Спроба Росії провести вибори на окупованих територіях України перетворює голосування на юридично нікчемний перепис лояльності. Про це пише Ігор Попов, керівник аналітичного центру «Об’єднана Україна», експерт з політичних та безпекових питань у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
З 18 по 20 вересня 2026 року Росія проводить вибори до Державної думи. Голосування охопить не лише російські регіони: Москва нарізала одинадцять одномандатних округів на тимчасово окупованих територіях України – у Криму та Севастополі, а також на захоплених частинах Донецької, Луганської, Запорізької і Херсонської областей. Центральна виборча комісія України 13 серпня 2026 року визнала ці «вибори» нелегітимними, а їхні результати – такими, що не створюють жодних правових наслідків. За цією заявою стоїть не риторика, а норми, яким понад сто років.
Женевська конвенція і резолюції ООН пояснюють, чому голосування під окупацією нічого не змінює
Основа права окупації проста: держава, яка контролює чужу територію силою, не набуває на неї суверенітету. Гаазький регламент 1907 року зобов'язує окупанта поважати чинні закони території й керувати нею як тимчасовий адміністратор.
Стаття 47 Четвертої Женевської конвенції 1949 року йде далі: цивільні особи на окупованій території не можуть бути позбавлені захисту конвенції жодними змінами, внесеними внаслідок окупації до інституцій чи уряду цієї території, ані жодною анексією. Окупант може перемалювати округи і створити комісії, але юридична природа території не змінюється.
Генеральна Асамблея ООН підтвердила це для випадку України. Резолюція ES-11/4 від 12 жовтня 2022 року засудила псевдореферендуми і спробу анексії чотирьох областей та зафіксувала: ці дії не мають жодної сили за міжнародним правом і не є підставою для зміни статусу регіонів. Вибори до Держдуми є продовженням тієї самої анексії, тож і висновок той самий.
Не менш важливі самі виборчі стандарти. Копенгагенський документ ОБСЄ 1990 року, під яким стоїть підпис і Росії, починає розділ про вибори з формули: «Воля народу, вільно і чесно висловлена через періодичні та справжні вибори, є основою влади і легітимності будь-якого уряду».
Під окупацією не виконується жодна її умова. Діє воєнний стан, немає незалежних медіа й альтернативних кандидатів, участь у голосуванні часто фіксують члени комісій у супроводі озброєних людей, а доступ до роботи, пенсій і медицини прив'язаний до російського паспорта. Це не вибори, а перепис лояльності.
Показово, що Росія навіть формально не намагається пройти перевірку. Як повідомляє Kyiv Post, Москва втретє поспіль не запросила спостерігачів Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, а сама ОБСЄ наголосила: вибори на окупованих територіях не матимуть жодної чинності за міжнародним правом.
Як Україна анулює псевдовибори і переслідує їхніх організаторів
Українське законодавство закриває це питання ще з 2014 року: закон про правовий режим на тимчасово окупованій території встановлює, що акти окупаційної адміністрації є нікчемними, тобто не діють від моменту ухвалення й не потребують скасування судом. Верховна Рада зверталася до ООН, Європейського Парламенту, Ради Європи та ОБСЄ із закликом не визнавати псевдореферендуми, а Центральна виборча комісія ухвалила окремі постанови про нікчемність голосувань 2022 і 2023 років. Постанова від 13 серпня 2026 року перелічує всі одинадцять незаконних округів і закликає держави та спостережні місії відмовитися від будь-якої участі.
Паралельно працює кримінальний трек. Організація голосування на окупованій території кваліфікується як посягання на територіальну цілісність держави. У грудні 2023 року Служба безпеки України повідомила про підозру голові Центральної виборчої комісії Росії Еллі Памфіловій та двом її співробітникам, а 26 березня 2026 року Офіс генерального прокурора скерував обвинувальний акт щодо неї до суду.
Місцеві організатори незаконних «виборів» отримують заочні вироки регулярно, від восьми до п'ятнадцяти років, зокрема ті, хто віддавав під дільниці школи. Такі вироки не є суто символічними: вони блокують виїзд за межі Росії й дають партнерам готову правову підставу для власних санкцій.
Чому державам і громадським організаціям не варто надсилати спостерігачів
Найбільша спокуса для Москви – створити картинку міжнародної присутності. Досвід 2022 року показує, як це працює: на псевдореферендуми приїхали не місії поважних організацій, а окремі особи з півтора десятка країн, серед них маргінальні політики, блогери й люди, пов'язані з російською пропагандою. «Українська правда» опублікувала їхній перелік з іменами та країнами. Мандата від держав вони не мали, але російські медіа подавали їх як «міжнародних спостерігачів».
Тому правило для урядів і неурядових організацій просте: не їхати. ОБСЄ, ООН чи Рада Європи місій не надішлють, а от невеликі організації та окремі експерти цілком можуть отримати привабливі пропозиції з оплаченою дорогою й обіцянкою ексклюзивного доступу. Така поїздка не є нейтральним спостереженням, це внесок у легалізацію анексії.
Другий крок – персональні санкції, і прецедент уже працює. У грудні 2023 року Рада ЄС внесла до санкційного списку 14 членів Центральної виборчої комісії Росії та двох членів регіональних комісій саме за організацію референдумів 2022 року і псевдовиборів вересня 2023-го. Схожі рішення ухвалила Велика Британія.
Логіку варто продовжити: кожен, кого оголосять «обраним» від окупованого округу, і кожен керівник тамтешньої виборчої комісії мають потрапити під заморожування активів і заборону в'їзду до ЄС, Великої Британії, США, Канади та Японії.
Присутність псевдодепутатів ставить під сумнів легітимність усієї Державної думи
Тут варто зробити крок далі за звичне «ми не визнаємо результати». Якщо одинадцять депутатів приходять до парламенту з округів, створених на чужій території всупереч міжнародному праву, під питанням опиняється легітимність усього складу палати, а не лише цих мандатів. Рішення такої Думи, включно з ратифікацією майбутніх угод, нестимуть цей дефект.
Прецедент існує: у жовтні 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи закликала держави не визнавати Володимира Путіна легітимним президентом після завершення його тодішнього терміну. Той самий підхід логічно поширити на Думу скликання 2026 року. Моніторингові організації мають фіксувати це в підсумкових звітах окремим розділом, а парламенти – відмовляти делегаціям Держдуми в участі у будь-яких форматах.
Європа вже проходила цю вправу. Понад п'ятдесят років західні держави не визнавали радянську анексію Естонії, Латвії та Литви разом з усіма «виборами», які там проводилися. Тоді це здавалося формальністю. У 1991 році позиція виявилася вирішальною: незалежність трьох держав відновлювали не як нову, а як безперервну. Для України, яка належить до тієї самої європейської правової традиції, невизнання російських «виборів» є не жестом, а інвестицією в те, як виглядатиме карта Європи після війни.
