Серйозну стурбованість не можуть не викликати заяви, що вкладаються у просту логіку: "Україні треба відмовитися від окупованих територій заради миру". Про це пише Петро Олещук, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Такі заклики часто ігнорують не лише правові норми, а й стратегічні та гуманітарні реалії. Вони ґрунтуються на хибній уяві про можливість стабільного миру шляхом односторонніх поступок державі-агресору. Натомість, історичний досвід демонструє: поступки агресору лише посилюють його апетити.
Останні заяви, зокрема спецпредставника Дональда Трампа Стіва Віткоффа та конгресвумен Вікторії Спартц є прикладом небезпечної тенденції перекладати тягар вирішення конфлікту на жертву агресії.
Ці меседжі легітимізують агресора, нівелюють його відповідальність і формують хибну парадигму: наче Україна має "заспокоїти" Росію. Це не лише морально неприйнятно, але й стратегічно небезпечно. Такий підхід також суперечить політиці стримування, на якій ґрунтується безпекова архітектура Заходу з часів Холодної війни.
Застосування сили для анексії територій заборонено Статутом ООН (ст. 2, п. 4), Женевськими конвенціями та численними резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, зокрема A/RES/68/262 щодо територіальної цілісності України.
Росія, підписавши Гельсінський заключний акт 1975 року та Будапештський меморандум 1994 року, взяла на себе зобов'язання не порушувати кордонів України. Порушення цих зобов’язань руйнує довіру до всієї системи міжнародних гарантій.
На рівні національного законодавства, Конституція України (ст. 2, 17, 73) забороняє будь-яке відчуження території без всеукраїнського референдуму. Жодна політична сила або президент не мають юридичних повноважень поступатися територіями без погодження народу. Крім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України №6-рп/2005, будь-які угоди, які передбачають зміну території без референдуму, є неконституційними.
На тимчасово окупованих територіях Росія реалізує політику насильницької русифікації. Відповідно до указу Путіна від квітня 2023 року, громадяни України, які не отримають російського громадянства, підлягають депортації або конфіскації майна. Це грубе порушення IV Женевської конвенції (ст. 49) щодо захисту цивільного населення під час війни.
Крім того, знищується українська культурна спадщина — школи, музеї, церкви. Запроваджується примусове навчання за російськими підручниками, переписуються шкільні програми, забороняється українська мова. Це є складовою інформаційної війни, спрямованої на знищення української ідентичності.
Відмова від територій Україною створить небезпечний прецедент перегляду кордонів силовим шляхом. Це матиме такі наслідки:
- посилення агресивних апетитів РФ щодо Молдови, країн Балтії, Казахстану,
- розбалансування НАТО як оборонного союзу,
- руйнування міжнародної довіри до гарантій безпеки, що посилить нестабільність як на Близькому Сході (Іран), так і у Східній Азії (Північна Корея).
У геополітичному сенсі це означатиме повернення до парадигми "сфер впливу", що є руйнівним для післявоєнної міжнародної системи, заснованої на рівності та суверенітеті держав. Універсальні принципи міжнародного права не можуть бути переглянуті в інтересах держави, що використовує військову силу як інструмент зовнішньої політики.
Окуповані території мають не лише символічну, але й ключову економічну цінність:
- контроль над морськими портами (Маріуполь, Бердянськ),
- частина великих родовищ корисних копалин (залізна руда, уран, газ),
- доступ до енергетичних вузлів (Запорізька АЕС).
Крім того, Росія активно інтегрує окуповані території у власний економічний простір, намагаючись розірвати їх зв’язок із рештою України. Це не лише ускладнює реінтеграцію, але й створює передумови для затяжного конфлікту.
Масштабна пропагандистська кампанія РФ спрямована на легітимацію анексії. Через контрольовані медіа створюється уявлення про "волю населення", "референдуми", які є юридично нікчемними. Пропаганда супроводжується дезінформацією, поширенням фейків, маніпуляціями щодо позиції Заходу та української армії.
Визнання втрати територій означало б фактичне прийняття версії подій, яку нав’язує Кремль. Це не лише деморалізує українське суспільство, а й підриває міжнародну солідарність із жертвами агресії.
Україна не може відмовитися від окупованих територій не лише з моральних чи патріотичних міркувань, а з комплексних правових, гуманітарних, геополітичних, економічних і психологічно-інформаційних причин. Заяви, які пропонують Україні капітулювати заради ілюзорного миру, ігнорують реальність: Росія не зупиниться. Відмова від частини території означатиме відмову від принципів міжнародного порядку, захисту людей і надії на справедливість у світі.
Поступки сьогодні — це війна завтра. І не лише для України. Це — питання глобального масштабу, в якому на карті — не лише територія, а сама ідея міжнародного правопорядку.
