Формування європейської оборонної індустріальної автономії є відповіддю на структурні ризики, а не альтернативою НАТО. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Дискусія про стратегічну автономію Європейського Союзу в оборонній сфері часто подається в спрощеній логіці протиставлення США та ЄС. У цій рамці будь-яка спроба Європи вибудувати власну оборонну промислову базу трактується як ослаблення трансатлантичної єдності. Такий підхід є хибним як з точки зору інтересів ЄС, так і з точки зору інтересів України. Європейська оборонна індустріальна коаліція формується не як політичний жест дистанціювання від Вашингтона, а як відповідь на об’єктивні структурні обмеження європейської безпеки.
Війна Росії проти України оголила критичну залежність ЄС від США у сферах виробництва боєприпасів, систем ППО, розвідки, супутникового зв’язку та високоточного озброєння. Європейські країни мають фінансові ресурси, але не мають достатньо швидких і масштабованих виробничих потужностей. Це створює стратегічний розрив між політичними зобов’язаннями та реальними можливостями підтримки тривалої війни високої інтенсивності.
Для України принципово важливо, що мова йде саме про індустріальну автономію, а не про створення альтернативного військового блоку. Європейська оборонна автономія не підміняє НАТО і не конфліктує з американськими гарантіями безпеки. Вона покликана зменшити ризики, пов’язані з внутрішньополітичними циклами у США, обмеженнями американського ВПК та глобальною конкуренцією за ресурси між Європою, Азією і Близьким Сходом.
Для України інтеграція в європейські оборонні виробничі ланцюги є економічною і безпековою можливістю, а не загрозою
Український військово-промисловий комплекс за роки повномасштабної війни трансформувався з фрагментованої та хронічно недофінансованої системи у динамічний сектор, здатний швидко адаптуватися до потреб сучасного поля бою. Україна отримала унікальний досвід серійного виробництва дронів, боєприпасів, засобів РЕБ, ремонту та модернізації західної техніки в умовах постійного бойового застосування. Цей досвід не має аналогів у жодній європейській країні.
Створення нової європейської оборонної індустріальної коаліції відкриває для України можливість перейти з ролі кінцевого споживача допомоги до ролі повноцінного виробничого партнера. Йдеться не про абстрактну інтеграцію, а про конкретні сегменти, де Україна вже зараз має конкурентну перевагу: швидкі цикли розробки, нижчу собівартість виробництва, інженерні рішення, перевірені війною, та кадровий резерв із практичним бойовим досвідом.
Для ЄС співпраця з українським ВПК дозволяє скоротити час розгортання виробництва, зменшити залежність від імпорту критичних компонентів та отримати доступ до технологій, які розвивалися в реальному конфлікті, а не в лабораторних умовах. Для України це означає доступ до довгострокових контрактів, інвестицій, стандартизації та інтеграції в європейські регуляторні рамки. У стратегічній перспективі це створює основу для економічної стійкості навіть після завершення активної фази війни.
Важливо розуміти, що європейська оборонна коаліція не означає витіснення американських компаній або розрив технологічних ланцюгів із США. Навпаки, вона створює багаторівневу систему, у якій європейські та американські виробники можуть співпрацювати через спільні платформи, ліцензії та локалізацію виробництва. Україна в цій системі може виступати як майданчик масштабування та адаптації рішень до умов сучасної війни.
Україна здатна виконувати роль мосту між НАТО та європейською оборонною автономією в новій архітектурі безпеки
Україна фактично вже інтегрована у військову екосистему НАТО на операційному рівні, навіть без формального членства. Використання стандартів Альянсу, сумісність озброєння, спільне планування, навчання та обмін розвідданими створили унікальну ситуацію, коли українські сили працюють у логіці НАТО, але водночас залишаються поза політичними обмеженнями Альянсу.
Саме це робить Україну потенційним мостом між НАТО і європейською оборонною автономією. Україна може стати простором, де поєднуються американські технології, європейські виробничі потужності та власний бойовий досвід. У такій конфігурації ЄС отримує можливість розвивати власну оборонну індустрію, не вступаючи у конфлікт із США, а НАТО зберігає оперативну глибину і стратегічну присутність у Європі.
Для України ця роль є прагматичною. Вона дозволяє закріпити свою незамінність у європейській системі безпеки незалежно від темпів формального розширення НАТО чи ЄС. Україна перестає бути лише об’єктом захисту і стає активним елементом виробництва безпеки. У довгостроковій перспективі це значно підвищує політичну суб’єктність Києва та зменшує ризики маргіналізації у разі змін у глобальній політиці США.
Стратегічна автономія ЄС в обороні не суперечить інтересам України. Вона створює для України простір для економічної інтеграції, технологічного розвитку та інституційного закріплення у західній системі безпеки. За умови активної позиції Києва нова європейська оборонна індустріальна коаліція може стати не альтернативою трансатлантичному партнерству, а його посиленням через український фактор.