З дня обрання Петра Порошенка минуло три роки. Три роки війни, яку ніхто не хоче визнавати офіційно, три роки рішучих реформ, які суспільство настійливо не хоче помічати, три роки борсання у запліснявілому українському політичному «болоті» в безкінечних пошуках компромісів.
Йдучи до влади, Петро Олексійович намагався максимально дистанціюватися від діючої політичної верхівки, не визнавав себе олігархом, хоча насправді є плоть від плоті тієї системи, зламу якої, власне, від нього й очікували. Не вдалось. Що й не дивно. Ви бачили хоча б одну білку, яка буде перегризати гілку, на якій разом з іншими трусить горіхи?
Консервування діючої системи в її дивному «апгрейднутому» вигляді аргументували по-різному, посилаючись то на відсутність повноважень, то на війну реальну («Путін нападе!»), то на війну «гібридну» («Хто критикує, той агент Кремля!»).
По завершенні третього року правління на Банковій міцно задумались над другим терміном Порошенка. Сказати б, що даремно задумались, так наче й ні. При всьому невдоволенні суспільства й низькому рейтингу Петра Олексійовича, оглядаючи весь перелік пропонованих альтернатив, видається, що половина населення країни радше залишиться вдома на наступних виборах, аніж знову копирсатиметься в прогнилому наскрізь політичному продукті. Обирати краще з того, що є на вітрині, коли туди вже не було роками нового завозу, не дуже хочеться. Набридло.
Політтехнологи президента цю ситуацію давно взяли на озброєння, і раз за разом, наче мантру, повторюють: «А що, краще буде Юля (тут можуть бути варіації)?». Власне, тут вже й відповідати багатьом немає чого. Хоч на колір фломастери й різні, але смакують вони в основному однаково погано.
Разом з тим, і самі політрадники чітко усвідомлюють, що в такому руслі довго образ не протримаєш, і починають акуратно перевіряти електоральне поле на предмет появи «нових облич», попит на які в українському суспільстві незмінно високий уже не перший рік. Поки вперто бачать серед таких Святослава Вакарчука, який вперто продовжує колесити з концертами по країні. Музичними, а не політичними.
Хоч за «втаємниченою» соціологією Банкової Вакарчук й виглядає як конкурент, але проблема такого розрахунку полягає в тому, що спроба навмання вгадати це саме «нове обличчя», яке може з’явитися, це наче гадання на кавовій гущі. Можна й до мольфарів звертатися. Не факт, що результат буде гіршим.
Паралельно відчувається й робота Банкової за іншим напрямом — чергової спроби чи то побудови, чи реанімування (якщо хтось Порошенка таким бачив) образу «рішучого президента». Тут і перехоплення ініціативи в блокаді торгівлі з ОРДЛО, і заборона російських соцмереж, і ряд інших менш гучних процесів, які вказують на пошук правильного образу для чергового рестарту.
У коридорах на Банковій часто люблять називати Петра Порошенка «Першим», що радше нагадує більше не західну, а візантійську політичну традицію з натяком на монархію. Однак проблема Петра Олексійовича полягає в тому, що наразі він справді таки виглядає «Першим», тільки от не в загальноукраїнському всенародному сенсі, а у внутрішньовидовому політичному. Який, в принципі, народу набрид.
І якщо Порошенко й справді хоче втриматись в кріслі на другий термін, то непогано було б вийти з парадигми «Першого серед гірших», а шукати реальної комунікації з народом. Наприклад, спробувати показати, яким буде майбутнє, а не розмінюватися на тактичну боротьбу в стилі «всі проти всіх» з елементами інформаційного шумового супроводу.
