Політика — це мистецтво можливого, все що не є можливим — не є політичним, — писав Норберт Нойгауз. Але українські політики — прихильники зовсім іншого автора, Г. Лебона, який, у свою чергу, писав: «Головним фактором еволюції народів ніколи не була істина, а завжди була омана». За дивним збігом обставин Лебон був настільним автором Леніна, який продав людству найжахливішу оману. І сьогодні свідомі і несвідомі послідовники Лебона дуже часто вдаються до ленінських методів. Справа в тому, що продати ідею комунізму було не просто. Пояснювати, що це новий тип соціальних відносин, котрий ґрунтується на спільній власності та плануванні - не виглядає зрозумілим. Але коли сказати людині, що комунізм — це політика, за якої люди мають все і нічого за це не платять — хто не купиться на таку ілюзію?
Продаж суспільству ілюзій дозволяє отримати швидкі дивіденди: мобілізацію підтримки, ресурси, перемоги на виборах тощо. Але за фактом — швидкі дивіденди ведуть до швидких втрат. Вже за короткий час закоханий в ілюзію натовп починає ненавидіти її авторів, які неспроможні показати швидкі результати. Бо, як відомо, від любові до ненависті - один крок. Таким чином, влада, отримана обманом, за короткий час втрачає підтримку і довіру, котрі переходять до інших гравців, і змушена витрачати на політичну боротьбу більше енергії і зусиль, ніж на впровадження змін. І тут у влади завжди два можливі шляхи: перший — реалізація терору з усуненням усіх невдоволених чи незгідних; другий — продовження продажу нових ілюзій. На жаль, історія доводить, що успіху можна досягнути тільки в першому випадку, в другому — максимум відтягнути падіння.
Ілюзії та їх носії є найбільшими вбивцями реформ. Декларування нереалістичних цілей має наслідком їх невиконання і втрату підтримки. Намагання виправдати ситуацію «попередниками», «ворогами», «саботажем» — ніхто не зрозуміє, оскільки про ці речі наперед не повідомлялось. Коли обіцяють «світле майбутнє для всіх», то не розповідають, хто в ньому буде чистити каналізацію. А хтось-таки буде.
Надуті бульбашки ілюзій є причиною колосального розчарування суспільства три роки після Майдану. І хоча насправді Україна проходить безпрецедентний період реформ у своїй історії, і це відзначають на Заході, проте порівняно з надутими очікуваннями суспільству здається, що змін не має. Як наслідок — тотальна недовіра до державних інституцій, до політиків старих і нових, що змушує витрачати колосальний запас енергії на взаємне протистояння і боротьбу за владу замість реалізації реформ. Зрештою, саме надування ілюзій призвело до того, що політичний клас втратив підтримку як такий. Так, за результатами свіжих опитувань сукупний рейтинг усіх політичних сил становить 65% (дані центру Разумкова від усіх опитаних), з яких ті сили, що проходять до парламенту, набирають всього 34,3% (30% розпорошені по інших партіях). Довіра до державних чиновників взагалі на межі плінтуса — 11%. Наскільки ефективно зможуть працювати політики і державний апарат за умов, коли їм ніхто не вірить — питання риторичне.
Буквально днями почала лопатись одна з надутих бульбашок реформ — нова державна служба. Кілька місяців тому уряд запустив конкурс на нові директорати. І хоча інсайдери знають, що великою мірою цей конкурс мав на меті працевлаштувати чимало експертів різних проектів, які вже працювали на уряд, від надування ілюзій втриматись не змогли. Один за одним по всіх комунікаційних каналах почали лунати фанфари про набір «реформаторів», «нових агентів змін», «нову кров» і тому подібний пафос. І ось перші результати по Міністерству освіти та науки, що спричиняють шок: з набраних «нових» аж одна особа дійсно нова, решта — це діючі держслужбовці міністерства. Можливо, ці результати зовсім непогані, і ці люди вже тривалий час намагаються щось змінити у міністерстві, яке загалом показує динаміку до змін. Але якщо ми зіставимо цей результат з надутими обіцянками — то виглядає це відвертим «кидаловим». Який наслідок такого «кидалова»? Ніхто більше не думає, що директорати щось змінять. Рівень недовіри до структур, які ще не запрацювали, вже впав до плінтуса. А це автоматично означає несприйняття результатів їхньої майбутньої роботи.
Буквально на очах нам надувають ще одну бульбашку — антикорупційний суд. Людям прямо і непрямо намагаються нав’язати думку, що коли створять антикорупційний суд, то всі обвинувачені НАБУ відразу сидітимуть у в’язницях. Це чистісінька ілюзія, оскільки навіть найсвятіший антикорупційний суд буде змушений відпускати Насірова, Розенблата, Авакова, Каськіва під заставу, бо це передбачено законодавством. А далі триватимуть складні безкінечні судові тяганини. Дорогооплачувані адвокати вибиватимуть з процесу докази, отримані з порушеннями, затягувати справу тощо. І на посадку корупціонера можуть піти роки, якщо вона взагалі відбудеться. І надувачі бульбашки це чудово розуміють. Але вони довіряють Лебону і бояться, що якщо скажуть правду, ніхто не захоче створювати антикорупційний суд. Тому вони вибирають швидку смерть суду після його створення, а саме це і відбудеться з першими, хто вийде під заставу.
Чи можлива альтернатива цьому обдурюванню, чи можна впроваджувати реформи, не продаючи людям ілюзій? Так, можна. Це значно складніше, ніж продавати комунізм, але це про формування сталої, а не миттєвої підтримки. Замість того, щоб комунікувати «світле майбутнє» треба комунікувати «дерево результатів». Що це таке? Дорога до великого успіху складається з малих перемог і результатів, тому потрібно комунікувати ті результати, які дає конкретне рішення. Скажімо, щодо антикорупційного суду потрібно чітко пояснювати людям, що цей суд має дати такі результати: 1) швидкий розгляд справ; 2) незалежність від впливу старої судової системи. Далі треба пояснити, що ці дві складові дуже важливі в боротьбі з корупцією, оскільки розблокують роботу НАБУ і САП, створять страх покарання у корупціонерів тощо.
Дійсно, такі меседжі виглядають не дуже привабливо, і точно їх складніше комунікувати. Легше сказати: буде суд — всі будуть сидіти. Але різниця полягає в тому, що в першому випадку людям продають «солодку брехню», а в іншому — піднімають їх рівень свідомості. Люди, які мінімально розбираються в ситуації, довше довірятимуть рішенням, ніж люди, які були обдурені. Така комунікація — це є боротьба з «совком», який продовжує чекати комунізм, тільки в іншій формі. Зрештою, не може відбутися жодних реформ, коли не реформується свідомість громадян.
Україна на сьогодні схожа на ярмарок ілюзій, в якій старі і нові політики, громадські активісти, бізнес тощо змагаються в пропозиції простих рішень. Кожен кричить: дивіться, треба зробити раз — і всі заживемо. Це призводить до того, що рівень свідомості суспільства крутиться навколо 5.10, долар по 8, Юліна тисяча, «стабильность и благополучие», жити по-новому… тоді як у тій самій Німеччині під час кризи 2008 року більшість громадян підтримувала підвищення податків, щоб вийти з кризи. Не може бути «раз» у справі реформи країни, адже йдеться про складну систему відносин, що потребує відповідного рівня знань і розвитку. Всі просто хочуть швидше продати свою ілюзію в обмін на владу, не розуміючи, що таким чином завищені очікування знецінять будь-які їхні реальні зусилля в напрямі змін.
Не вірите? Спитайте у Віктора Ющенка.
