Київ прагне отримати від Вашингтона ліцензію на власне виробництво перехоплювачів PAC-3. Про це пише Богдан Попов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», політичний аналітик у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Більшу частину війни суперечка щодо протиповітряної оборони України стосувалася кількості — скільки батарей Patriot Захід надішле і скільки ракет-перехоплювачів зможе виділити. Після саміту Великої сімки в Евіан-ле-Бен ця суперечка почала змінювати форму.
Зустрівшись з 15 по 17 червня, лідери G7 пообіцяли посилити протиповітряну оборону, додаткові перехоплювачі та системи дальньої дії, а також заявили про готовність розглянути надання Україні ліцензій на виробництво західної зброї на власній території. Київ понад рік просив саме цього — насамперед права будувати ракети Patriot, від яких залежить його виживання. Перехід від передачі готових систем до ліцензування їхнього виробництва є стратегічною зміною, і найвиразніший сигнал для цього з’явився не в комюніке саміту, а вже у наступні дні.
Вашингтон відповів Києву обережним «так»
В інтерв’ю, показаному на українському телебаченні наприкінці червня, Володимир Зеленський заявив, що вперше американська сторона відповіла позитивно на прохання щодо ліцензування — це чітко відрізняється від розпливчастих, ні до чого не зобов’язуючих відповідей, які Київ отримував раніше. Він додав, що Трамп також звернеться до американських оборонних компаній з проханням налагодити ліцензоване виробництво ракет протиповітряної оборони в Європі та в Україні, і що остаточне рішення тепер залишається особисто за президентом США, оскільки компанії по обидва боки Атлантики, за повідомленнями, вже досягли згоди. Жодних термінів названо не було. Але формулювання позначили чіткий рух від категоричної відмови на початку року до того, що вперше виглядало як принципова згода.
Причина, з якої Київ так наполегливо домагається свого, проста — арифметика. Patriot, і зокрема його перехоплювач PAC-3, залишається єдиною перевіреною західною відповіддю на російські балістичні загрози, такі як «Іскандер-М» та «Кинджал», а отже, замінника йому немає, коли лунають сирени. Водночас американське виробництво становить лише близько шістдесяти–шістдесяти п’яти перехоплювачів на місяць, тоді як звичайне споживання України вже сягає шістдесяти–сімдесяти і може зростати до ста п’ятдесяти–ста вісімдесяти одиниць під час інтенсивних обстрілів, перевищуючи світовий випуск майже втричі.
Війна в Ірані ще більше загострила дефіцит, виснаживши запаси Patriot у всьому світі — американські сили випустили понад тисячу перехоплювачів лише за кілька тижнів. Надсилання Україні ще більшої кількості ракет із дедалі меншого запасу, як стверджує Зеленський, не може вирішити дефіцит, що за своєю природою є промисловим. Саме тому Київ офіційно звернувся до Вашингтона з проханням дозволити ліцензоване виробництво PAC-3, а не просто просив більше пускових установок.
Власне виробництво несе як перспективи, так і жорсткі обмеження
Саме тому питання ліцензування — це насправді питання про місце України в західній оборонній економіці. Країна вже здійснила подібний стрибок одного разу, перетворивши розрізнені військові майстерні на одну з найбільших галузей виробництва дронів у Європі та налагодивши власне виробництво артилерійських боєприпасів і бронетехніки.
Ліцензоване виробництво Patriot поширило б цю логіку на найчутливіший рівень протиповітряної оборони, вбудовуючи Україну в ланцюг постачання перехоплювачів, а не залишаючи її назавжди в кінці черги. Поруч є й прецедент. Наприкінці травня Вашингтон надав Польщі попередній дозвіл на локалізацію виробництва Patriot — крок, якого Київ давно прагнув і для себе, і який робить українську ліцензію легшою для уявлення.
Утім, перешкоди є серйозними, і чесна оцінка вимагає назвати їх. Скептики попереджають, що власне виробництво Patriot не є швидким рішенням, адже відповідність вимогам означає будівництво заводів за суворими стандартами безпеки, отримання чутливих компонентів та підписання обов’язкових угод про кінцеве використання — а це не відбувається за один сезон.
Аналітики, що виступають проти цієї ідеї, зазначають, що навіть нові виробничі лінії в інших країнах не спроможні вийти на повну потужність раніше другої половини десятиліття, і що український завод опинився б майже на вершині списку цілей Москви, змушуючи Київ витрачати дефіцитні перехоплювачі на захист саме того заводу, який мав би полегшити дефіцит. Існують також занепокоєння з боку розвідки — попередження про те, що доступ до технологій Patriot може спричинити витік чутливих know-how у бік Росії. Адміністрація Трампа має підстави діяти обережно, і принципова згода — це не те саме, що підписана ліцензія.
Справжня ставка — місце України в західному стримуванні
І все ж стратегічне значення зберігається попри ці застереження. Ліцензія переформатувала б позицію України з вічного прохача обмеженого запасу на співвиробника з безпосередньою зацікавленістю у розширенні світового постачання перехоплювачів — результат, який Зеленський подає як взаємовигідний, що послаблює світовий дефіцит, дозволяючи водночас Україні захищати власне небо. Це також стало б політичним сигналом — що західна підтримка достатньо стійка, щоб виправдати інтеграцію української промисловості в найбільш охоронювані ланцюги постачання альянсу. Цей меседж важить у Москві не менше, ніж будь-яка батарея, доставлена на фронт.
Обіцянки, дані в Евіані, та сигнал, що пролунав слідом, позначають момент, коли розмова змістилася. Питання більше не лише в тому, чи продовжать союзники постачати перехоплювачі протягом наступної зими, а й у тому, чи дозволять Україні взагалі їх будувати. Рішення тепер цілком залежить від Трампа. Його важливість полягає не стільки в тому, скільки ракет Україна матиме наступного року, скільки в тому, де країна перебуватиме впродовж років у архітектурі західного стримування.
