Переговори про завершення війни ще ніколи не були такими інтенсивними, але погодженого тексту угоди досі немає. Аналітичний центр «Об’єднана Україна» спробував визначити не те, що буде підписано, а коридор, поза межами якого будь-яка угода втрачає для України сенс.
18 вересня Дональд Трамп підписав закон Ліндсі Грема, який дозволяє скасувати санкції проти Росії лише після підписання мирної угоди, прийнятої урядом України. Через три тижні, 9 жовтня, після розмови з Путіним, США дозволили продаж російського дизельного палива. Ще через десять днів Трамп заявив, що Росія «нормально поводиться щодо України». У таких умовах на питання «на що погодиться Україна» треба відповідати не гаслами, а розрахунком. Такий розрахунок пропонує доповідь «Ключові пункти мирних переговорів: позиція сторін». Її автори — Петро Олещук, Дмитро Левусь, Валентин Гладких, Антон Кучухідзе, Іван Ус та Ігор Петренко — презентували доповідь 28 жовтня в Укрінформі.
Константа Москви і рухомий посередник
Жоден із текстів, які сьогодні називають «мирними планами», не є угодою. Резолюції ООН, російський меморандум, проєкти, оприлюднені Reuters, і журналістські реконструкції «пакетів» посередників мають різну вагу. Коли «пакет» подають як домовленість, яку Україна «відкидає», на Київ перекладають відповідальність за документ, якого він не погоджував.
Порівняння документів за три роки показує асиметрію. Російський меморандум від 2 червня 2025 року повторює стамбульські вимоги 2022 року і доповнює їх територіальним ультиматумом, виборами та резолюцією Радбезу ООН. Американська позиція натомість пройшла шлях від de jure визнання Криму і ліміту армії в 600 тис. до двох територіальних альтернатив без визнання і 800 тис. військових у мирний час. Отже, межі угоди визначає не Москва, а здатність України та Європи утримувати посередника в прийнятному коридорі.
П’ять вимог, одна мета
Російські вимоги утворюють систему. Відступ з Донеччини позбавляє Україну укріпленого рубежу. Обмеження армії та заборона допомоги позбавляють здатності утримати новий рубіж. Нейтралітет і заборона іноземних контингентів позбавляють зовнішніх гарантій. Вибори і зміна Конституції мають надати цьому «легітимну» форму, а зняття санкцій — профінансувати наступну спробу. Справжню мету видає те, що частину вимог Україна вже виконала: без’ядерний статус існує з 1994 року, а іноземні бази заборонені статтею 17 Конституції.
Територія і армія
Автори пропонують розрізняти три речі: де зупиняються війська, хто фактично управляє територією і чи змінюється юридичний титул на неї. Прийнятною вони вважають формулу «лінія тимчасового військового розмежування, що не є державним кордоном і не зачіпає суверенітету України». Корея, Кіпр і американська політика невизнання окупації країн Балтії показують, що така лінія може існувати десятиліттями. Натомість «вільна економічна зона» на Донбасі, яку в Кремлі пропонують контролювати силами Росгвардії, є, за оцінкою авторів, «економічною оболонкою повзучої анексії». Прийнятною може бути лише її версія з дзеркальним відведенням російських сил.
У 2022 році Росія пропонувала залишити Україні 85 тис. військових, 342 танки замість 800 і дальність ракет 40 км. Відтоді українські дрони вплинули на російську нафтопереробку, а безекіпажні катери витіснили Чорноморський флот із Криму, тому «стамбульські» параметри нереалістичні. Без членства в НАТО головною гарантією безпеки залишаються самі Сили оборони. Будь-який ліміт може стосуватися лише мирного часу і набувати чинності тільки разом із ратифікованими гарантіями.
Гарантії і нейтралітет
«Гарантії за прикладом статті 5» в американських проєктах сформульовано розмито, а американська «страховка» письмово не визначена. Історія з законом Грема і «дизельною» ліцензією показує, наскільки зобов’язання США залежать від внутрішньої кон’юнктури. Тому архітектуру гарантій автори пропонують будувати навколо європейського ядра: Коаліції охочих, двосторонніх угод і оборонної інтеграції з ЄС. Російська вимога заборонити західні контингенти фактично дає агресору право вирішувати, хто захищатиме жертву агресії.
Позаблоковість зразка 2010 року допустима лише як зворотне національне рішення, яке не обмежує двосторонніх гарантій і партнерських сил. Варто пам’ятати, що саме в 2010–2014 роках Україна мала такий статус, а агресію 2014 року спровокувала угода з ЄС, а не НАТО. Найнебезпечнішим сценарієм названо пакет «зміни до Конституції + рішення НАТО + резолюція Радбезу ООН», що зробив би відмову від курсу незворотною.
Що не торгується
Мова, релігія та вибори не можуть бути предметом угоди з агресором. На вимоги «денацифікації» автори радять відповідати принципом повної взаємності щодо прав українців у Росії. Вибори є наслідком миру, а не його умовою: спершу припинення вогню, скасування воєнного стану, закон про післявоєнні вибори та щонайменше шість місяців підготовки. Якщо Росія справді хоче виборів в Україні, найкращий спосіб їх наблизити — припинити вогонь.
Економічний блок — головний невійськовий важіль України і водночас зона найвищого ризику розміну. «Дизельний» прецедент показав, що санкції можуть слабшати без жодних зустрічних кроків Москви. Тому принцип «нічого не узгоджено, доки не узгоджено все» має стосуватися всієї угоди: активи й санкції не можна обмінювати на поступки щодо території чи безпеки.
Реалістичність червоних ліній
Автори не стверджують, що Росія готова підписати такі умови завтра. Проте час працює не лише проти України. Закон Грема, Паризька декларація, відкриті кластери ЄС і безстрокова іммобілізація активів накопичуються, і Росія їх не контролює. За відсутності угоди альтернативою є не капітуляція, а продовження оборони за європейської підтримки. Найімовірнішим сценарієм на 2027 рік доповідь називає обмежене припинення вогню по лінії зіткнення з верифікацією. Запобіжники до нього треба готувати вже зараз, щоб часткове перемир’я не перетворилося на часткове визнання окупації чи часткове зняття санкцій.