З Богданом Гаврилишиним зустрічався тільки одного разу — кілька років тому, дізнавшись, що мої друзі йдуть до нього на інтерв'ю, я напросився з ними за компанію. Мені цікаво було познайомитися з паном Богданом віч-на-віч і порівняти його образ у моїй свідомості з реальністю.
І мої сподівання справдилися — Богдан Гаврилишин виявився саме таким, яким я його уявляв. Майже точною копією мого діда по матері. Людиною м’якої вдачі, але із залізною волею в досягненні поставлених перед собою цілей. Чоловіком зі складною долею, який зумів зберегти віру в людей і краще майбутнє.
Педагогом за покликом, який умів розпізнавати потенціал молоді і давати їм вірні настанови з побудови власної долі. Українцем з вродженим почуттям гідності і гордості за власний народ і країну.
Але була в нього риса, яка відрізняла Богдана Гаврилишина від мого діда, від мене, та й від більшості під- та пострадянських українців. Щось подібне я раніше зустрічав тільки в Павла Дорожинського та Данила Штуля.
Мовчазна, може, навіть неусвідомлена впевненість у своїх силах, у правильності та справедливості своєї справи. Я не знаю, звідки та впевненість бралась, можливо, з пластового досвіду?
Але сподіваюсь, що така сама впевненість у своїх силах буде і у моїх дітей.