Сьогодні, 20 червня, у всьому світі відзначається День біженців. З початку повномасштабної війни в Україні з країни виїхало близько п'яти мільйонів громадян. За даними Центру Разумкова, майже 10% з них не збираються повертатися додому, ще 10% поки що не вирішили, де їм жити. Що штовхає українців на прийняття такого рішення, і наскільки важко воно їм дається, розповів ВВС.
Читай також: Українським біженцям розповіли, як оформити закордонний паспорт за кордоном
За словами демографа Елли Лібанової, чим довше триватиме війна, тим більше буде тих, хто не повернеться: люди встигнуть адаптуватися до нових умов, вивчать місцеву мову та знайдуть роботу. Крім того, не повернеться частина багатодітних сімей та людей з особливими потребами, оскільки відчують різницю між рівнем української та європейської допомоги.
Ще одна вагома причина не повертатися – відсутність будинку. Якщо житло було зруйноване в результаті бойових дій, а населений пункт знаходиться в окупації або там все ще небезпечно, деякі люди віддадуть перевагу залишитися на новому місці проживання.
"Я повинна подбати про своє майбутнє"
Вероніка Антоненко мешкає у Польщі. Вона з Каменського (колишній Дніпродзержинськ), там тихо, але до району та до обласного центру, Дніпра, часто прилітають ракети. Тож 20-річній дівчині весь час було страшно. Але її батьки та 83-річна бабуся не збиралися нікуди їхати.
"У якийсь момент я сама задумалася над переїздом, - каже Вероніка. - Було складно наважитися, але мене підштовхувала близька подруга - говорила, що я маю подбати про своє майбутнє".
Вероніка – інстаграм-маркетолог та працює на себе, за її словами, з 16 років. До Польщі вона приїхала у березні, і не одна – сюди приїхала подруга Юля з мамою, тіткою та їхніми дітьми.
"Коли приїхали до Хелма, проміжного пункту для багатьох евакуаційних поїздів, ми подивилися на табло з незрозумілими містами і просто запитали у волонтерів, до якого з цих міст ближче, щоб не сидіти довго на вокзалі", - розповідає Вероніка.
Так вони потрапили до притулку у Любліні. Потім – у село під Лодзью, де їм усім навіть дали окрему кімнату. "У нас був свій туалет, душ, а це така розкіш!" - З вдячністю згадує дівчина.
Але там до найближчої крамниці було 40 хвилин пішки, і Вероніка з Юлею вирушили на розвідку в інші польські міста. Об'їздили Вроцлав, Краків, Щецин, Гданськ, Познань.
Успіх посміхнувся дівчатам у Варшаві. Там вони натрапили на притулок, де їм запропонували залишитись, пообіцявши допомогти з квартирою.
Нині вони у Польщі залишилися вдвох: рідні Юлі скоро втомилися та повернулися до України. Днями Вероніка теж приїхала до батьків – скучила. Але залишатися там їй тепер неспокійно.
"Я обожнюю Україну, але над нею, на мою думку, сильно знущаються. За її рахунок усі намагаються вирішити свої політичні питання. Вісім років тому почалася війна, тепер - повномасштабна, а через рік, умовно, закінчиться - і почнеться знову? Я не впевнена тут у своєму майбутньому абсолютно", - пояснює дівчина.
Дівчина має повно планів: побудувати бізнес, створити сім'ю, народити дітей. Можливо, здобути освіту - зараз вона навчається заочно, онлайн, в одному з київських університетів.
"А в Україні я більше не можу прокидатися спокійно, коли будь-якої миті невідомо куди може летіти ракета", - каже Вероніка.
Читай також: Посібники для біженців у Європі та США: як допомагають українцям у різних країнах
"У притулок не ходили, бо у нас двоє діток із аутизмом"
Квартира киянки Євгенії Гоголь потрапила під обстріл другого дня війни. Це сталося внаслідок перестрілки між диверсійною групою та територіальною обороною.
Потім саме з боку Мінського масиву, де мешкала сім'я, почалися серйозні бої: росіяни увійшли до Бучі, Бородянки та Ірпеня. Навколо гуркотіло, каже Євгенія, особливо вечорами та ночами.
"Ми у сховище не ходили, тому що у нас двоє діток з аутизмом, тож це не наш варіант. Ховалися в коридорі, або іноді навіть просто спали у своїх ліжках", - розповідає Євгенія.
Пізніше почалися проблеми із продуктами, бензином. Але головне – до спецшколи у Пущі-Водиці, куди було важко вступити, і куди восени мали піти діти, потрапив снаряд.
"Ми вирішили, що досить - настав час тікати", - згадує Євгенія. У свою маленьку машину Гоголі завантажили все, що змогли, і виїхали в нікуди.
Оскільки вони вирощують дітей з інвалідністю, чоловікові теж дозволили виїхати – сім'ї не довелося розлучатися.
У румунському готелі, куди їх поселили безкоштовно, Євгенія через соцмережі дізналася про жінку з Італії, яка хотіла дати притулок у себе на фермі сім'ї з дітьми з аутизмом.
"Для нас важливим було саме окреме житло, щоб ми нікому не заважали, і тому ми вибрали саме цю сім'ю", - каже Євгенія.
Ферма, на яку вони приїхали, розташована у горах, і для української сім'ї там виділили цілу хатинку.
"Ферма невелика - три осли, вівці, кози, кури, гуси та качки. І собаки з котами, звичайно. І ще бджоли. Господарі - сім'я зі Швейцарії, подружжя та троє дітей. Вони прийняли нас як рідних, не встановлювали жодних дедлайнів, коли нам їхати”, - розповідає Євгенія.
Декілька тижнів пішли на адаптацію. Потім чоловік знайшов роботу, а синів взяли до звичайної сільської школи, виділивши їм двох окремих вчителів.
"Маю сказати, що вчителям важко і дітям теж, тому що є мовний бар'єр. Ми з чоловіком навчаємо італійську у додатках для телефону, а діти освоюють її у шкільному середовищі", - пояснює Євгенія.
За її словами, чоловік вірив, що вони незабаром повернуться додому. До війни вони мали сімейний бізнес, який будували 10 років, - виробництво штучних ялинок. Їхні ялинки були у всіх найбільших супермаркетах та торгових центрах. А тепер цього більше немає.
За словами Євгенії, її діти звикли гуляти у лісах та парках – і їм не поясниш, чому цього більше не можна робити.
"Важливий факт, який вплинув на рішення залишитися - це те, що ми разом. Була б я тут сама, без чоловіка - інтегруватися було б нереально. Я сиділа б тут, поки мене хтось годує, або працювала б за їжу і дах над головою", - пояснює вона.
Їм сумно залишати Україну, Євгенія дуже любить свою країну.
"Розумію, що для когось це може виглядати як втеча з корабля, але в мене діти, я маю про них дбати", - каже жінка.
В Україні, за її словами, завжди було непросто – зокрема, непросто оформити інвалідність для дітей. В Італії у цьому плані не легше, але ставлення до особливих дітей інше.
"Тут ніхто на них не дивиться, люди на вулицях ставляться як до нормальних людей - типу, ну ось така людина зі своїми дивностями, ну і нехай. А в Україні я, бувало, ловила різні погляди і як мама почувалася некомфортно", - пояснює Євгенія.
Щоправда, в Італії гірше з реабілітацією – так кажуть і знайомі Євгенії, теж матері з дітьми з аутизмом, які тікали з України.
"Тут немає центрів реабілітації, спецшкіл. В Україні в цьому плані було набагато краще. Але пріоритет на цей момент – безпека", – каже вона.
А ще питання, як бути, якщо дітей не вдасться реабілітувати настільки, щоб вони в майбутньому змогли жити самостійно. У цьому плані, за словами Євгенії, у Європі більше можливостей.
Через війну Євгенія поки що не може продати квартиру в Києві. Та й не виключає, що таки повернеться. Зрештою, досі неясно, що далі буде з документами: поки що сім'ї дозволено жити в Італії один рік.
Нагадаємо, як раніше повідомляв Realist.online, уряд Чехії обмежив виплати допомоги для українських біженців.
