Юрій Кулинич - один з топових ведучих телеканалу "Апостроф TV". Його авторська програма "Розклад Кулініча" - це двогодинні прямі ефіри, в яких політики, експерти та лідери громадської думки докладно "розкладають" резонасной події в Україні та світі. Цей проект також включає портретні інтерв'ю, які не просто представляють біографію окремої людини, лідера громадської думки, а прояснюють, як той чи інший епізод його життя, що вплинув і на особистісне становлення, і на прийняті сьогодні рішення.
Ми поговорили з Юрієм Кулінічем про підготовку до ефірів, work-life balance, хайп в інформаційному просторі, і причини, чому потрібно уважно стежити за вчинками політиків, як би вони комусь не подобалися.
Цим інтерв'ю ми відкриваємо цикл бесід з людьми, які є особами телеканалу "Апостроф TV". З талановитими, яскравими і різнобічними. Ми розкриємо як їх професійні, так і персональні сторони.
- Давайте почнемо з дитинства. Яким на той час було ваше головне захоплення?
- Завжди любив говорити. Це, часом, не сходилося з тим, як мене намагався виховати мій батько. Він часто казав, що не треба виділятися. Але мені подобалось спілкуватися, говорити з людьми. Це захоплення зрештою і переросло в мою роботу.
Хоча ця схильність говорити могла і заважати. В дитинстві я ставив деякі питання, які не зовсім відповідали концепції виховного процесу в Радянському Союзі. Я починав навчання у школі саме в часи розпаду "совка", це були 1989-91 роки, тож встиг відчути цю "совкову" атмосферу, коли тебе до чогось примушують, не питаючи твоєї думки про щось, чи ставлення до чогось. Пам’ятаю, що ми в перших класах мали вивчити гімн Радянського Союзу. А там тексту на два листка, здається шість стовпчиків було. Це було забагато, як для мене, так і для дітей мого віку. До того були якісь "простяцькі", короткі вірші малої форми, а тут одразу таке. Я запитав у вчительки: "А ви впевнені, що нам треба все це вчити?" І мені чітко пояснили, що коли ставиш такі питання, то можна ж і батьків запросити до школи, і з ними вже розбиратися, що це в нас за "нєугодний елємєнт". Я тоді ще не усвідомлював, що таке держава, її політика, але вже десь розумів, що той уклад не зовсім корелюється з якимось вільнодумством.
- Звідки ви родом?
- Я народився на Полтавщині. Давайте задля інтриги так завуалюємо це місто: там знімався фільм "Королева бензоколонки". Ми проїжджаємо це місто, рухаючись трасою Київ-Харків. А ще там Віктор Андрійович Ющенко, будучи президентом, любив зупинятися і купляти гарячі смажені пиріжки, зазначаючи, що вони чи не найсмачніші з тих, які він коли-небудь їв. А, щоб взагалі було просто - моя землячка Ольга Герасим’юк дуже класно описує це місто на своїх сторінках у соціальних мережах.
- Про те, аби стати ведучим, задумувалися вже в школі?
- Такі думки почали виникати десь на другому курсі, коли я здобував вищу освіту в Київському авіаційному університеті. За освітою я інженер, чому і за це дуже вдячний, бо вважаю, що у людей з технічною освітою мозок трішки по-іншому працює... (сміється) Зараз, правда, боюся наштовхнутися на критику з боку гуманітаріїв.
Мені в роботі допомогла технічна освіта, бо коли ти готуєшся до якихось історій, тем, чи сюжетів - ти їх розбиваєш, як на алгоритми, та отримуєш дерево різноманітних варіацій розвитку подій. Накидуєш певну схему розмови. Направду ж, все передбачити неможливо, але ти розумієш, що є такі опорні точки, від яких в процесі розмови і будеш відштовхуватися. Так ти отримуєш свою, власну драматургію.
На останніх курсах університету я вже чітко розумів, що не буду пов'язувати своє життя з тим фахом, який здобуваю. Бо, чесно кажучи, сучасна "вишка" не лишень для того, щоб отримати спеціальність. Вона соціалізує людину. Якщо школа, приміром, це окремий ореол, де в тебе могло бути багато обмежень (це за моїх "постсовкових часів"), то вища освіта дає тобі набагато більше свободи і можливостей для того, аби себе проявити, реалізувати, і зрозуміти, як ти можеш далі рухатися у своєму житті, ким бути насправді. У мене, принаймні, було саме так.
- Ви в студентські роки були "двіжовим" чи більш спокійним?
- Мені завжди подобалася публіка. Подобалось виходити на сцену і розповідати якісь історії. Це не були повноцінні стендапи, бо не в них полягала роль ведучого різних дійств, вечірок та корпоратів, але те відчуття віддачі від публіки - не сплутаєш ні з чим. Воно багато чого вартує і є цінним для кожного ведучого, чим би він не займався. Те ж саме і з телебаченням. Ти розумієш, що по той бік екрану є відгук. Він може бути різним, зі знаком плюс чи мінус, але головне що він є. Бо байдужість глядача - це чи не перший ворог будь-якого медіа.
- Ваша телепрограма - це журналістська історія: розкрити якусь складну тему, пояснити її простими словами. Що вам особисто подобається у цьому форматі?
- Мені подобається "розбирати" складні речі, "розбирати" мотивацію людей, від яких залежить наше життя. Здавалось би, де ми, і де спікер парламенту, чи якийсь депутат. Але ми повинні розуміти, що відмежовувати політиків від себе нерозумно. Типу: "Навіщо вони мені здалися? Хай вони самі по собі, а ми самі по собі". Ні, це не вихід і не варіант. Це дуже спрощений підхід, саме через який ми багато років не можемо вирватися із закільцьованої історії, на кшталт "чому дурні, бо бідні, чому бідні, бо дурні". Дурні, бо думаємо, що політика нас не обходить, а бідні, бо дурно марнуємо свої голоси на виборах.
- Чи буває, що ви дивитесь на якусь подію чи ситуацію і думаєте: що це за (...), як це людям все "видати"? Як виходите з таких ситуацій?
- Ви знаєте, інколи дійсно хочеться використати обсценну лексику. Але ж маємо розуміти, що ми не депутати, нам багато речей не дозволено. Це вони можуть "корабельними соснами" та "баба, дамами" розкидатися. І поза ефіром, подекуди, у всіх злітають з вуст якісь висловлювання типу: "Якого (…) вони це роблять?". А коли виходиш в ефір - є ти, і є вони з тобою. Тоді говоримо: "Давайте розбиратися, що ж відбувається насправді".
Перед ефіром треба відштовхуватися від того, що хочеш побачити ти, і що хоче побачити глядач. Якщо вже тут не обійтися без депутатських чи політичних прикладів із "нецензурщиною", то давайте її просто "запікаємо".
- Давайте для прикладу розберемо якусь тему.
- Приміром, візьмемо Україна і НАТО. Говорять, навіщо нам воно, там є загрози, і зокрема ті, що пов’язані з позицією Росії. А давайте розберемося, що таке НАТО. Це ж не просто клуб, якому ти платиш певні внески за участь. Це в першу чергу - цивілізаційні контакти, в тому числі військові. Це не наш північний сусід, який може в будь-який момент проявити агресію. Це люди, які з тобою вибудовують партнерські стосунки, які стосуються не лишень армії, а й соціальної, економічної, фінансової та багатьох інших сфер. Ось кожну з них і можна "розкласти", подивитися на приклади співпраці інших держав, та з’ясувати, що з того може бути Україні та кожному з нас. Я би так ставив питання: "Нам потрібні партнери, чи якийсь старий дядько в Кремлі, який буде всім говорити: "Ви, головне, рота закрийте, в інший бік не дивіться, і ми будемо з вами "єдиним братським народом".
Моє припущення, якби не НАТО, то ледь не вся Східна Європа піддалася б російській агресії. Всі країни, де є явні інтереси Російської Федерації, були б у небезпеці.
- У вас у студії постійно присутні гості. З експертами і політологами журналісту, як правило, простіше знайти спільну мову, бо вони налаштовані на діалог, і це по суті їхня робота. А є якісь категорії людей, можливо депутати, чиновники, з ким у вас виникають складнощі?
- Найскладніша категорія - це ті, хто відразу демонструє позицію, що нібито робить тобі послугу, прийшовши у студію. Тоді такі люди закриваються і вибудувати діалог надзвичайно складно. І ти собі думаєш: "А чому? Що відбувається?". Такі є і серед політиків, і серед експертів. Коли гість так поводиться, у мене самого меншає бажання розкрити його, вивести на спілкування.
Хтось інколи думає: "Зараз я тут прийду, все скажу, як мені треба, все зроблю, як мені треба, вони всі носики підітруть, ротики позакривають, і всі будуть тишком-нишком сидіти". Такі люди по завершенню інтерв‘ю виходять не зовсім задоволеними і трішки роздратованими, бо стається не так, як їм бажається. Варто пам’ятати, що головні в будь-якому ефірі не лише гості, а й ті, хто веде той ефір: ведучі або модератори, якби їх хто не називав. Завжди треба вибудовувати розмову на рівних, без цих задертих носів. Вони, ось ці задерті носи, напевно, найбільше заважають спілкуванню.
- Чи траплялися ляпи, фейли під час прямих ефірів?
- Звісно. Приміром, був один, коли ми з командою робили "Почути Україну", п’ятничне аналітичне шоу з багатьма гостями на телеканалі ZIK. Це було ще до того, як туди зайшов Віктор Медведчук. Ми там говорили про податки, про те, що в принципі люди і так знають: чим більше ти вкрадеш, тим менше у тебе буде проблем. Тобто за мішок зерна чи десь за молоко нам можуть зробити "а-та-та", закривши майбутнє ґратами на багато місяців чи років. А коли ти береш сотнями мільйонів чи мільярдами, то вже з тобою можна говорити і домовлятися.
І ось, у нас у студії був тодішній депутат Борислав Розенблат. Коли він взяв слово, це була перша і єдина в моєму житті ситуація: в студії зникло світло і вирубилося практично все. Почались жарти, що зараз тут нам влаштують "темну". Ми перезапустились, все спрацювало, ефір був успішно завершений. А за тиждень чи півтора у пана Розенблата почались проблеми з правоохоронним органами. (Борислава Розенблата з 2017 року підозрюють у корупції у так званій "бурштиновій справі", - ред.) Віриш чи не віриш в знаки, але так сталося.
- Ви пішли з ZIKу, а через деякий час його фактично придбав Віктор Медведчук. (вірніше Тарас Козак з орбіти Медведчука, - ред.). У вас була якась "чуйка"?
- Я скажу неправду, якщо говоритиму, що про це не ходили якісь чутки. Але весь час мого перебування на телеканалі ZIK, я жодної присутності цієї людини в ефірах чи поза ними не відчував. Ми розуміємо по факту, що ця угода, певно, готувалася задовго до її втілення, але я не бачив і не відчував цього. Тим паче на той час там залишались люди, яких би точно не було, якби зайшов Медведчук. Приміром, Остап Дроздов, Вахтанг Кіпіані. Я не сказав би, що в мене спрацювала "чуйка", але скажу так: я собі приблизно уявляв, що коли десь-колись, на перспективу, Медведчук і зайде, буде непогано, якщо мене там вже не буде.
- Зараз в медійному просторі простежується якась нездорова мода на хайп. Буквально на всіх темах люди намагаються хайпувати. Що з цим робити?
- Хайп, хейт - це велика біда нашого суспільства, та й не тільки нашого. При чому це не стосується тільки журналістики. Взяти до прикладу блогерів. Раніше це був контент, який міг бути цікавий людям тим, що вчив чомусь новому, сприяв розвитку… А зараз на блогерство перетворюють абсолютно все: від описів різних способів підчепити хлопців чи дівчат, до розповідей типу "як класно було би запихнути кавуна у їжачка", або навпаки. Щодо хейту, то бачимо часті випадки, коли якісь молоді істоти розповідають про, скажу так, "бичій украінский язик". Шкода. Правда шкода, що на такий хейт, хейтом реагують, але за що блогер боровся, на те й напоровся. Слава має і темний бік, як і сила. Подібним "хайперам" я би радив про російську так вчинити: поїхати до Москви і зняти відео про "ваш, бичій русскій язик". Що там з вами може статися, "блогери", годі й уявити.
- До речі, щодо мови. Як оцінюєте скандал навколо російськомовності футболіста Довбика? Потрібно було підіймати цю тему на вашу думку?
- Тут скоріше питання: "для кого було потрібно піднімати цю тему?" Для Лариси Ніцой? Для неї - так, класно, про неї говорять, всі цитують, вона молодець. Для Довбика? Я думаю, йому не холодно й не спекотно від того, що якась людина висловилась щодо його мови. Це при тому, що я підтримую єдину державу і виступаю за певну українізацію. Але, якщо людина дає інтерв’ю російською мовою і при цьому виступає за нашу державу, піднімає її авторитет на різних міжнародних рівнях, я не вважаю подібний осуд доречним.
- Російська пропаганда дуже добре підхоплює оці наші скандали про мову тощо...
- Тут треба розділяти. Ефект пропаганди, яка підхоплює різні не досить гарні історії, діє в основному на проросійськи налаштованих людей в Україні. Ось цей мінус, як на мене, важливий. А те, що вони там думають: Соловйови, Скабєєви з Кісельовими, мене абсолютно не турбує. І я би радив, на 8 році гібридної, і не тільки, війни менше перейматися тим, що думають в Росії, Кремлі чи ще десь. Нам самим потрібно думати, як ми рухаємось далі, усвідомлюючи, що у нас є надзвичайно небезпечний, агресивний "сусід".
- Книга Мендель - це теж хайп на вашу думку?
- По-перше, я вважаю Юлію Мендель, напевно, найкращою речницею/прес-секретарем будь-якого президента, бо вона на 100% відбивала від президента різні негативні погляди, судження і думки. Є безліч прикладів, коли вона собою боронила доступ журналістів до голови держави.
- Тобто фізично перешкоджати журналістам - це ознака хорошого речника?
- Я зараз не кажу, погано це чи добре. Я кажу про роль людини, яка відбиває президента від негативу. Юлія Мендель просто кидала себе на амбразуру, звідки вистрілювали журналістськими запитами, аби йому не ставили незручних питань.
Наприклад, ситуація з журналістом "Радіо Свобода" Сергієм Андрушком. Коли він намагався дістатися до президента, вона фізично не дала це зробити. І хто в цій ситуації поганий? Президент же майже був готовий поспілкуватися, але така, може й "недалекоглядна речниця" не дозволила. (сміється). А якби президенту довелося поспілкуватися із Сергієм, то хтозна в якому світлі він би постав. Тож, саме через це, я вважаю, Мендель була на 100% на своєму місці.
З приводу книжки, яку вона хоче написати - це прекрасно. Можна спрогнозувати, що ми в цій книжці побачимо, як молода людина, не маючи досвіду у великій політиці, опинялась у надзвичайно складних ситуаціях і гідно виходила з кожної з них. Жодних інсайдів, жодних особливостей, які можуть негативно вплинути на рейтинг нинішнього голови держави, ми там не побачимо. Я гадаю, це буде щось на кшталт "Четвертої республіки" Бориса Ложкіна, який написав книгу про президентство Петра Олексійовича Порошенка. Там все в стилі: "вони хотіли, вони складали плани, але, бляха, склалося не зовсім".
- Якщо вже перейшли до теми книжок: що читаєте, чому віддаєте перевагу?
- З останнього, що почав, - книга радника Дональда Трампа з питань нацбезпеки Джона Болтона "Кімната, де це сталося". В ній дуже багато цікавих речей про політичну кухню ухвалення рішень тодішньою адміністрацією американського президента. Дуже пізнавально. А також книга про те, як вибудовувала систему ухвалення рішень Даля Грибаускайте: "Велика президентка маленької країни". Дуже раджу, у неї досить цікавий підхід. Особливо вразили історії, як вона влаштовувала брейншторми, під час яких вимагала від радників і радниць максимуму у тому, що вони могли дати. Це стосувалося не схвалень, ні. І тут не йшлося про теплу ванну. Грибаускайте радше вимагала від оточення холодного душу, аби точно виходити на сутнісні рішення.
- Розкажіть про свій баланс між роботою і звичайним життям.
- Приміром, в переддень цього інтерв’ю доводилося приділяти багато часу городнім та хатнім справам: підв’язувати помідори на своїй присадибній ділянці, з’ясовувати де ж ті кляті дірки в дитячому басейні, і розбиратися з тим, як доробити сходи з першого на другий поверх у будинку.
Цю хатню роботу я розбавляю ефірно-робочими розвагами: прослуховую підкасти та ефіри, збираю докупи різні думки, щоб самому бути в темі і розумітись на речах, які обговорюю в ефірі. Бо коли в екрані ти бачиш, що в кадрі сидить профан чи профанка і не розуміє, про що говорить, це певна біда, з якою треба боротись. А як боротись? Дивитися, аналізувати, слухати і знати. Все, як на "Апостроф TV".
- А чи є у вас щось, що "відключає" мозок від роботи?
- Ні, він під’єднаний постійно (сміється). Мій старший син інколи говорить: "Як ти можеш дивитися на цих політиків стільки часу?". А я дивлюсь на них, щоб знати, які рішення вони ухвалюють, чим керуються, і як це може вплинути на нас з вами. На жаль, чи на щастя, ми живемо з ними в одній країні і маємо знатися на тих, кого обираємо, а не приходити раз на 5 років, ставити галочку і сподіватися: "Дай Боже, цього разу повезе!".
