Війна радикально змінила українську політику, оголивши слабкі місця старих підходів і сформувавши запит суспільства на компетентність, відповідальність і реальні результати. «Слуга народу», що в 2019 році символізувала оновлення, втратила довіру. На її місце поступово виходить інше покоління лідерів: військові, волонтери, технократи, молоді управлінці та місцеві керівники. Хто з них зможе стати ядром нової політичної еліти після завершення воєнного стану, і які сценарії майбутнього це відкриває для країни?
Як війна змінила політичну реальність
Повномасштабне вторгнення обірвало старі політичні ритми. До 2022 року здавалось, що українська політика живе за певними правилами: є коаліції, партії, рейтинги, виборчі цикли. Зараз усе це ніби поставили на паузу. Рішення ухвалюються не в парламентських кулуарах, а в коротких кабінетних нарадах, де важливіше швидкість і відповідальність, ніж публічні дискусії.
Це не оновлення, а просто вимушений режим виживання. Влада працює в умовах, коли кожна помилка може коштувати дуже дорого. Тому коло людей, які ухвалюють рішення, фактично залишилося тим самим, що було ще до великої війни. Але це не означає, що суспільство не змінилося.
Українці за ці роки стали вимогливішими. Піар більше не переконує. Гучні обіцянки не працюють. Люди побачили, як багато залежить від професійності, сили характеру й готовності брати відповідальність на себе. Звідси й природний відхід довіри від випадкових облич, які у 2019 році прийшли до влади на хвилі ентузіазму.
Медіапростір також змінився. Телемарафон уже не формує порядок денний. Натомість Telegram став місцем, де емоції часто важать більше, ніж факти. Це робить політику більш хаотичною, але й відкриває можливість новим людям заявити про себе, але не завдяки партійній структурі, а завдяки довірі, яку вони заслужили під час війни.
Хто насправді може стати новою елітою?
Зараз у суспільстві немає одного центру тяжіння. Але є кілька середовищ, які люди слухають і яким довіряють, проте не через красиві лозунги, а через те, що вони пройшли горнило війни.
Військові, яких поважають за досвід і тверезе розуміння ціни рішень. Їм не потрібно грати в політику, вони знають, що таке відповідальність у буквальному значенні. Але саме через це багато хто з них не поспішає в партійні офіси. Вони усвідомлюють ризики мілітаризації країни й не хочуть перетворювати свій авторитет на політичний капітал поспіхом.
Волонтери та громадські діячі, які доводили свою ефективність не словами, а діями. Вони вже створили мережі довіри. Для багатьох українців саме ці люди стали символами відповідальності в час, коли державні інституції не завжди встигали. Проблема лише в тому, що волонтерські ініціативи - це не партії, і шлях до великої політики потребує організації, ресурсу і довгострокової стратегії.
Технократи, що працюють тихо, без зайвого пафосу. Вміють рахувати, аналізувати, управляти процесами, і це те, чого не вистачало частині новообраних політиків 2019 року. Але технократи часто непублічні й не медійні. Їхні шанси залежать від того, чи з’явиться команда, яка зможе поєднати професійність і політичну комунікацію.
Місцеві лідери, тобто мери, голови громад, ті хто тримав міста в найважчі дні. Це доказ того, що локальна влада може бути ефективною. Проблемою є сильна централізація, що стримує їхній вплив і можливість формувати загальнонаціональний порядок денний. Але їх авторитет на місцях нікуди не подівся.
Молоді управлінці, які працювали радниками, експертами, у місцевих радах, але залишалися «другою лінією». Саме вони найкраще розуміють, як працює держава зсередини. Їхні імена поки мало хто знає, але часто саме такі люди стають фундаментом нових еліт.
Майбутнє політичної системи: фрагментація чи новий центр?
Коли завершиться воєнний стан і країна повернеться до виборів, ми вперше реально побачимо, хто готовий стати частиною нового політичного ландшафту.
Може з’явитися партія «відбудови», сильна, з чітким баченням і новим лідером. Але не факт, що суспільство знову довіриться одній політичній силі так само, як у 2019 році.
Ймовірно, що ми увійдемо в період фрагментації: кілька партій середньої сили, коаліції, конкуренція між різними групами нових лідерів. Такий сценарій не виглядає загрозливим, а навпаки, він може зробити політику більш збалансованою і менш залежною від однієї постаті.
Старі еліти також можуть повернутися, що цілком можливо, якщо нові групи не будуть достатньо згуртовані. Але суспільний запит на відповідальність і професійність великий, тож «старі сценарії» вже не сприймаються так легко, як колись.
Тож постає просте запитання: що далі?
Україна стоїть перед складним, але важливим вибором. Ми вже пережили хвилю оновлення, яке не виправдало всіх очікувань. Війна показала, хто здатен діяти, а хто, лише говорити. І тепер суспільство значно чіткіше розуміє, якої політики хоче.
Нова еліта не з’явиться миттєво. Вона формується зараз: у штабах, на волонтерських складах, у військових підрозділах, у міських радах і аналітичних центрах. Це люди, які пройшли через реальні виклики й навчилися працювати не заради лайків чи рейтингів, а заради результату.
Коли країна повернеться до виборів, саме вони можуть опинитися в центрі політичного оновлення. І від того, чи довіримо ми їм, залежатиме, якою буде Україна після перемоги - розгубленою чи сильною, фрагментованою чи цілісною, країною старих схем чи країною нових можливостей.
Анастасія Кандиба
