У 2026 році адміністрація Дональда Трампа демонструє безпрецедентну агресивність у зовнішній політиці, спрямовану на зміну режимів у країнах, які Вашингтон вважає загрозою для своєї безпеки та інтересів. Після успішної операції із захоплення президента Венесуели Ніколаса Мадуро в січні та початку військової кампанії проти Ірану наприкінці лютого увага США дедалі більше зосереджується на Кубі. Президент Трамп відкрито говорить про "дружнє поглинання" острова, а держсекретар Марко Рубіо не приховує бажання побачити зміну режиму в Гавані. Втім операція проти Куби, найімовірніше, відбудеться лише після стабілізації ситуації в Ірані — що може відсунути будь-які конкретні плани на тижні або місяці.
Чому США зацікавлені у зміні режиму: Росія та Китай на порозі
США демонструють "дуже велику зацікавленість" у зміні режиму на Кубі насамперед через тісну співпрацю Гавани з Росією та Китаєм — двома головними геополітичними суперниками Вашингтона. Куба слугує платформою для їхніх інтересів у Західній півкулі, що безпосередньо загрожує американській домінації в регіоні. Згідно з виконавчим указом Трампа від 29 січня 2026 року, Куба визнана "незвичайною та надзвичайною загрозою" для національної безпеки США через підтримку "ворожих країн та зловмисних акторів", включно з Росією та Китаєм.
Острів приймає найбільший закордонний об'єкт російської сигнальної розвідки, спрямований на перехоплення американських секретів. Паралельно Гавана розвиває економічні та військові зв'язки з Пекіном — зокрема, будує сонячні та вітрові електростанції за китайської підтримки, що посилює залежність острова від азіатського партнера.
Ця співпраця не обмежується економікою: Куба координує з Росією та Китаєм голосування в ООН, підтримує спільні наративи проти "імперіалістичних санкцій" і надає допомогу союзникам — Венесуелі та Нікарагуа. Адміністрація Трампа розцінює це як спробу Москви та Пекіна перетворити Кубу на "форпост" для військової та розвідувальної діяльності в американському "задньому дворі". Сенатор Ліндсі Грем прямо заявив, що "комуністичний диктаторський режим на Кубі — наступний", посилаючись на ідеологічні розбіжності та зв'язки з Росією і Китаєм. Аналітики CSIS уточнюють: стратегічна мета США — не лише усунення комуністичного уряду, а й витіснення китайського та російського впливу з регіону, що прямо відповідає Національній стратегії безпеки 2025 року.
Поточні дії США: від блокади до дипломатичного тиску
Трамп уже перейшов до "яструбиної політики" щодо Куби, запровадивши де-факто паливну блокаду після операції у Венесуелі. З січня 2026 року США перехоплюють танкери з нафтою, призначені для острова, що спричинило гуманітарну кризу: багатогодинні відключення електроенергії, дефіцит продовольства, сміття на вулицях Гавани. Виконавчий указ від 29 січня передбачає тарифи на країни, які постачають нафту Кубі, — це фактично відрізало острів від таких постачальників, як Мексика та Росія. Трамп неодноразово закликав кубинське керівництво "укласти угоду, поки не пізно", а 27 лютого припустив "дружнє поглинання Куби".
Держсекретар Рубіо підтримує цю лінію, заявляючи, що США "хотіли б побачити зміну режиму" на острові — хоча й не обов'язково через військові дії. Білий дім вважає, що режим "падає", і закликає до "драматичних змін". Куба у відповідь проводить військові навчання "Бастіон" і "Війна всього народу", готуючись до потенційного вторгнення.
Іран як фактор затримки
Хоча Куба розглядається як "наступна" ціль, операція "Epic Fury" в Ірані, розпочата 28 лютого 2026 року спільно з Ізраїлем, суттєво впливає на графік. Атаки, що знищили частину іранського флоту та призвели до загибелі верховного лідера Аятоли Алі Хаменеї, вимагають колосальних ресурсів: це найбільше нарощування сил США на Близькому Сході з 2003 року, що включає дві авіаносні ударні групи — USS Abraham Lincoln і USS Gerald R. Ford — та додаткові системи протиракетної оборони. Трамп заявив, що операція може тривати 4–5 тижнів; втрати серед американських військових уже сягають 4–6 осіб.
Аналітики The Atlantic зазначають: рішення щодо Куби залежатиме від результатів в Ірані, де США прагнуть не лише нейтралізувати ядерну програму, а й змінити режим. Сенатор Грем підтверджує — "Куба наступна після Ірану", — але багатофронтова стратегія несе ризики ескалації з Росією та Китаєм.
Тихоокеанський фронт: додаткове навантаження
Окремим чинником, що ускладнює потенційну операцію на Кубі, є посилена присутність США в Тихоокеанському регіоні для стримування Китаю. Згідно з Національною стратегією оборони 2026 року, Пентагон зосереджується на "denial defense" уздовж Першого ланцюга островів — від Японії через Тайвань і Філіппіни до Індонезії. США відновлюють аеродроми часів Другої світової війни на Тініані, Гуамі та Палау в рамках доктрини Agile Combat Employment. Це нарощування розтягує американські сили між Карибським регіоном, Близьким Сходом і Індо-Тихоокеанським регіоном — що робить операцію проти Куби в короткостроковій перспективі ще менш імовірною.
Прогнози: наслідки гіпотетичної операції
За оцінками аналітиків CSIS, США наразі не мають достатніх сил для операції на Кубі: підготовка вимагатиме суттєвого додаткового нарощування, терміни якого прямо залежать від результатів іранської кампанії. Тому конкретні прогнози щодо дат — передчасні.
Що стосується наслідків, у короткостроковій перспективі (1–6 місяців) найімовірніші окупація, гуманітарна криза та збройний опір. У довгостроковій (1–5 років) — складний процес реконструкції з реальними ризиками міграційної кризи, регіональної дестабілізації та жорсткої реакції з боку Китаю і Росії. Така операція — не "all-in" для Америки в класичному розумінні, однак достатньо масштабна, щоб призвести до серйозних людських, фінансових і репутаційних втрат — особливо з огляду на одночасне ведення кількох конфліктів та невдалу історичну висадку в затоку Свиней.
Перехід США до яструбиної зовнішньої політики за Трампа — це спроба відновити домінацію у Західній півкулі та за її межами. Куба з її зв'язками з Росією та Китаєм стає логічною ціллю, але іранська кампанія і зобов'язання в Тихоокеанському регіоні відсувають конкретні плани, додаючи невизначеності. Така стратегія здатна спровокувати глобальну ескалацію — порівнянну за масштабом із Кубинською кризою 1962 року — без жодних гарантій успіху. Чи стане Куба "наступною" — залежить від результатів в Ірані. Але тиск на Гавану вже сьогодні створює прецедент нової ери американського інтервенціонізму.
Данило Єршов
