Микола Пашинський: акціонер банку проти НБУ та ФГВО

Микола Пашинський, керуючий партнер, адвокат Адвокатського об'єднання «ФОРТІС»

На розгляді Верховного суду (ВС) України наразі перебуває низка справ щодо виведення з ринку Національним банком України деяких банків, які у трьох інстанціях вже довели протиправність прийнятих НБУ рішень щодо їх неплатоспроможності або ліквідації.

Адвокат Микола Пашинський зауважує, що на думку НБУ і ФГВФО акціонер не має права оскаржувати вже ухвалені держструктурами рішення щодо введення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, оскільки таке право має лише сам банк, а відтак позови, подані акціонерами таких банків, мають бути залишені без розгляду.

Водночас, відповідно до положень ст. 36, 46, 48 закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вбачається, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу — правління, так само як і найвищого органу управління — загальних зборів банку — призупиняються, а в разі ліквідації банку взагалі припиняються.

Між тим уповноважена особа Фонду, якій делеговано функції тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), відповідно до норм закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», позбавлена можливості оскаржити в судовому порядку рішення (постанови) НБУ. Більше того, навіть якби такі повноваження й були передбачені законодавством, фактично реалізувати їх ні Фонд, ні його уповноважена особа не зацікавлені через конфлікт інтересів: зрозуміло, що оскаржувати власне рішення ні Фонд, ні його уповноважена особа, а по суті - сам Фонд, не будуть.

Концепція «живого дерева»

Україна підписала Європейську конвенцію із захисту прав людини і основоположних свобод, яка була прийнята у 1950 році, після звірств Другої світової війни. Сьогоднішнє розуміння прав людини сягає набагато далі, ніж те, що мали на увазі 60 років тому, після геноциду, концтаборів, апартеїду, колоніалізму й диктаторства.

Під час розгляду справи «Тайрер проти Об'єднаного Королівства» суд наголосив, що Конвенція 1950 року є «живим інструментом» і має тлумачитися відповідно до сучасних умов. Для з’ясування, що таке «сучасні умови», суд часто використовує порівняльний підхід з метою визначення загальних стандартів і змін у законах і правозастосовній практиці держав-учасниць Конвенції 1950. Так, у 1999 році суд визначив, що динамічність його тлумачень не призведе до зниження стандартів, а навпаки, оскільки «…все більш високий стандарт, якого вимагали у сфері захисту прав людини і основних свобод, відповідно вимагає великої стійкості в оцінці порушень фундаментальних цінностей демократичних суспільств».

У західній літературі часто вживають термін «живе дерево Конституції» для підкреслення того, що зміст Основного закону держави може змінюватись природно, від епохи до епохи, за незмінності самого тексту Конституції.

Імплементація концепції «живого дерева» в Україні

Яскравим прикладом імплементації концепції «живого дерева» в Україні є справа судді Верховного суду Олександра Волкова, який у 2011 році звернувся до ЄСПЛ та виграв у 2013-му справу проти України (рішення ЄСПЛ у справі «Волков проти України» від 09.01.13 (заява № 21 722/11) щодо свого незаконного звільнення. Проте, якби Олександр Федорович звернувся зі своєю заявою до Європейського суду до 1971 року, Європейський суд йому б відмовив, оскільки тоді він вважав, що Конвенцією захищаються лише цивільні права. А в 1971 році Європейський суд змінив свій підхід, застосувавши Конвенцію, в тому числі, й при розгляді адміністративних справ. Зокрема, у справі «Рінгайзен проти Австрії» від 16.07.71 суд вирішив, що за п. 1 ст. 6 «характер законодавства, яке регулює спосіб вирішення справи (цивільне, господарське, адміністративне право тощо), і органу, наділеного відповідною юрисдикцією (суд загальної юрисдикції, адміністративний орган тощо), не має особливого значення». Це відкрило шлях для застосування ст. 6 Конвенції до широкого спектру публічно-правових справ.

Даний підхід нарешті стає характерним і для практики Верховного суду України, де до 2004 року панувала позиція про те, що акціонер (учасник) товариства взагалі не має права звертатися до суду як для захисту своїх інтересів, так і інтересів товариства, поза межами представництва. Звичайний приклад: акціонер на той час не мав права звернутися до суду для визнання договорів, укладених товариством про відчуження майна за заниженою ринковою вартістю, недійсними, навіть коли майно коштувало в рази більше.

З 2004 року в Україні почали обговорювати, що таке правозастосування (такий підхід) не захищає права акціонерів. Людина (акціонер), яка вклала гроші в товариство і натомість отримала корпоративні права (акції), розраховує на те, що компанія (товариство) буде вести себе добропорядно і матиме з цього зиск. Але, якщо компанія цього не робить, акціонер не позбавлений права захистити права свої і товариства, оскільки головною метою товариства є отримання прибутку для того, щоб цей прибуток був конвертований у дивіденди і той самий акціонер мав зиск зі свого майна (акцій, корпоративних прав).

У 2015 році у відповідне процесуальне законодавство, насамперед в ГПКУ, і в законодавство України були внесені зміни, які дозволяють акціонеру товариства звертатися до суду з позовами щодо захисту свого права і права товариства по визнанню правочинів недійсними. Але ще раніше змінився підхід у судовій практиці, прикладом чого є постанова Верховного суду України від 21.01.15 по справі № 3−207гс14 та постанова ВСУ від 01.07.15 у справі № 3−327гс15, де суд у господарських правовідносинах підтвердив право акціонера на оскарження правочину, стороною якого він не є, укладеного акціонерним товариством та іншою особою, якщо такий правочин порушує відповідні права акціонера.

Саме це питання наразі стоїть перед адміністративною палатою Верховного суду України стосовно захисту прав акціонерів банків, а саме: 1) права на управління товариством (банком); 2) права на отримання дивідендів; 3) права власності на акції як майно.

Європейський суд з прав людини рішенням від 25.07.02 по справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України" (заява № 48 553/99) констатував, що акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили «майно» в розумінні Ст. 1 Протоколу № 1.

При цьому, «акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут не йдеться лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції» (№ 11 189/84, «Товариство С. і Т. проти Швеції». Рішення та Звіти (Д.Р.) 50, с. 158).

Щодо права, гарантованого ст. 1 Протоколу № 1, то такі позитивні зобов’язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності (див. з відповідними змінами рішення у справі «Лопес Остра проти Іспанії» від 09.12.94, серія, А N 303-С, § 55), також і в таких випадках, коли йдеться про судовий розгляд спору між фізичними чи юридичними особами. Зокрема, це передбачає для держави зобов’язання забезпечувати судову процедуру, яка повинна містити необхідні процесуальні гарантії та яка, таким чином, дозволяє національним судам ефективно та справедливо вирішувати всі існуючі спори між приватними особами.

Тривалий час Європейський суд ставав на позицію, що оспорювати і правочини, і рішення державних органів можуть лише акціонери, які володіють значною часткою в статутному капіталі, але й тут його підхід почав змінюватися. Європейський суд зазначає, що незалежно від кількості акцій, акціонер має право на захист, оскільки акція є майном акціонера в розумінні ст. 1 Протоколу № 1 і неважливо чи 100%, чи 1% підлягають судовому захисту.

Саме така позиція викладена ЄСПЛ у рішенні «Нік проти Туреччини» (KNICK v. TURKEY) заява № 53 138/09 від 07.06.16, де суд зазначив (п. 46−48): «Суд встановив, що у даній справі заявник був також неголовним акціонером «Демірбанку». Проте внутрішні суди припинили його справу на різних підставах, зокрема він не міг вважатися «стороною-учасником», оскільки він не був стороною провадження щодо скасування, ініційованого головними акціонерами (див. § 30 вище). Проте, у справі «Райзнера» (Reisner) внутрішні суди, не враховуючи те, чи заявник був «стороною-учасником», яка могла б отримати вигоду з судових рішень, постановили, що відновлення заявника в правах як акціонера було на законних підставах неможливим, оскільки після його продажу компанії HSBC «Демірбанк» було знято з торгового реєстру. Суд зазначає, що, хоча внутрішні суди визначали різні підстави для припинення справи, обидві заяви стосуються одного й того самого предмету і, таким чином, не встановлює жодних конкретних обставин у даній справі, які б вимагали від нього прийти до іншого висновку, ніж висновок, встановлений у справі «Райзнера» (посилання на яку наведено вище, § 45−51).

Зокрема, Європейський суд зазначив, що рішення про оголошення поглинання і продаж «Демірбанку» незаконним мало наслідки як для головних акціонерів, так і для неголовних акціонерів, незалежно від того, чи вони були сторонами провадження щодо скасування, чи ні. Очевидно, що заявник зазнав матеріальної шкоди, незалежно від кількості його акцій. Відповідні органи були зобов’язані компенсувати йому його збиток, який очевидно був наслідком незаконних адміністративних дій, що згодом було оголошено незаконними Вищим адміністративним судом (див. § 8−16 вище). Заявника було позбавлено акцій на підставі незаконного втручання, проте він не отримав жодної компенсації його збитку і був змушений понести непропорційний особистий тягар.

Будемо сподіватися, що Верховний суд України, розглядаючи справи, які стосуються введення тимчасової адміністрації або ліквідації Нацбанком деяких банківських установ, врахує практику Європейського суду стосовно того, що акціонер має право на судовий захист як своїх порушених прав, так і прав товариства (банку).