Реальний досвід України доводить, що без суспільної довіри, технологій та чітких термінів служби жоден примус не працюватиме. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У середині січня 2026 року німецькі вісімнадцятирічні почали отримувати від держави анкети з питанням, яке їхнім батькам здавалося назавжди закритим: чи готові ви служити в армії. Франція тим часом набирає першу когорту нової десятимісячної військової служби, Хорватія в березні відправила до казарм перших строковиків за майже двадцять років, а балтійські та скандинавські країни розширюють власні моделі призову.
Європа, яка три десятиліття скорочувала армії, знову вчиться рахувати людей, а не лише гроші. І саме тут на неї чекає незручне відкриття: збільшити оборонний бюджет виявилося значно простіше, ніж знайти тих, хто одягне форму. Найдетальнішу відповідь на питання, чого насправді коштує масова армія в довгій війні, сьогодні має країна, яку в цій дискусії найрідше запитують.
Чому Європа повертає військову службу саме зараз
З 1 січня 2026 року в Німеччині діє закон про нову модель військової служби. Всі чоловіки, народжені від 2008 року, зобовʼязані заповнити анкету про стан здоровʼя, освіту й готовність служити; сама служба залишається добровільною, триває від шести місяців і оплачується приблизно у 2600 євро на місяць.
Мета – наростити Бундесвер з приблизно 184 тисяч військових наприкінці 2025 року до 260 тисяч активних і близько 460 тисяч разом із резервом до середини 2030-х: саме стільки, за новими цілями НАТО, Німеччині потрібно на випадок війни. Якщо добровольців не вистачить, Бундестаг може ухвалити «призов за потребою» – з відбором через лотерею за данським зразком.
Франція рухається обережніше. Наприкінці листопада 2025 року Емманюель Макрон оголосив про запуск десятимісячної добровільної військової служби з літа 2026-го: перша когорта – 3 тисячі осіб, до 2030 року – 10 тисяч щороку, до 2035-го – до 50 тисяч. Служба відбуватиметься лише на французькій території, а від повернення загального призову Париж відмовився прямо: для цього довелося б щороку призивати 600–800 тисяч молодих людей.
Хорватія натомість повернула саме обовʼязок. Ухвалений у жовтні 2025 року закон запровадив двомісячну базову підготовку, і 9 березня 2026-го до казарм у Книні, Слуні та Пожезі прибули перші 800 рекрутів – план передбачає близько 4 тисяч щороку. Показово, що більшість першого набору становили добровольці, а відмовників за сумлінням виявилося лише десять.
Скільки готовності воювати показують опитування
На папері ця хвиля виглядає як повернення Європи до серйозності. Проблема в тому, що анкети вимірюють не лише придатність – вони вимірюють настрої. Опитування інституту Forsa влітку 2025 року зафіксувало: лише 16 відсотків німців «точно» готові захищати країну зі зброєю в руках, ще 22 відсотки – «ймовірно». Разом це 38 відсотків; 59 відсотків відповіли «ні», а серед жінок таких 72 відсотки. І це в країні, яка щойно юридично зобовʼязала кожного вісімнадцятирічного чоловіка відповісти державі на питання про службу.
Виникає розрив, який складно закрити законом: більшість німців підтримує збільшення оборонних видатків і навіть повернення призову – але значно менше людей готові служити особисто. Підтримка мобілізації в Європі поки що має характер підтримки мобілізації інших.
Чому 5 відсотків ВВП не конвертуються в боєздатність автоматично
Гроші Європа знайшла швидше, ніж людей. На саміті в Гаазі у червні 2025 року союзники по НАТО зобовʼязалися до 2035 року витрачати на оборону 5 відсотків ВВП – 3,5 відсотка на базові військові потреби й ще 1,5 на інфраструктуру, кіберзахист і стійкість. Дослідники SIPRI одразу попередили: це передусім політичний сигнал, який ще належить перетворити на спроможності, і зробити це заважатимуть боргові обмеження найбільших європейських економік.
Але навіть якщо кожен євро буде витрачений бездоганно, бюджет не відповідає на головне питання: хто саме стоятиме за новою технікою. Нові цілі альянсу щодо чисельності – ті самі 460 тисяч для однієї лише Німеччини – передбачають людей, яких сьогодні фізично немає в системі. Європейська дискусія тому й зосередилася на юридичному механізмі: призов чи добровільність, лотерея чи анкета, шість місяців чи десять. Це важлива суперечка. Але вона про двері, а не про те, чому люди в них не заходять.
Як Україна стала головним аргументом у суперечці про призов
У цій дискусії є учасник, якого зазвичай згадують як застереження, а не як джерело відповідей. Восени 2024 року стало відомо, що Вашингтон – і демократи, і республіканці – тисне на Київ, вимагаючи знизити мобілізаційний вік з 25 до 18 років. Україна на той час уже зробила болісний крок: у квітні 2024-го парламент знизив призовний вік з 27 до 25. Далі Київ іти відмовився. Володимир Зеленський сформулював позицію так: не можна компенсувати молодістю солдатів брак техніки й підготовки – пріоритетом мають бути ракети для України, а не нижчий призовний вік.
Цей епізод показовий не тим, хто в ньому мав рацію. Він показовий тим, що єдина європейська демократія, яка реально генерує й утримує масову армію під вогнем, у розпал війни ухвалювала рішення про людський ресурс політично – зважуючи легітимність, демографію та довіру суспільства, а не лише арифметику фронту. Саме цей вимір європейська дискусія про призов поки що майже не зачіпає.
Чому Київ зробив ставку на контракт замість наказу
Замість примусу для наймолодших Україна в лютому 2025 року запустила «Контракт 18–24»: рік добровільної служби за мільйон гривень, щомісячне грошове забезпечення до 120 тисяч, іпотека під нуль відсотків і право виїзду за кордон після завершення контракту. Старт був важким – за перші два місяці підписали менше пʼятисот контрактів, і критики поспішили оголосити модель провальною. Влітку міністерство оборони вже публічно захищало програму, посилаючись на відгуки командирів про стійкість молодих контрактників у бою.
Для Європи тут важливий не масштаб, а логіка. Держава, яка веде найбільшу війну на континенті від 1945 року, дійшла висновку, що примус до наймолодшої когорти коштуватиме їй більше – політично, демографічно, морально – ніж дорогий добровільний контракт. Мотивація виявилася не додатком до механізму комплектування, а самим механізмом. Середній вік українського солдата на передовій – близько 45 років: це ціна рішення, ухваленого свідомо, а не через брак юридичних інструментів.
Як технологія змінює арифметику живої сили
Другий український урок ще менш зручний для обох таборів європейської суперечки. Україна компенсує дефіцит людей технологією у спосіб, який жодна армія НАТО поки не відтворила. У 2024 році створено окремі Сили безпілотних систем; програма Drone Line будує уздовж фронту смугу ураження завглибшки 10–15 кілометрів, де російські штурмові групи мають бути виявлені й знищені ще до підходу до українських позицій.
Командир 3-го армійського корпусу Андрій Білецький оцінює, що активна інтеграція наземних роботизованих комплексів здатна знизити потреби в піхоті до 30 відсотків уже цього року, а Генеральний штаб повідомляє про скорочення втрат особового складу завдяки роботизованим платформам приблизно на третину.
Але той самий досвід руйнує і техно-оптимістичну тезу, що маса застаріла. Розрахунок одного FPV-дрона – три-чотири підготовлені людини, і на окремих ділянках фронту втрати серед пілотів вищі, ніж у піхоти. Безпілотні системи не прибирають потребу в людях – вони переміщують її: з окопу до пункту управління, зі штурмової групи до інженерної майстерні.
Піхотна крива знижується, людське ядро залишається. Для Європи це означає, що правильне питання звучить не «скільки солдатів нам потрібно за штатом двадцятирічної давнини», а «яку частину функцій живої сили ми можемо делегувати машинам – і скільки людей потрібно, щоб ці машини воювали».
Чому мобілізація руйнується без горизонту демобілізації
Найважчий український урок стосується не набору, а утримання. Люди, мобілізовані у 2022 році, служать четвертий рік без юридично визначеного горизонту демобілізації – і саме безстроковість служби стала одним із головних чинників як ухилення від мобілізації, так і десятків тисяч випадків самовільного залишення частин. Армія, яка не може пообіцяти людині, коли її служба завершиться, поступово втрачає і тих, хто ще не служить, і тих, хто вже воює.
Це і є той цивільно-військовий контракт, про який європейська дискусія згадує в останню чергу: зрозумілі терміни служби, передбачувані ротації, справедливий розподіл тягаря між регіонами, класами й поколіннями. Жодна анкета Бундесверу і жодна лотерея не замінять відповіді на питання, що саме держава обіцяє людині в обмін на роки її життя – і чи вірить людина цій обіцянці. Україна відповідає на нього під вогнем, методом дорогих спроб і помилок. Європа поки що має розкіш відповідати в мирний час.
Які пастки Європа може пройти раніше, ніж Україна
Європейське повернення до військової служби – правильний рух, розпочатий із хибного кінця. Анкети, лотереї та строки служби – це техніка; вузьке місце лежить глибше. Український досвід складається в короткий перелік пасток. Юридичний механізм без суспільної легітимності не наповнює армію – він наповнює статистику ухилення.
Гроші не купують мотивацію, але купують час на її формування – якщо витрачати їх зокрема на людей, а не лише на платформи. Технологія знижує потребу в масі, проте не скасовує її – і сама потребує кваліфікованих людей у кількостях, яких європейські армії ще не рахували. І нарешті: довга війна виграється не набором, а утриманням – ротаціями, горизонтом повернення додому, відчуттям справедливості.
Європа відбудовує інституційну мʼязову памʼять масової оборони з нуля, і в неї є перевага, якої не мала Україна: можливість пройти ці пастки на папері, до першого пострілу. Для цього доведеться визнати, що найкориснішим співрозмовником у дискусії про те, хто воюватиме за Європу, є не той, хто рахує бюджети, а той, хто четвертий рік рахує людей.
