Геннадій Друзенко, правник-міжнародник, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю
«Велика політична реформа» вже наприкінці третього дня протестів стала нагадувати пізній Майдан. Тобто Майдан після перемоги Революції гідності, коли на ньому залишилися лише «професійні протестувальники» і ті, кому просто цікаво прогулятися серед наметів, поспілкуватися з людьми та пофотографувати небувале скупчення силовиків у Маріїнському парку. Такі от регулярні вечірні прогулянки Маріїнкою восени спонукають до кількох проміжних підсумків і рефлексій.
Рефлексія перша
Твердження про потужне, добре організоване та впливове громадянське суспільство в Україні - це міф. Виявилось, що коаліція громадських організацій та окремих громадських активістів, які формально виступили організаторами акції і «кістяк» яких Захід довго вирощував у теплицях комфортних київських офісів, рясно поливаючи грантовими коштами, не плодоносять в умовах реальної вулиці. «Страшенно далекі вони від народу» зі своїми малозрозумілими вимогами, напевно, сказав би класик. Та й майбутніх політичних лідерів, готових вивести країну з кризи, народ серед них явно не бачить. Акція протесту продемонструвала, що Шабунін, Лещенко, Найєм та їхні, менш розкручені колеги можуть вивести на вулиці менше людей, аніж Семен Семенченко має бійців на зарплаті. Блогери не стали реальними політиками: гранти та любов дипкорпусу так і не конвертувалися у мандат народної довіри.
Рефлексія друга
Протестний потенціал у суспільстві є. Звичайно, він ще далекий від точки кипіння, але реальний. Відчуття прірви між деклараціями влади та реаліями життя, фактичний союз сьогоднішніх можновладців, котрі прийшли до владних кабінетів на крові тих, хто загинув на Майдані та досі гине на сході країни, і вчорашніх керманичів, що несуть відповідальність за те, що Україна просто дивом уникла чергової руїни, критичний брак соціальної справедливості в суспільстві, відчуття незахищеності — все це створює реальний ґрунт для протестів. Тільки на цьому ґрунті проростають не вимоги створити Антикорупційний суд, прийняти новий виборчий закон чи зняти депутатську недоторканність (інциденти з Барною та Гончаренком засвідчили, що депутати в нас ще й як доторканні), а вимога зміни влади. Як свідчать усі соціологічні опитування, ця влада втратила головне — довіру громадян, їй більше не вірять, що вона здатна вилікувати цю тяжко і хронічно хвору країну. Тому реальний протест в Україні можливий лише під гаслами перезавантаження влади, що означає насамперед перевибори президента, який зробив усе, аби одноосібно цю владу уособлювати.
Рефлексія третя
Скільки б Порошенка не порівнювали з Януковичем, це порівняння наразі некоректне. Порошенко не перейшов і навряд чи перейде ту межу, за якою стане байдуже, на кого його міняти. Коли відчуття «будь-хто, аби не він» оволодіє масами. Тому протести не набудуть масовості і сили доти, доки народ не відчує, що з’явився новий харизматичний лідер, здатний відродити надію на справжні зміни. Скільки б не твердили високочолі експерти, що новий політичний лідер має прийти з чіткою програмою дій та командою високопрофесійних виконавців — народ ладний буде вийти на вулиці за того, кому повірить і довіриться, а не за того, хто запропонує кращий план реформ. Десятки разів обманута, скривджена, зманіпульована Україна досі підсвідомо чекає на свого, якщо не де Голля, то бодай Макрона. І доки народ його не ідентифікує, розкачати ситуацію до дострокових президентських виборів нереально, хіба що влада вчинить якусь абсурдно критичну помилку на кшталт побиття студентів в ніч проти 30 листопада 2013-го.
Рефлексія четверта
Про справедливість. Відсутність єдиного лідера опозиції аж ніяк не гарантує Порошенкові спокійного життя. Бумеранг під назвою Саакашвілі, який президент запустив навесні 2015 року у бік своїх затятих партнерів з «Народного фронту» (НФ), повернувся і розбив наметове містечко менш, ніж в кілометрі від Банкової. Символічно, що той, проти кого бумеранг був запущений 2,5 роки тому, сьогодні отримує морально-політичну сатисфакцію, лише не надто переконливо імітуючи перешкоджання бурхливій активності Міхо. Сьогодні саме Саакашвілі - справжній драйвер протестів і точка кристалізації невдоволених режимом радикалів. Йому нема чого втрачати і в нього, судячи з усього, з’явився грошовий ресурс для утримування президента в тонусі. Проблема Міхо — що він людина-бульдозер, а не будівничий. Він може «розчистити майданчик», але не здатен щось на ньому побудувати. Справжній архітектор грузинських реформ Каха Бендукідзе, на жаль, вже в кращому світі. Президент України свого часу волів скористатися послугами Саакашвілі для дискредитації НФ, а не Кахи — для проведення радикальних реформ. Результат навіч. На жаль, толерована Аваковим бурхлива протестна активність Міхо лише ослабить президента і напевно зробить його поступливішим у торгах з «Народним фронтом», але аж ніяк не сприятиме проведенню реформ. Що лише додасть аргументів тим, хто вважає, що в українському політичному будинку розпусти «потрібно міняти дівчат, а не меблі».
Рефлексія п’ята та остання
Що далі? По суті, події перед ВР дали передчасний старт наступних президентських перегонів, хоча до конституційно встановленої дати виборів ще майже півтора роки. Чи вдасться опозиційним кандидатам скоротити цей марафонський забіг, скориставшись «фактором Міхо»? Чи вдасться комусь з них об'єднати навколо себе бодай частину дефрагментованого на сьогодні протестного руху та не менш дефрагментованого опозиційного політикуму? Чи вдасться Порошенку на мізері народної підтримки переобратися на другий термін? А можливо в Україну прилетить «Чорний лебідь», що розчинить двері у невідоме майбутнє - і все піде за кардинально іншим сценарієм, аніж ми всі очікуємо та прогнозуємо. Запитань багато — відповідей наразі набагато менше. Втім з’явилося відчуття, що політичний процес в Україні відновився. І це сама по собі добра новина. Бо справжня демократія — це завжди потічок, який приносить добре і зле, лайно і перлини, але аж ніяк не стає стоячим болотом.
У неділю, 22 жовтня, о 12:00 біля Верховної Ради відбудеться віче «Україна після Порошенка».
