Директор Інституту інформаційного суспільства Ярослав Павловський — про те хто й чому розхитує човен «Україна».
* * *
На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
Павло ТИЧИНА, 1918
Як відомо, цей вірш Тичини (так само, як і багато інших) за часів радянської влади редагувався — не подобалося слово «церква». Але сутність залишалася та сама — спочатку гомін революції, потім чабан за отамана, майорять прапори… А закінчується все засмученими матерями у пилу.
Якщо говорити про політичну історію України, то у нас все до жахливого циклічно. У минулому столітті - Грушевський та Центральна рада, чотири універсали, Гетьманщина, Директорія, Радянська республіка (фактична втрата державності). У радянській історіографії все це узагальнювалося під брутальним терміном «петлюрівщина». Як буде узагальнюватися нинішній історичний період — складно сказати. Але схильність до Майдану у нас очевидно закладено на генетичному рівні. 1990 рік — студентська революція на граніті. 2001-й — Україна без Кучми. 2004 рік — Помаранчева революція. 2014-й — Революція гідності.
Як людина, котра пройшла майже всі сучасні Майдани (у 1990 році був замалим, але у другій студентській акції 1992 року взяв ситуативну участь), можу досить категорично заявити — з кожним новим Майданом ступінь емоційності дедалі більше зашкалює. Не пройшло і 25 років, як Україна змушена доводити власну політичну зрілість життями своїх громадян. Здавалося б, що з кожним новим Майданом мають тільки зростати громадянська самосвідомість та зміцнюватись елітарна відповідальність. Натомість ми отримали абсолютно безвідповідальну напівеліту та ще безвідповідальнішу електоральну масу. Як все це поєднується з абсолютно щирим волонтерським рухом та ідеєю тотальної жертовності на Майдані, мені важко пояснити. Але принциповим сьогодні є питання формування так званої політичної еліти України. Прийнято вважати, що демократичні цінності та пріоритети державності, підкріплені кров’ю, цементують націю та забезпечують появу нової якісної еліти. Але саме цього ми й не спостерігаємо у сучасній Україні. Оновлення еліт, якщо і відбувається, то вкрай повільно.
І головне: важко назвати більшість українських політиків повноцінною «елітою». І найкращий приклад — ситуація з відзначенням чергової річниці революції Гідності. Навіть побіжний аналіз інформаційного поля переконує нас у тому, що човен «Україна» розхитують ледве не всі без винятку політичні сили. При цьому виокремити якусь одну стратегічну мету — досить важко. Тому аналітики президента настільки ефективно й впроваджують тезу про зовнішню інспірованість усіх без винятку протестів у державі. Справді, як ще пояснити прагнення перевиборів Тимошенко, Саакашвілі, Ляшка?! У чому причина сумнівних мітингів Рабіновича та Мураєва?! Де логіка непослідовності опозиційного блоку?! А головне — що собі думає політична команда Порошенка?!
Човен гойдають не тільки «чужі», а й «свої» — то команда Авакова підшпилює із «Азовом», то оточення Гройсмана підставляє підніжки у соціальній політиці та корпоративному управлінні, то лідери груп впливу всередині «БПП» публічно з’ясовують відносини один з одним. Гойдають політичну ситуацію — всі. Немає кому гребти.
Саме тому основні меседжі Порошенка під час публічного звернення — це демонстрація єдності та сили владної команди. Але судячи з експертної думки, в щирість цих меседжів ніхто не повірив. Символічно також, що багатьом справжнім «бенефіціарам» Революції гідності сьогодні немає що сказати своїм громадянам.
Хочеться нагадати, що у 1920 році розбрат у Директорії, «перетягування ковдри» один на одного призвів врешті-решт до фактичної втрати державного суверенітету. Генетична пам’ять Майдану — це непогано. А от генетична пам’ять до втрати державності - це вже катастрофа.
