петера Мадяра отримала 141 місце зі 199 і конституційну більшість, а Орбан визнав поразку після шістнадцяти років при владі. Прапорова держава «традиційних цінностей» у Європі змінила уряд звичайним голосуванням. Це варто пам'ятати щоразу, коли з'являється теза про невідворотний правий дрейф континенту — і водночас не забувати, що загальна динаміка залишається несприятливою.
Практична карта: з ким і якою мовою
Розкол правих — це не проблема, а ресурс, за умови що з кожним сегментом говорять окремою мовою.
Націонал-консерватори суверенністського типу (PiS, «Брати Італії», Шведські демократи, «Фіни», латвійське Нацоб'єднання). Робоча мова — імперія проти нації. Україна як держава, що тридцять п'ять років відновлює власну ідентичність після асиміляційної політики двох імперій. Не працює: «європейські цінності», «правила міжнародного порядку», «ліберальна демократія». Ці слова для них — маркери опонента.
Християнські праві США та частково Італії. Робоча мова — релігійна свобода з конкретикою окупованих територій: заборонені громади, вигнані пастори, знищені молитовні будинки. Це єдиний аргумент, який б'є в основу конструкції «Росія захищає християн», бо спростовує її фактами, а не мораллю.
Фіскальні ізоляціоністи (RN, частина Ліги, частина Reform-подібних сил). Робоча мова — вартість альтернативи: скільки коштуватиме поразка України в оборонних бюджетах, міграційному тиску та цінах на енергію. Плюс промислова кооперація як інтерес, а не благодійність.
Польський випадок вимагає окремого режиму: історичний трек ведеться незалежно від безпекового, з визнанням суб'єктності польської пам'яті й без спроб «закрити питання» посиланням на війну.
Червона зона — AfD, «Європа суверенних націй», угруповання Брауна. Тут розмови немає; є лише робота з їхніми внутрішніми конкурентами.
І головне, що випливає з даних ATRI: позиція правої партії щодо України змінюється разом із її коаліційною належністю. Момент формування фракцій і передвиборчих альянсів — це і є вікно впливу. Воно відкривається рідко, триває недовго і не має нічого спільного з переконуванням через цінності.
Володимир Федорченко, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичних наук Філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка