Декомунізація, дерусифікація топонімів і право назвати власну вулицю: як Україна обирає, ким вона є. Про це пише Володимир Кузнецов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Як масштаб і темп змін впливають на їх сприйняття
За два роки після 24 лютого 2022 року Україна перейменувала понад 7 800 топонімів лише у 83 містах 23 областей. У одному 2022 році відбулося 3 284 перейменування — це 42% від загальної кількості змін за весь цей період.
Такі масштаби вражають, але вони є закономірним наслідком двох законодавчих хвиль, які кардинально різняться за логікою. Перша — Закон про декомунізацію 2015 року — був спрямований проти радянської ідеології: Леніни, Дзержинські, назви на кшталт "Жовтнева революція" чи "Комуністична". За ним було перейменовано сотні вулиць і навіть міста: Дніпропетровськ став Дніпром, Кіровоград — Кропивницьким. Друга хвиля почалася одразу після повномасштабного вторгнення: у липні 2023 року набув чинності Закон про деколонізацію топонімії, що заборонив будь-які топоніми, які "прославляють, увічнюють або символізують" Росію та її постаті.
Принципова різниця між хвилями — ідеологічна. 2015 рік прибирав радянське: проблему розуміли як ідеологічну спадщину комунізму. Після 2022-го прийшло усвідомлення ширшого: проблема — колоніальна. Вулиця Пушкіна, Площа Гагаріна, Проспект Перемоги — це не просто радянські назви, це маркери imperial soft power, яка існувала задовго до СРСР і продовжила існувати після нього. Згідно з дослідженням журналу Харківського університету, до 24 лютого 2022 р. 88% перейменувань стосувалися "радянського" наративу, а після — частка "дерусифікації" зросла до 69% від усіх змін — зафіксував академічний аналіз київської топонімічної політики.
Як працює логіка відбору: що саме і чому
Не всі перейменування однаково очевидні. Умовно їх можна поділити на три категорії — і консенсус щодо кожної є різним.
Перша категорія — радянська номенклатура: Леніни, Дзержинські, Щорси, Будьонні, вулиці "Комуністична" чи "Пролетарська". Тут суперечок майже немає. Символи репресивного режиму — зрозумілий і міжнародно визнаний привід для перейменування. Саме з них почалася перша хвиля декомунізації після Революції гідності.
Друга категорія — російські культурні постаті: Пушкін, Толстой, Чайковський, Лермонтов. Саме тут дискусія є найгострішою. Аргумент "геній не відповідає за режим" стикається з контраргументом, що ці імена — не просто імена письменників, а інструмент культурної гегемонії, яка існувала 200 років. Як пише Foreign Policy, "Кожне видатне російське ім'я, якому давали назву вулиці в кожному місті, селі чи містечку — було способом виключити там українське ім'я", — зазначає філософ Volodymyr Yermolenko.
Кейс Чайковського є показовим. Академрада Київської консерваторії у 2022 р. проголосувала залишити його ім'я — частково через українське коріння композитора (прадід народився в Кременчуці). Але вже у 2025 р. Міністерство культури прибрало ім'я Чайковського з академії, визнавши його "символом російської імперської політики". Культурознавець Максим Стріха влучно сформулював парадокс: "Чайковський сьогодні — один із символів путінської Росії, хочемо ми того чи ні".
Третя категорія — нейтральні "радянські" топоніми: Проспект Перемоги, вулиця Миру, провулок Дружби. Тут питання не конкретної особи, а мови і системи смислів, сформованих радянською пропагандою. Ці назви не прив'язані до когось, але несуть конкретний ідеологічний код.
У ширшому контексті варто зазначити, що Transparency International Ukraine фіксує: 65% українців підтримують перейменування вулиць з радянськими чи російськими назвами, а 71% — за демонтаж відповідних пам'ятників. Тобто суспільний консенсус на користь змін — реальний, хоча й не абсолютний.
Громади здійснюють свій осмислений вибір
Підтримати ідею перейменування в опитуванні — одне, а жити з новою адресою — зовсім інше. Практичні труднощі реальні: зміна паспортів, банківських реквізитів, юридичних адрес бізнесу, дезорієнтація у навігаційних системах. Місцеві влади підходять до цього по-різному.
Харків, що знаходиться фактично на лінії фронту, став одним із лідерів дерусифікації — перейменував 48 вулиць і три станції метро. Херсон після деокупації видав цілий путівник "Звільнена карта" з новими назвами — проект, розроблений командою істориків і соціологів. Вінниця оголосила дерусифікацію завершеною ще у 2022 р. — місто і до того систематично проводило перейменування.
Одеса стала найгучнішим прикладом суперечки. Рішення військової адміністрації перейменувати 85 вулиць — включно з вулицею Пушкіна, бульваром Жваницького та вулицею Ісаака Бабеля — розкололо місто. Мер Геннадій Труханов публічно заявив, що міська рада "не мала до цього жодного стосунку", а процес перетворився на рішення "зверху". Критики акцентували: Бабель — письменник, що писав саме про Одесу, а його ім'я ніяк не можна вважати проявом "російського імперіалізму".
Цей конфлікт ілюструє важливу напругу: між необхідністю змін і способом їх проведення. CEPA у своєму аналізі фіксує: "Після 2022 р. перейменування подекуди ставало неузгодженим рішенням невибраних військових адміністраторів, без урахування думки мешканців" — зазначають дослідники.
Однак серед опонентів — не лише ностальгія за минулим. Багато хто просто вважає, що "зараз не час" для таких витрат і клопоту. VoxUkraine проаналізував цей аргумент і дійшов висновку: він здебільшого є маніпуляцією — "не той час" завжди виявляється зручним приводом нічого не змінювати.
Ширший контекст: чому перейменування не є унікальною українською практикою
Перейменування вулиць — глобальна практика, а не виняток. Дослідники, що вивчали динаміку топонімів у Польщі та Східній Німеччині протягом 100 років, зафіксували: назви вулиць завжди були "полем битви за пам'ять". Після 1989 р. Лейпциг, Познань, Берлін методично замінювали комуністичні назви — часто присвячуючи вулиці журналістам, жертвам нацизму, жінкам. У Берліні й досі тривають дискусії щодо "Африканського кварталу", де назви колоніалістів замінюють іменами африканських борців за незалежність.
США мали власний "момент" переосмислення — хвилю демонтажу конфедератських пам'ятників після вбивства Джорджа Флойда. Суперечки виявилися подібними: чи можна відокремити "культурну спадщину" від ідеології, яку вона несе? Різниця в тому, що в Америці це суспільна дискусія, а не наслідок активної окупаційної загрози.
Найближча аналогія до України — Балтійські країни. Литва, Латвія та Естонія після відновлення незалежності у 1991 р. також мусили звільняти топоніми від радянського спадку. Але вони робили це у мирний час, поступово, протягом десятиліть. Україна — під обстрілами і у стислі законодавчі терміни.
І тут важливий нюанс, що часто губиться в дискусії: окупаційні сили в Маріуполі поставили пам'ятник Пушкіну просто серед руїн, які самі ж створили. Як фіксує UkraineWorld, це "ритуал імперського маркування" — контроль простору через іменування. Тобто для Росії топоніміка — інструмент активної колонізації. Для України відповідь на це — не "вандалізм над пам'яттю", а відновлення контролю над власним простором.
Що приходить натомість: нова топонімія
Питання не лише в тому, що прибирають, але й у тому, що ставлять натомість. Нові назви вулиць Києва дають уявлення про те, яку ідентичність Україна конструює.
Серед нових топонімів — імена загиблих журналістів і воїнів: Максим Левін, Олександр Махов, Юлія Здановська, Роман Ратушний. Як фіксує Osservatorio Balcani Caucaso Transeuropa, вулиця "Колективізації" перетворилася на вулицю Джеймса Мейса — американського історика, який розповів світу про Голодомор. "Санкт-Петербурзька" стала "Лондонською", а поруч з'явилися вулиці на честь Декарта, Гаклава, Джона Маккейна й Вацлава Гавела.
Повертаються й довоєнні, дорадянські назви — козацька топонімія, місцеві гідроніми, імена українських учених і письменників. Активно використовуються й нейтральні географічні маркери: "Лісова", "Соборна", "Польова".
Але урбаністи ставлять і непросте питання: чи не відтворює нова героїзація ту саму логіку монументалізації, яку щойно подолали? Вулиця на честь загиблого солдата — глибоко гідний крок. Але коли їх стають сотні, чи не виникає ризик нової однорідності — тепер уже патріотичної, а не комуністичної?
Показовий приклад з Одеси: вулицю Утьосова — на честь радянського артиста, що присвятив місту свою пісню "У Чорного моря", яка вважається неофіційним гімном міста — в підсумку вирішили не перейменовувати. Місцева комісія зробила виняток: символ міської ідентичності виявився сильнішим за ідеологічний критерій. Це ілюструє, що процес — не механічний, а відбувається у постійному діалозі між символікою та людською прив'язаністю до місця.
Перейменування вулиць — це не стирання пам'яті
Ці зміни – не про минуле. Це акт вибору: яку пам'ять увічнити, чиїми очима дивитись на власний міський простір, хто вважається "своїм".
Для України, чия культурна і мовна ідентичність десятиліттями або заперечувалась, або нав'язувалась ззовні, право назвати власну вулицю — це суверенітет у мініатюрі. Не абстрактний, а конкретний: адреса, яку ти кажеш таксисту, напис на поштовому конверті, координата на карті. Це те, що існує щодня — і саме тому є важливим.
Процес далекий від завершення і далекий від ідеального. Деякі рішення приймаються поспіхом, деякі — без належного залучення громад. Суперечки навколо конкретних постатей ще тривають. Але загальна траєкторія — від нав'язаної колоніальної топонімії до самостійно обраної — є незворотньою.
Що буде з цими назвами через 50 років — покаже те, яку Україну побудують. Але те, що вони обираються зараз — під обстрілами, у режимі надзвичайного стану, в умовах гострої нестачі ресурсів — свідчить: для українського суспільства культурна ідентичність є не розкішшю і не відволіканням від війни. Вона і є частиною того, за що воюють.