7 липня 2025 року в Білому домі відбулася зустріч, яка, попри обмежений інформаційний супровід, може стати поворотною точкою в близькосхідній політиці Сполучених Штатів та Ізраїлю. Дональд Трамп та Беньямін Нетаньягу обговорили припинення вогню в Газі, обмін заручниками та широку регіональну стратегію щодо Ірану та Сирії. Нетаньягу, у відповідь на ці дипломатичні ініціативи, висунув Трампа на Нобелівську премію миру.
Розмороження конфлікту: Газу в обмін на заручників
Центральним результатом зустрічі Трампа та Нетаньягу в Білому домі стала фіксація рамкової домовленості про тимчасове припинення бойових дій у Секторі Гази. За умовами плану, розробленого за посередництва США, йдеться про 60-денне перемир’я між Ізраїлем і ХАМАС. Упродовж цього періоду палестинське угруповання має передати Ізраїлю 28 заручників, включно з тілами загиблих. Ізраїль, у свою чергу, бере на себе зобов’язання забезпечити безперешкодне постачання гуманітарної допомоги до сектору.
Формальною метою є розвантаження конфлікту. На практиці домовленість підтверджує тимчасовість обопільних досягнень. Для Ізраїлю це означає визнання неможливості знищити ХАМАС без масштабної окупації та багатомісячної контрповстанської операції. Армія оборони Ізраїлю діє фрагментовано, не маючи оперативного контролю над південними районами Гази. На цьому тлі посилюється тиск з боку союзників, зокрема з боку США, адміністрація яких демонструє стратегічну втому від конфлікту й підштовхує Ізраїль до тимчасової угоди.
Для адміністрації Нетаньягу угода несе внутрішньополітичні ризики. Риторика правлячої коаліції побудована на курсі на повний демонтаж ХАМАСу та контроль над Газою. Перемир’я без перемоги сприймається як відступ. Ультраправі фракції — зокрема «Релігійний сіонізм» та «Єврейська сила» — вже поставили під сумнів доцільність плану, вимагаючи продовження наступу, депопуляції палестинських районів і створення буферної зони.
На протилежному боці, ХАМАС також намагається використати угоду у власних цілях. Організація розглядає перемир’я як інструмент перегрупування сил і посилення переговорних позицій. Звільнення заручників подається не як компроміс, а як демонстрація сили. У паралельному треку тривають консультації за посередництва Катару й Єгипту — з потенційним залученням Туреччини та Індонезії як зовнішніх гарантів — про можливе довготривале перемир’я.
Вашингтон прагне локалізувати конфлікт, щоб уникнути втягування Ірану та його проксі у масштабну ескалацію, зберігаючи при цьому вплив на ключових союзників, щоб координувати подальші безпекові кроки в регіоні. Трамп намагається позиціонувати себе як головний модератор процесу.У підсумку, угода про обмін заручників на гуманітарну паузу є тимчасовим запобіжником. Вона фіксує граничні можливості сторін без зміни балансу сил чи політичної архітектури конфлікту. Сторони не виходять за межі тактичних маневрів — а отже, перемир’я лишається формою стабілізації без врегулювання.
Іран та Сирія: стратегія силової стабілізації
Ідея «миру через силу» не передбачає компромісів. Її мета — не врегулювання, а фіксація американського домінування в новій конфігурації регіональної безпеки, де баланс визначається не переговорами, а готовністю до проактивного тиску.
У межах переговорів із прем’єром Ізраїлю Беньяміном Нетаньягу Дональд Трамп презентував оновлену близькосхідну стратегію, спрямовану на стабілізацію регіону з позиції сили. Йдеться не про поетапне врегулювання чи багатосторонні ініціативи, а про демонстрацію військової, дипломатичної та енергетичної переваги як інструменту нав’язування нових умов безпеки.
Першим кроком у межах цієї стратегії є розширення режиму припинення вогню, погодженого в секторі Гази, на південний Ліван та прикордонні райони Сирії. Це має обмежити активність Хезболи та інших іранських проксі-груп у прикордонній зоні з Ізраїлем. Замість деескалації, Трамп пропонує силове встановлення нового порядку, в якому союзники США діють із позиції тактичної домінації.
Другим вектором є оновлення формату Авраамських угод. У фокусі — не лише розширення дипломатичних відносин Ізраїлю з арабськими державами, а й створення регіонального безпекового альянсу, орієнтованого на стримування Ірану. У нього мають увійти Ізраїль, Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн і потенційно Катар як нейтральний посередник. Також розглядається можливість залучення сирійської опозиції як політичного інструмента тиску на режим Асада. Цей альянс, за задумом Трампа, має діяти не лише як дипломатичне об’єднання, а й як постійний важіль безпекового тиску на Іран — із завданням утримати його від прямої конфронтації та обмежити повернення до ролі регіонального лідера.
У реалізації цього плану є системні обмеження. Саудівська Аравія не готова до відкритої конфронтації з Іраном без гарантій безпеки. Сирійська опозиція залишається фрагментованою й не має єдиного політичного центру. Будь-яка її легітимізація з боку США чи Ізраїлю буде використана Іраном і Асадом для посилення антизахідної пропаганди.
Цей підхід має не лише геополітичне, а й електоральне значення. Трамп прагне позиціонувати себе як лідера, здатного стабілізувати Близький Схід без «безкінечних війн», але через пряму взаємодію зі «сильними гравцями» — Ізраїлем, Саудівською Аравією, ОАЕ — на основі двосторонніх домовленостей. На відміну від адміністрації Байдена, яка орієнтувалася на інституційне врегулювання через ООН і ЄС, Трамп повертає парадигму одноосібного ухвалення рішень.
Нобелівська номінація: інструмент легітимації
Нетаньягу використовує Нобелівську номінацію не як інструмент публічної підтримки, а як елемент тактичного впливу — одночасно на американський електорат, арабських союзників і західних критиків. Це не жест вдячності, а один із прикладів того, як ізраїльський прем’єр інтегрує особисту дипломатію в ширшу стратегію зовнішньополітичного тиску.
По-перше, номінація спрямована на підтримку Трампа в передвиборчий період. Вона допомагає компенсувати його антиглобалістську репутацію, зафіксувавши образ посередника, здатного впливати на врегулювання у конфліктних регіонах. Це дає Трампу додаткові бали як усередині США, так і на міжнародній арені — особливо з урахуванням слабких позицій чинного президента в близькосхідному напрямку.
По-друге, жест Нетаньягу покликаний зміцнити лінію стабільності у відносинах між США, Ізраїлем та арабськими автократіями. Для Ер-Ріяда, Абу-Дабі та інших партнерів наявність передбачуваного союзника у Вашингтоні є критичним фактором безпеки на тлі загрози з боку Ірану. Номінація демонструє, що Трамп — не лише союзник Ізраїлю, а й гарант стратегічного порядку, зрозумілого для регіональних еліт.
Паралельно, на західному напрямку Нетаньягу формує альтернативний дискурс у відповідь на політичний тиск з боку ЄС. Ініціативи Ірландії, Іспанії та Бельгії щодо санкцій проти Ізраїлю через дії в Газі супроводжуються зростанням критики в лівоцентристському сегменті європейської політики. Номінація Трампа створює символічну противагу цьому тиску, підкреслюючи, що політика Ізраїлю має підтримку ключового глобального гравця.
Олександр Колесніченко
