Директор Інституту ім. Олександра Поля, керівник Агенції розвитку Дніпра Володимир Панченко — про синдром Яресько, або чому українські експати не зрушили реформи з місця.
Днями Facebook нагадав мій пост річної давності про участь у реформах українських експатів. І хоча частина цих облич вже інші, ситуація принципово не змінилася. На мою думку, цьому є закономірне пояснення.
Починаючи з відходу ОУН з України після Другої світової війни, майже у кожного українця — сина чи дочки емігрантів, котрі виїхали з України 5−15 років тому, або експатів, є дві позиції щодо української економіки.
Перша — у нас апріорі неправильна економіка і невірне управління. З певними варіаціями, але десь так.
Друга позиція — потрібно прибрати державу геть. Як правило, це ставлення продиктоване перебуванням у країнах сильної ринкової економіки, де вони прожили більшість життя. Експати, як правило, приходять з успішних бізнес-компаній, а не в державного управління. Відповідно і рекомендація — прибрати державу з усіх процесів розвитку. Це кардинальна причина сьогоднішньої і наступної, гадаю, неуспішності патріотів-реформаторів.
Тобто, з одного боку, є гарні менеджери, здатні організовувати процес в бізнесі і потенційно — у становленні нової української економіки, а з іншого — позиція, що держава повинна самоусунутися. Всі, хто це заперечує, зараховуються ними до «совків», які тягнуть країну до автаркії.
Чому всі патріоти хворіють радикальним лібералізмом? Бо сервісні держави англосаксів діють як обслуга в п’ятизірковому готелі - тобі добре, але ти не помічаєш сервіс.
Ви цього не помічаєте, дорогі реформатори, але держави у розвинутих країнах дуже багато. І при постановці задач стратегічного планування, моніторингу виконання, покарання за злочини, і у стимулюванні пріоритетних секторів. Держава існує не лише в сенсі low government — низьких витрат (у відсотках до ВВП) на цей сервіс. Якраз цей відсоток досягається не зниженням витрат, а збільшенням того самого ВВП. Я це бачив, бо як і ви, жив за кордоном, і об'їздив всю Європу, і вже останні 10 років вивчаю механізми впливу на економіку.
Просто з позиції бізнесу в розвинутому світі держава часто не помітна. Вона, як дбайливий батько, «прокидається» раніше за своїх дітей і забезпечує їм успіх. І не в сенсі щось зробити за них, а в плані створення умов для їх розвитку.
У той же час зведена вами у культ боротьба з корупцією — головна ціль лише на початку реформ. На цьому потрібно зосередитися вузьким спеціалістам, а не економістам чи менеджерам. Боротьба з корупцією не відміняє широкої участі реформаторів в управлінні державними структурами. Саме управлінні, а не анігіляції держави як такої.
Якщо хтось знає, що потрібно для правильної приватизації, то чому ми не бачимо цього у діях? Або хоча б у словах? Де приклади проектів, в які можна інвестувати, а не просто купувати за заниженою ціною? Тому, аби ми не обговорювали, як хтось комусь дупу показав, а аналізували програми наших посадовців, їх потрібно озвучувати детально. І якщо програма полягає в усуненні держави від усіх процесів і звільненні 90% держслужбовців, то такому реформаторові потрібно рекомендувати повертатися у бізнес.
