Плани Мінрегіону створити на Закарпатті «угорський» район викликали в деяких українських патріотів ледве не істерію. Мовляв, створенням Берегівського району уряд власноруч заохочує угорський сепаратизм, який викличне ланцюгову реакцію інших сепаратизмів: румунського, болгарського тощо. Окрім відвертих націонал-божевільних на кшталт депутата Тернопільської міськради Тараса Білана, який закликав виготовити ядерні боєголовки та направити їх зокрема на Будапешт, алярмувати почали й українські інтелектуали на кшталт Андрія Любки.
Карта (facebook.com/gennadiy.druzenko)
Як людина, яка не так давно повернулась зі Штатів, де чи не в кожному великому місті є свій Chinatown та Little Italy, а також трапляються Germantowns, Greek towns, Little Armenia, Polish Triangle і навіть Ukrainian Village, не можу зрозуміти причини занепокоєння наших горе-патріотів. Бо є тільки два способи збудувати політичну спільноту – політію на етнічно неоднорідній території. Перший - це культурна асиміляція «чужинців» (добре відома українцям на прикладах спольщення та пізнішої русифікації), де «свій» - це той, хто говорить твоєю мовою, ходить до твоєї церкви і шанує спільний з тобою пантеон міфологізованих героїв, і «чужий» - це той, хто так не робить. Аби стати повноцінним членом політії «чужинець» має асимілюватися – прийняти культурний код «титульної нації». Альтернативою політії, яку склеює докупи етнічна культура, є держава з множинною культурною ідентичністю, але єдиними, формально-нейтральними правилами гри, яка вважає радше перевагою, а не загрозою існування усіх цих «чайнатаунів», «маленьких італій», «німецьких містечок» чи «українських сіл» в рамках єдиної інклюзивної культури, яка гарантує право зберігати, плекати та розвивати свою традицію, релігію та культуру кожній з етнічних спільнот.
Мені дивно чути нарікання на створення «угорського району» від українців, які часто-густо мріють усіма правдами-неправдами улетіти до «Українського села» в Чикаго, де можна жити роками, не знаючи англійської, ходити по неділях на службу до греко-католицької чи української православної церкви, їсти вареники і запивати їх наливкою в ресторані «Тризуб» та відвідувати виставки українських митців в Українському національному музеї.
Як колись сформулювала моя донька, коли під час мого «фулбрайта» ми були інтегровані в життя української громади Вашингтона: «Чому в Америці більше України, аніж у нас?». За логікою українських «патріотів» американський уряд мав би зробити усе, аби українці не селились компактно в Нью-Йорку, Чикаго чи Філадельфії, не зберігали власних традицій, якомога швидше забували про свою українськість та асимілювався, намагаючись стати White Anglo-Saxon Protestant (WASP) – акронім, що до середини ХХ століття позначав «справжнього американця». Дякувати Богові, колір шкіри дозволяв…
Українці хотіли ставати американцями, бо їх вабив відкритий код американського суспільства. Можливість зробити українську культуру та українську традицію частиною великої американської культури, яка вірить, що наявність у ній етнокультурних анклавів збагачує її набагато більше, аніж загрожує їй. І звичайно українці ставали американцями (залишаючись українцями) тому, що Америка відкривала перед ними просто неймовірні можливості для самореалізації. Якщо ми прагнемо, аби етнічні угорці, які проживають на території України, хотіли ставати політичними українцями, потрібно запропонувати їм перспективи самореалізації, порівняні з тими (або кращі за ті), які їм пропонує Угорщина.
Чого гріха таїти, кілька дуже переконливих переваг бути українцями Україна вже мимоволі пропонує угорській громаді. Маючи багато друзів між закарпатськими угорцями, я неодноразово їх питав, чи бажали б вони приєднатись до Угорщини. Відповідь завжди була негативною. По-перше, приєднання до історичної батьківщини знівелює усі переваги статусу закордонних угорців – спільноти, якій угорський уряд приділяє дуже багато уваги і в яку інвестує величезні ресурси. Українські угорці постійно відчувають переваги позитивної дискримінації щодо їхніх побратимів, які проживають по інший бік кордону. По-друге, чого гріха таїти: на Закарпатті основний годувальник та працедавець – це кордон. У прикордонних районах значна частина населення в той чи інший має зиск з контрабанди. Зникне кордон – зникне прибутковий бізнес.
Ну і останнє. Дивно чути волання про «загрозу відділення від України» кількасот тисяч етнічних угорців через об’єднання їх в один район у той час, коли мільйони етнічних українців щороку сепаруються від України в пошуках роботи та кращої долі. Єдина здорова форма сучасного націоналізму – це конкурентоспроможність. Крапка.
Єдиний спосіб перетворити етнічних угорців, румунів, болгар і навіть росіян на політичних українців – це не силувати їх вчити в школі українську мову та затверджений МОНом історичний наратив, а запропонувати їм конкурентоспроможну перспективу самореалізації в цій країні. Бути українцем має стати вигідно та престижно. І тоді байдуже, компактно проживатимуть етнічні угорці, болгари, румуни тощо в одному районі чи в десяти. Все одно вони будуть українськими патріотами. Як мешканці «Українського села» в Чикаго нерідко стають патріотами США ще до того, як добре опанують англійську мову.
Геннадій Друзенко - волонтер, експерт-міжнародник
Оригінал тексту - сторінка в Facebook.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію Realist'а.
