Українська дипломатія вже кілька років пропонує світові за межами Заходу зрозумілий ключ до цієї війни: Росія — імперія, Україна — країна, що виходить з-під імперського контролю. Логіка виглядає майже самоочевидною. Держави, які самі пройшли колоніальний досвід, мали б упізнати цей сюжет швидше за інших. Дослідники фіксують це як свідому стратегію: Київ послідовно рамкує російське вторгнення як війну деколонізації, розраховуючи на солідарність Глобального Півдня — саме так описує українську комунікацію Юлія Курнишова у Journal of International Relations and Development.
Чотири роки повномасштабної війни дають підстави поставити незручне питання: наскільки ця мова справді працює там, куди її адресовано, — і чи не починає вона всередині країни заміщати політику, замість того щоб її пояснювати.
Слово, у якого вже є власник і адресат
Проблема не в тому, що українське твердження хибне. Проблема в тому, що антиколоніальний словник у Глобальному Півдні сформувався у боротьбі проти західноєвропейських імперій, і його типовий адресат — Лондон, Париж, Брюссель, Вашингтон. Коли Україна застосовує цей словник проти Москви, вона входить у семантичне поле, де СРСР десятиліттями перебував на «правильному» боці: підтримував національно-визвольні рухи, готував кадри, давав зброю і стипендії. Іронія в тому, що навіть Декларацію ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 року, на яку посилається український закон про деколонізацію, свого часу внесла на розгляд Генасамблеї саме радянська делегація.
Друга складність — структурна. Україна одночасно будує ідентичність через «повернення до Європи». У Кишиневі чи Варшаві ці два меседжі не конфліктують, у Найробі чи Джакарті — цілком можуть. На цю напругу між антиколоніальним самоописом і беззастережним прийняттям європейськості звертав увагу Foreign Policy ще у 2023 році: для аудиторій, для яких «європейськість» історично була не обіцянкою, а адресою метрополії, поєднання звучить щонайменше неоднозначно.
Українські дипломати це відчувають. Дослідник Іван Клищ у розмові з Green European Journal зауважує, що на публічних майданчиках вони дуже обережні з прямими паралелями між українською історією та колоніальним досвідом країн Півдня, а сама колоніальна рамка, на його думку, вичерпала свій потенціал впливу на зовнішню політику цих держав.
Росія зайняла це поле раніше — і встигла його інституціоналізувати
У лютому 2024 року «Єдина Росія» провела в Москві установчий форум прибічників боротьби із сучасними практиками неоколоніалізму «За свободу націй!» — понад 400 учасників із більш ніж 55 країн, вітальне звернення Путіна, головування Медведєва. Делегацію Африканського національного конгресу очолив генеральний секретар партії Фікіле Мбалула. Форум не залишився разовою подією: він перетворився на постійно діючий міжпартійний рух із власним секретаріатом і регулярними засіданнями.
ECFR у своєму розборі цієї конструкції робить два важливі спостереження. Перше: до 2022 року антиколоніальний наратив був майже відсутній у російській дипломатії — він з’явився як компенсація за розрив із Заходом і працює на легітимацію режиму водночас усередині країни та за кордоном. Друге: Москві погано вдається конвертувати цей наратив у практичні альянси — навіть у форматі БРІКС+ конкретних результатів мало.
Саме тут проходить головна асиметрія. Росії не потрібно, щоб її антиколоніальна риторика була переконливою. Їй достатньо, щоб вона була доступною — щоб партнер, який ухвалює рішення з міркувань торгівлі, зброї чи безпеки режиму, мав під рукою готовий словник для пояснення цього рішення. Україна ж намагається за допомогою рамки саме переконувати. Це принципово різні за складністю завдання.
Тест результатом, а не симпатією
Найчесніший спосіб перевірити ефективність риторики — дивитися на голосування, а не на аплодисменти на конференціях. Динаміка Генасамблеї ООН промовиста. У 2022–2023 роках резолюції щодо України збирали понад 140 голосів «за». У лютому 2025 року за українську резолюцію проголосували 98 держав, проти — 18, утрималися 65; американський текст підтримали 93 при 73 утриманнях — про це докладно писала SAIIA, а ООН окремо зафіксувала серед тих, хто утримався, Південну Африку.
На четверту річницю вторгнення, 24 лютого 2026 року, резолюцію «Підтримка тривалого миру в Україні» ухвалили 107 голосами «за» при 12 проти і 51 утриманні; американську спробу вилучити з тексту згадки про суверенітет і територіальну цілісність відхилили (11 «за», 69 проти, 62 утримання). Але PassBlue звертає увагу на деталь, яка важливіша за загальний результат: утрималися переважно країни Глобального Півдня, зокрема консолідований блок держав Затоки — Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія та ОАЕ, які провели окрему координаційну зустріч перед голосуванням.
Опитування дають ту саму картину на рівні суспільств. За глобальним дослідженням ECFR, більшість респондентів в Індії, Індонезії, Саудівській Аравії, ПАР і Туреччині вважає ймовірною перемогу Росії протягом п’яти років, а саму війну за межами Заходу схильні читати не як моральне протистояння, а як опосередкований конфлікт великих держав. Наприкінці 2025 року ECFR зафіксував ще один симптом: ПАР, яка у 2023-му обирала «табір США», перемістилася до «табору Китаю».
Висновок неприємний, але операційно корисний: там, де антиколоніальна рамка резонує емоційно, вона майже не змінює поведінку держав. Позиції формуються логікою активного неприєднання — інтересом, а не пам’яттю.
Сахельський епізод: як рамку розвертають проти автора
Серпень 2024 року показав уразливість символічної конструкції найнаочніше. Після коментаря речника ГУР щодо загибелі бійців «Вагнера» в Малі Бамако і Ніамей розірвали дипломатичні відносини з Україною, Буркіна-Фасо виступила з різкою заявою, Сенегал викликав посла. Три держави Альянсу сахельських країн подали до Ради Безпеки ООН спільний меморандум із звинуваченнями Києва у підтримці тероризму. Півтора року по тому, у лютому 2026-го, Буркіна-Фасо, Малі й Нігер голосували разом з Росією, Білоруссю та Угорщиною за вилучення з резолюції формулювань про суверенітет України.
Урок не в тому, що Україна припустилася комунікаційної помилки. Урок у тому, що в регіоні, де антиколоніальний словник є державною ідеологією, Україну майже миттєво вписали в роль зовнішнього дестабілізатора. Символічні рамки дешево перехоплюються і легко обертаються: інтерпретацію контролює той, у кого більше присутності на місці, а не той, у кого сильніший моральний аргумент.
Що насправді рухає позиції
Показово, що українське МЗС на практиці вже здійснило зміщення — хоча й не артикулює його як відмову від антиколоніальної рамки. На форумі до Дня Африки в травні 2026 року Андрій Сибіга окреслив три опори відносин із континентом: перетворення України з експортера зерна на архітектора і гаранта продовольчої безпеки, участь у модернізації портової, залізничної та енергетичної інфраструктури, а також обмін бойовою експертизою — дрони, РЕБ, кібербезпека. За останні роки Україна відкрила в африканських країнах вісім посольств, довівши загальну кількість дипмісій до 18, і планує посольство в Замбії та генконсульство в Кейптауні.
Це мова інтересу, а не мова пам’яті. Історичний сюжет у виступі теж присутній — від спроби уряду Директорії встановити відносини з Абіссинією до участі українських інженерів у розбудові промисловості африканських країн у ХХ столітті (за матеріалами МЗС), — але він працює як заявка на спільну біографію, а не як претензія на моральну першість.
Тут же варто бути чесними щодо масштабу. Гуманітарна програма Grain from Ukraine за три з половиною роки доправила понад 290 тисяч тонн продовольства у півтора десятка країн Африки, Азії та Близького Сходу; станом на весну 2025 року загальний обсяг оголошених донорських внесків сягав 331 млн доларів. Це реальна, але скромна цифра — достатня як сигнал і недостатня як позиція на ринку. Ризик тут не в самій програмі, а в спокусі описувати її мовою, яка обіцяє більше, ніж країна може виконати: саме завищені обіцянки найшвидше дискредитують будь-яку рамку.
Натомість є аргументи, які працюють без жодної потреби в антиколоніальному словнику. Кенійська розвідка повідомляє, що понад тисячу громадян країни завербували до російської армії через оманливі пропозиції роботи; Україна ініціює санкції ЄС проти вербувальних мереж. Це аргумент про інтерес співрозмовника, а не про нашу історію, — і саме тому він має шанс бути почутим.
Внутрішній вимір: коли символ стає метрикою
Другий бік питання — те, що деколонізаційна риторика робить усередині країни. Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» набув чинності 27 липня 2023 року і задав процесу всі ознаки повноцінної публічної політики: строки, відповідальні органи, звітність. Робота значною мірою виконана: наприкінці 2025 року йшлося про близько 5% вулиць, які ще потребують перейменування.
Саме тут і виникає ризик підміни. Символічна політика швидка, порівняно дешева і, головне, вимірювана: кількість перейменованих об’єктів можна внести до звіту. Структурні зміни — судова спроможність, деолігархізація, якість освіти, деконцентрація власності, спроможність місцевого самоврядування — повільні, дорогі й погано конвертуються у прес-релізи. Коли обидва процеси називають одним словом, є спокуса зарахувати виконане перше замість невиконаного другого.
Два свіжі сигнали варто читати разом. У серпні 2025 року Верховна Рада ухвалила закон про засади державної політики національної пам’яті, який, серед іншого, на десять років забороняє місцевим радам змінювати назви, присвоєні в межах деколонізації. А вже у жовтні Полтавська міська рада зупинила всі перейменування на прохання військових частин — щоб ветерани після повернення разом із громадою вирішували, кого вшановувати. Це дві різні логіки легітимності: адміністративне завершення проти відкладеного суспільного рішення. Друга дорожча за часом, але дає результат, який не доведеться переглядати.
Критика процесу лунає з різних боків. Історик Георгій Касьянов доводить, що українське меморіальне законодавство застосовується вибірково: переважна більшість вироків стосується комуністичної, а не нацистської символіки. Розгорнутий лівий розбір у «Спільному» закидає деколонізації процедурну недемократичність і змішування принципово різних історичних періодів. Не обов’язково поділяти засновки цих текстів, щоб зафіксувати операційне зауваження: там, де символічна політика реалізується без реального публічного обговорення, вона генерує витрати — зокрема репутаційні, і саме в тих аудиторіях, перед якими Україна претендує на антиколоніальну легітимність.
Критерій продуктивності
Розділова лінія проходить не між «деколонізація потрібна» і «деколонізація відволікає». Вона проходить між деколонізацією як діагнозом і деколонізацією як замінником.
Як діагноз рамка працює добре. Вона точно описує те, що Росія робить на окупованих територіях — депортацію дітей, примусову паспортизацію, заміну програм і мови навчання. Вона ж дозволяє назвати залежності, які є структурними, а не символічними: мова публічного управління, підручникова і наукова залежність, структури власності, сировинна модель експорту, спроможність судів захищати цю власність від зовнішнього впливу. У кожної з цих позицій є відповідальний, бюджетний рядок і вимірюваний результат. До того ж академічно ця рамка зміцнюється: український кейс дедалі частіше входить до фахової літератури з decolonization studies, яка донедавна майже не бачила Східної Європи.
Як замінник вона працює погано. Завершене перейменування звітується як завершена деколонізація, а зовнішня антиколоніальна риторика підміняє відповідь на єдине питання, яке насправді ставлять співрозмовники в Найробі, Делі чи Джакарті: що ми з цього матимемо.
Звідси три практичні критерії. Зовні — не починати розмову з антиколоніальної рамки там, де інтерес співрозмовника можна назвати прямо; зберігати її для правових і академічних майданчиків, де вона фактологічно сильна. Всередині — вимірювати деколонізацію інституційними показниками, а не топонімічними. І скрізь — уникати претензії на моральну першість: Глобальний Південь не реагує на змагання за статус найбільшої жертви імперії, він реагує на партнера, який розуміє його інтерес.
Мова формує політику, але не заміняє її. Антиколоніальний словник дав Україні точний опис того, що робить Росія, і легітимне місце у світовій розмові про імперії. Він не дав і не дасть голосів у Генасамблеї чи місця в чужих пріоритетах — це дає те, що країна здатна запропонувати: зерно, технології, безпекову експертизу, передбачуваність. Деколонізація залишається продуктивною рамкою рівно доти, доки вона описує проблему, яку належить вирішити, і перестає бути такою того дня, коли перетворюється на звіт про її вирішення.
Володимир Федорченко, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичних наук Філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка