Йде 4-й рік повномасштабного вторгнення, 11-й рік війни росії проти України та століття боротьби за незалежність української державності. За цей час незліченна кількість людей поклало свої життя спочатку за здобуття Україною незалежності, а тепер за те, щоб її втримати. Вже давно стоїть питання того, як належно вшанувати пам’ять цих людей, увічнити їх постаті і їх роль в історії України. Люди починають говорити про важливість меморіалізації. Що це таке? Що зараз відбувається в Україні з меморіалізацією? На досвід яких країн опиратись та чи є у нас власний досвід меморіалізації?
Тож, що таке меморіалізація? Якщо просто – це процес збереження і вшанування пам’яті про людину, подію. Перейменування вулиць на честь загиблих воїнів – це акт меморіалізації, створення військових кладовищ – це теж акт меморіалізації, так само створення фільмів, написання книг, стипендії на честь героїв України і багато іншого це теж меморіалізація.
Насамперед, постає логічне запитання: “Навіщо зараз в Україні проводити меморіалізацію?”. Що ж, по-перше, це банально вшанування людей які пожертвували своїм життям заради ідеї незалежної України. Меморіалізація – це в перше чергу про справедливість по відношенню до героїв нашої країни, визнання їх подвигу та звитяги. При чому річ йдеться не лише про героїв часів незалежної України, а й тих хто боровся задовго до її появи та за її появу.
По-друге, якщо брати глобально, меморіалізація нам потрібно просто для існування як держави. Як вже показала історія, якщо в Україні не буде пошани і згуртованості навколо українського солдата – захисника її незалежності, то варто чекати чужого солдата – окупаційного. Не можна не озиратися на минуле, забувати свою історію і не увічнювати в ній постатей, інакше майбутнього для нас як для нації може не існувати. Хороший приклад це Радянський Союз, який масово стирав пам’ять про тих, хто боровся за існування України, стирав з лиця землі навіть їх поховання – як результат ця травма досі відгукується нам вже навіть після його розпаду. Хоч нам і повезло, і СРСР не вдалося повністю стерти пам’ять про українців і їх боротьбу, та чи зможемо ми зараз не втратити цю пам’ять? Думаю, залежить це лише від нас самих.
Важливу роль в процесі меморіалізації зіграв Український інститут національної пам'яті. Він розробив основу для меморіалізації – 10 принципів. Фактично це правила, яким варто слідувати аби створити якісний меморіальний простір, який буде формувати культуру пам’яті, національну свідомість. Це принципи етичності, гуманності, рівності, правдивості, публічності і ясності, широкої залученості, фахової добросовісності, актуальності і своєчасності, ідеологічної нейтральності. На мою думку, один за найважливіших є принцип рівності, що каже нам – всі полеглі воїни незалежно, від статусу, є рівними між собою і один із проявів рівності, який прослідковується у старих українських військових похованнях – це уніфікація надгробків.
Тож пропоную оглянути, як українці проводили меморіалізацію в минулому. Почнемо здалеку – з козацьких часів. На жаль, зберіглося трохи більше 800 поховань і 3000 цвинтарів – різні імперії доклали руку до того, щоб їх зберіглося якомога менше. Намогильні споруди зазвичай у формі хреста і створені з білого каменю.
Найвідомішим масовими місцями спочинку є Меморіал стрільців та старшин легіону УСС і УГА на Янівському кладовищі, Львів. Тут вже видно загальну архітектурну концепцію поховань та надгробків, оформлених в одному стилі, відокремлену від решти поховань.
Могили воїнів УПА загалом теж мають вигляд козацьких хрестів і оформлені мінімально. Варто було б згадати і Меморіальний комплекс воїнів УГА на Личаківському кладовищі. Там нині є меморіали УПА та Польський військовий цвинтар.
З радянських часів Україна не мала жодного саме військового кладовища-меморіалу, де було б зібрано останки воїнів найкривавішої війни 20-го століття. Єдине про що можна згадати, це невелике за територією Лук’янівське військове кладовище у Києві, де упокоєні останки воїнів Першої і Другої світових воєн. Оскільки поруч знаходився госпіталь, тож саме полеглих від поранень ховали на цьому цвинтарі. Тут немає уніфікованих надгробків, і кладовище мало чим відрізняється від типово радянських. З 2017 року тут офіційно дозволили ховати полеглих воїнів АТО-ООС.
Проте місця військових поховань знаходяться і поза межами України. Вони є в США, Канаді, Польщі, Німеччині та багатьох інших країнах. Найбільший український меморіал за межами України – це цвинтар святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку. Там поховано щонайменше 1300 військовиків від доби Українських січових стрільців до тих, хто загинув в американському війську в Афганістані, Іраку чи Вʼєтнамі. Заснував його митрополит Української православної церкви в США Степан Скрипник, тим самим зробивши неоціненний вклад у меморіалізацію українських військових.
Але за кордоном поховано і багато видатних, провідних осіб українського народу, без яких історію становлення України важко уявити. Наприклад, могила отамана війська УНР Симона Петлюри знаходиться у Франції, Степан Бандера – провідник УПА – похований в Німеччині, могила Євгена Коновальця – провідника ОУН – знаходиться у Нідерландах, що, погодьтеся, дивно. Зрозуміло, що перепоховати усіх захисників, чиї могили за кордоном на Батьківщину неможливо і не доцільно, але коли її провідні постаті знаходяться поза межами країни, яка завдячує їй фактично своїм існуванням – це вкрай дивно. Адже на прикладах цих осіб ми маємо виховувати майбутнє покоління України, і дуже сумно, що щоб побачити, доторкнутися до могил історичних, справді важливих для українців осіб, подекуди потрібно їхати кудись далеко за межі України.
Цієї думки притримуються і багато інших людей, тому ще за часів Ющенка було ініційовано розмову на державному рівні про створення пантеону героїв України. Пантеон — це найвища форма вшанування найвидатніших синів і дочок України, це про історію на століття. Проте, на жаль, ця тема для України сумна. Далі розмов ця ідея не пішла, хоч у 2017 році навіть виділялись кошти на розробку проєктної документації для Пантеону, але у результаті гроші повернулись у бюджет. За роки незалежності у жодного президента, як виявилось, не виникло політичної волі реалізувати цей проєкт і піти далі гучних слів. І позитивних зрушень поки не спостерігається. Проте не хочеться скидати всю провину лише на владу, адже це мало в першу чергу бути потребою усієї нації, а не лише тих, хто її очолює. В країнах з демократичним устроєм влада відображає волю народу, і, здається, що більшість з нас таки не доклала достатніх зусиль задля перепоховання героїв на Батьківщину, чи хоча б утримання в задовільному стані поховань видатних постатей.
Повернемось до сучасності. Як йдуть справи із сучасними військовими похованнями? Що ж, ситуація не набагато краще. Ще у 2011 році планувалось побудувати Національний військовий меморіальний комплекс – місце пам’яті, де могли б спочивати сучасні українські військові. Тоді ще ніхто не уявляв, що всього за декілька років потреба в ньому зросте в рази, проте навіть із початком війни у 2014 році, із першими смертями українців, що зі зброєю в руках пішли захищати Батьківщину, проєкт не рушив з місця. Лише у 2022 році влада пообіцяла що все ж таки створять НВМК. Пройшло багато часу, змінилось декілька ділянок, і з початкового місця у межах Києва НВМК перемістився за його межі – у Гатненську громаду Київської області, за Південним кладовищем, на ділянку майже 270 гектарів. Кажуть, у самому Києві місця на таку кількість поховань не знайшлося. Трохи про сам проєкт: на території комплексу будуть створені різні зони, а також планується створити місця для 100 тисяч традиційних поховань та 60 тисяч колумбарних для загиблих військових і тих, хто помер вже після служби. Очікувана дата завершення будівництва – кінець 2025 року. Тож ідея очевидно хороша, однак рішення про розташування комплексу задовольнило, здається, лише владу, оскільки і місцеві мешканці протестують проти вирубки лісів задля кладовища, що може сильно впливати на довкілля, і родичі загиблих висловились проти цього місця розташування, оскільки місце вибрано далеко від Києва. Тож поки сім’ї загиблих військовослужбовців залишаються чекати коли вони зможуть гідно поховати/перепоховати своїх синів чи доньок.
Проте і ситуація по Україні і зі звичайними секторами військових поховань складна. Через недостатньо врегульовану нормативно-правову базу, в українському законодавстві відсутні чіткі правила й вимоги щодо вшанування пам’яті полеглих воїнів, а поняття "військове кладовище" взагалі відсутнє. Чинна редакція Закону "Про поховання та похоронну справу" потребує суттєвого доопрацювання, і поки що жодна зі спроб виправити недоліки не завершилась успіхом. Наразі розгляд у Верховній Раді єдиного законопроєкту – №7018, який мав би поліпшити стан речей, поставлено на паузу. Тож на військових кладовищах кожна сім’я окремо визначається щодо того, як буде виглядати могила воїна, і не завжди спроби виправити ситуацію покращують становище. Так, наприклад, сталося у Тернополі, де місцева влада підготувала проєкт воєнного меморіалу. Усі родини погодились, крім однієї, яка вирішила встановити скульптуру з граніту у повний зріст. Відбувся скандал, і надалі сім`ї загиблих, які ховатимуть тут рідних, підписуватимуть договір про уніфіковані пам`ятники. І це нажаль не поодинока ситуація.
Загалом кладовища в Україні переслідує класична проблема – нестача місця. Не виключення і військові кладовища. Останній звіт Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури за 2022 рік зазначає, що громади додатково потребували щонайменше 389 місць для поховання.
У тому ж Законі "Про поховання та похоронну справу" передбачається лише три види поховань, серед яких найпопулярнішим залишається поховання в могилі, що призводить до браку місць на кладовищах. А брак місця веде нас до іншої проблеми – корупції. Хоч за законодавством місце для поховання має виділятися безкоштовно, через відсутність достатньої території для розташування могил і непопулярність альтернативних способів поховання, деякі люди “викуповують” ту ділянку, яку бажають отримати.
Про альтернативні способи поховання. Крематорії можуть перебувати лише у великих містах (із населенням понад мільйон осіб). Вони є лише в Києві, Харкові та Одесі. Тому варіант із кремацією може бути дорогим і не вигідним, тож люди обирають найдоступніший варіант – поховання у могилі, що повертає нас до проблеми нестачі місць на кладовищах.
Із цього усього можна зробити висновок, що навіть на рівні законодавства не закриті основні проблеми із похованнями, що вже говорити про справи тут і зараз. Тож надія лишається на небайдужих ентузіастів, які, як показує практика, і стають зачасту двигуном суспільно важливих процесів.
Але казати що в Україні немає прикладів гідного вшанування полеглих військових було б неправдою. Як правильний приклад меморіалізації можна подати Микулівський цвинтар на Тернопільщині – де справді відчувається, що проєктом займалися фахівці і змогли виконати поставлене завдання. Надгробки у вигляді хрестів зі світлого пісковика, всі уніфіковані і зроблені делікатно. Також меморіал Небесної сотні у Львові, що органічно поєднався із міським простором, при цьому ставши чудовим прикладом місця пам’яті.
Чий досвід з за кордону можна позичити для створення меморіального простору? Одним з найвідоміших є Арлінгтонський національний військовий цвинтар у США. Тут спочивають близько 400 тисяч військових, більшість поховань мають уніфікований дизайн: однакові надгробки, що демонструють – всі поховані є рівними, бо кожен віддав життя за свою країну. Також можна згадати Лісове кладовище у Стокгольмі, Швеція, де надгробки вписані в природний лісовий ландшафт, створюючи неймовірну атмосферу спокою, краси та пошани. Гарним прикладом також буде Національне кладовище Флері-деван-Дуомон у Франції, місто Верден, де відчувається, що меморіал робили з відчуттям вдячності і пошани до кожного полеглого воїна. По всьому світу є багато гідних прикладів для наслідування, треба лише мати бажання шукати та вдосконалюватись.
Проте якщо трохи відійти від теми кладовищ і поховань, то тут ситуація краще. Існують такі види меморіалізації як запровадження стипендій для дітей та молоді на честь загиблих захисників, меморіальні дошки та перейменування вулиць, запровадження програм підтримки сім’ям військовослужбовців, створення фільмів, книг тощо.
Наприклад в Інституті права КНУ імені Тараса Шевченка у 2022 році оголосили про запровадження стипендіальної програми імені Романа Ратушного — киянина, активіста, учасника революції Гідності та українського героя, який загинув під час російсько-української війни на Харківщині, а в Києво-Могилянській академії запроваджені стипендії на честь загиблих студентів Миколи Рачка та Гліба Іванова. Три таких стипендії започаткувала і Київська школа економіки.
На листопад 2024 на честь полеглих захисників і захисниць у Києві перейменували 59 вулиць, площ і провулків, а також вісім парків і скверів. Вони носять імена Максима (“Далі”) Кривцова, Миколи Кравченка, Максима Токарєва та багатьох інших. На Івано-Франківщині станом на 2024 рік перейменовано 58 вулиць на честь загиблих військових, у Рівному з 2014 року перейменували 42 вулиці. Радує, що тенденція перейменувань загалом торкнулась майже всіх куточків України.
Кіноіндустрія теж не стоїть осторонь – фільми “Кіборги. Герої не вмирають”, “МІФ”, “Мирний-21” та інші теж гарні приклади меморіалізації українських героїв.
Сучасні технології дозволяють розширити можливості меморіалізації. Цифрові меморіали, архіви, музеї. Проєкт від Inheart, який дозволяє самостійно оформити меморіал про загиблого військового на їх платформі. На сторінці пам'яті друзі та близькі зможуть залишити слова підтримки, ділитися спільними знімками та спогадами. Також можна отримати QR-код, який можна розмістити на місці поховання чи пам'яті героя, щоб мати швидкий доступ до спогадів.
Висновки достатньо неоднозначні. Єдине що точно можна сказати – українці на правильному шляху. За результатами соціологічного опитування проведеного у 2023 році 86 % громадян готові долучатися до діяльності щодо збереження національної пам’яті про війну. Те, що громадяни України під час повномасштабної війни, коли відбуваються обстріли, на фоні постійного стресу та тривог створюють меморіали, долучаються до процесу увічнення пам’яті героїв, віднаходять забутих та поновлюють історичну справедливість – це велике досягнення. Звичайно, роботи ще багато, ще багато чого доведеться змінювати та переосмислювати, ще багато українських героїв чекають на гідне поховання на рідній землі. А до того моменту, кожен по можливості має долучатися до збереження національної пам’яті, адже як влучно сказав Вацлав Гавел: "Народ, який не зберігає свою пам'ять, приречений на забуття.".
Єва Подоляк
