Внутрішньополітична нестабільність у Вашингтоні підштовхує Білий дім до потреби швидко прибрати «українське досьє» зі столу. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Адміністрація Дональда Трампа входить у фазу внутрішньополітичного турбулентного циклу, де кожне рішення розглядається не стільки в контексті міжнародної стратегії, скільки через призму виживання у Вашингтоні. Скандал навколо файлів Епштейна, хвиля розслідувань, взаємні інформаційні атаки між фракціями Республіканської партії та постійний тиск демократів формують середовище, у якому Трамп прагне максимально швидко закрити всі «проблемні напрямки», здатні витягати політичну енергію з Білого дому. Україна стає однією з таких тем — складною, затратною й вибухонебезпечною з точки зору американської внутрішньої політики.
Стратегічний процес ухвалення рішень у Вашингтоні сьогодні не має традиційної інерції державних інституцій, які раніше стримували імпульсивні дії президента. Бюрократична система ослаблена, а роль особистих фаворитів Трампа, як показав випадок Віткоффа, є набагато більшою, ніж будь-коли. У цьому контексті Трамп бачить у війні в Україні проблему, яка не приносить йому електоральних бонусів, але створює політичні ризики: будь-яке затягування війни автоматично підсилює критику щодо «неефективності нового президента». Результатом стає бажання демонстративно швидко «залагодити конфлікт», навіть якщо зміст такого «мирного рішення» буде деструктивним.
У Вашингтоні немає сумнівів, що Трамп хоче оголосити себе «pre-eminent peacemaker», особою, яка «змусила всіх сісти за стіл». У внутрішньополітичному медіациклі це виглядає вигідніше, ніж тривале інвестування у дипломатичні та військові плани. Саме тому в оточенні президента не приховують, що шукають не оптимальний, а максимально швидкий фінал — незалежно від його якості.
Бажання закрити українське питання створює небезпечну логіку компромісів на користь Росії
Скандал навколо Стіва Віткоффа — ідеальний приклад того, як внутрішньополітичний тиск може трансформувати зовнішню політику США. Витоки телефонних розмов, у яких американський спецпредставник фактично консультує російського радника Юрія Ушакова щодо того, як діяти з Трампом, показали, наскільки глибоко Білий дім впав у логіку «давайте просто завершимо це будь-якою ціною». Логіка зводиться до однієї простої формули: якщо Росія погодиться на переговори, США зможуть оголосити мир, незалежно від того, що саме буде записано в договорі.
У таких умовах Україна стає не партнером, а змінною у внутрішньополітичному рівнянні американського президента. Це змінна, яку можна адаптувати під власні політичні потреби: зменшити вимоги щодо територій, погодитися на «паузу без гарантій», подати компроміс як «обов’язковий крок заради стабільності». Для Білого дому важливо не те, чи буде війна завершена якісно, а те, чи зможе президент продемонструвати швидкий результат.
Саме тому план Віткоффа — тепер повністю дискредитований — виглядав так, ніби його створювали у кремлівському кабінеті: він передбачав поступки Росії на ключових територіях, створення демілітаризованих зон, фактичне визнання російського контролю над Донбасом та Кримом. Трамп міг продати це як «найкращу угоду в історії», але наслідки такого кроку стали б катастрофічними для всієї європейської системи безпеки.
Поспіх Вашингтона може створити нову хвилю агресії і поставити союзників перед ситуацією стратегічного вакууму
Найбільша загроза швидкого «миру» полягає у тому, що він фактично створить Росії можливість перегрупуватися, відновити військову економіку та підготувати нову фазу агресії. Кремль уже показав, що використовує будь-які паузи для нарощування сил. Будь-яке «перемир’я без гарантій» відкриє вікно можливостей для імпорту технологій, переозброєння та фінансової стабілізації.
Європа також втрачає позиції у випадку поспішного американського рішення. Якщо Вашингтон намагається закрити війну ціною українських інтересів, континент опиняється перед складною дилемою: або погоджуватися з американським диктатом, або йти у власну автономну політику стримування Росії. Обидва сценарії означають різкий стрибок у нестабільності. Ба більше, такі дії підривають довіру до американських гарантій, що довгостроково послаблює західну коаліцію.
Інституційна структура, формована після 2022 року, розрахована на довгострокове стримування Росії. Вона включає санкційний тиск, перебудову оборонного виробництва в ЄС, зміцнення східного флангу НАТО та поступове розширення безпекових форматів за участі України. Поспішне рішення Трампа ігнорує всю цю архітектуру і ставить під удар як позиції союзників, так і світову довіру до американської зовнішньої політики.
Швидкість не замінює якості, а політична доцільність не замінює стратегічної безпеки
Українська війна стала елементом внутрішньої політичної боротьби в США. Чим більше зростає тиск на Трампа через скандали, тим сильніше Білий дім намагатиметься знайти швидке рішення, яке можна подати як «успіх». Але для України та Європи таке рішення може становити стратегічну небезпеку, оскільки воно не вирішує кореня проблеми — російської агресивної політики — а лише тимчасово її маскує.
Україні сьогодні важливо не погоджуватися на поспішні формати, нав’язані політичними інтересами Вашингтона. Натомість потрібно вимагати повноцінних гарантій, стабільності, довготривалих механізмів стримування Росії та уникнення повторення ситуації, у якій агресор використовує будь-яке «послаблення» для чергового удару.
Швидкий мир — це не мир. Це пауза перед новою війною. І саме цього Трамп, зайнятий власними внутрішніми кризами, сьогодні не хоче бачити. Але Європа й Україна не можуть дозволити собі такої сліпоти.
