Видання The Wall Street Journal з посиланням на власне джерело повідомило, що американський уряд буде намагатися отримати схвалення Росії на введення 20 тис. миротворців по всій українській території, де триває конфлікт. Ідею введення миротворчого контингенту вже підтримала очільник канадського МЗС Христя Фріланд. За її словами, цю ідею обговорили з державним секретарем США Рексом Тіллерсоном, спеціальним посланцем США в Україні Куртом Волкером і генеральним секретарем ООН Антоніу Гутеррешем. Чи може введення миротворців на Донбасі зупинити конфлікт і як розгортатиметься ситуація, спеціально для Realist`а в авторській колонці написав президент ВГО «Українська стратегія» Анатолій Пінчук.
Не миротворчі сили самі по собі, а міжнародна адміністрація, діяльність якої забезпечуватиметься силами безпеки ООН, здатна навести лад на Донбасі.
Про ризики можливої миротворчої місії. Події в українському парламенті навколо ухвалення законопроектів «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей» та «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях», зустріч містера Волкера та містера Суркова в Белграді, жваве обговорення питання розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі свідчать про те, що активізувався пошук варіанту вирішення конфлікту на сході України. В одному із законів так і записано: «створюючи необхідні умови для розгортання в окремих районах Донецької та Луганської областей миротворчої операції ООН». Однак чи справді варіанти, які розглядаються зараз найактивніше, зможуть вирішити проблему?
Ключова ідея, навколо якої зараз триває дискусія, — це введення миротворців. Але ж само по собі введення миротворців, навіть якщо воно відбудеться на умовах, які виголосили президент Порошенко і Державний департамент, не призведе до суттєвих змін. Єдиним результатом цього стане припинення постачання зброї з Росії та переміщення російських військових. Але зброї на Донбасі вже наразі більше, ніж у Німеччині, наприклад, й на ескалацію конфлікту вистачить. Таким чином буде запроваджено справжнє перемир’я, але питання вільного волевиявлення людей на окупованих територіях так і не буде вирішено. Що на самих окупованих територіях робитимуть миротворці за умови збереження «урядів» так званих «ЛНР» та «ДНР»? Стежити, аби бойовики через п’янку один одного не повбивали? А є ще проблеми зі статусом самої миротворчої місії, точніше, з визначенням сторін конфлікту. Росія, попри наявні докази, заперечує те, що вона є стороною конфлікту. Навіть її реакція на ухвалені українським парламентом закони була скептичною через це.
Щодо виконання самих Мінських домовленостей. Вже є зрозумілим, що досягти домовленості щодо питань статусу територій і порядку проведення місцевих виборів неможливо. Тому що суб'єкти цих перемовин, за винятком представників української влади (яка, до речі, теж втрачає довіру через гальмування реформ і відсутність справжньої боротьби з корупцією), не мають повноважень, легітимно наданих їм населенням. Бойовики насильством захопили владу, а Кремль їх підтримує та ними маніпулює.
А що таке реінтеграція — це наново бажання спільно жити в спільній державі. Бажання, яке виникає після розуміння хибності шляху дезінтеграції. Якщо йдеться про справжню реінтеграцію Донбасу, а колись згодом, сподіваюсь, й Криму, то домовлятися про те, як далі співжити та взаємодіяти між собою, мають самі люди. І це можливо.
В 11-му пункті Мінських домовленостей йдеться про ухвалення Україною нової Конституції. Саме нею визначається статус усіх територій, в тому числі й Донбасу. І якщо приймати Конституцію в установчий спосіб (за досвідом США й деяких інших країн), то саме Установчі збори і мають визначити всі статуси та оновити державну систему України.
Законопроект 3781 «Про процедуру прийняття нової Конституції України» вже у Верховній Раді. Він передбачає прямі вибори делегатів Установчих зборів по багатомандатній виборчій системі (чотири делегати від округу) — обходить протиріччя місцевих виборів.
Відповідно суть можливого компромісу — в підтвердженні бажання реінтегруватися через підтвердження громадянства і проведення виборів делегатів Установчих зборів. Але ж вибори делегатів Установчих зборів повинні бути вільними, без впливу жодної зі сторін. І тут вже постає питання міжнародної адміністрації. Саме міжнародна адміністрація має прийти на окуповані території й замінити собою квазідержавні інституції, створені бойовиками за підтримки Кремля. Відповідно мають бути виведені всі російські військові, розформовані всі збройні формування і для забезпечення діяльності міжнародної адміністрації на перехідний період мають бути введені миротворчі сили, а точніше — сили безпеки. А можливі заперечення Кремлем такого варіанту поставлять крапку на заявах Кремля про бажання «скорішого вирішення конфлікту і реінтеграції Донбасу до України». Якщо так станеться, то проробляти доведеться вже інші плани дій, більш радикальні. В цьому контексті варто ще раз наголосити, що питання надання Україні летального озброєння, насамперед протитанкового та протиповітряного, — це не питання конфлікту на Донбасі, це питання стримування Кремля від повномасштабної агресії проти України. А якщо росіяни таки погодяться на компроміс, то делегати до Установчих зборів, обрані без силового тиску бойовиків та агресивної російської пропаганди, будуть під час діяльності Установчих зборів відстоювати позиції тих, хто їх обрав. Як, до речі, й делегати від решти України. Бо коли обирають тих, хто має створити державу, правила та процедури, а не розподіляти бюджет чи ресурси — тоді діють зовсім інші, правильніші мотиваційні чинники.
Тоді те, якою має бути Україна і які в кого мають бути повноваження і відповідальність, вирішуватимуть самі громадяни.
До речі, таке перезавантаження в Україні мало бути відразу після Революції гідності. І Україна б після нього стрімко та ефективно розвивалась. Але цьому завадили агресія Кремля й необхідність терміново мати легітимного Верховного Головнокомандуючого.
Потім поступово, саме через те, що не відбулося перезавантаження системи влади, олігархія почала відновлювати свій вплив. А Кремль руками Медведчука, Льовочкіна та інших намагається корумпувати українську владу й тим самим дискредитувати Україну.
Взагалі треба пам’ятати, що мета Путіна — не захоплення українських територій, а знищення України як можливого прикладу успішності громадянського суспільства на пострадянському просторі, та ще й в слов’янському вимірі. А Донбас, за його задумами, може виконувати й функцію «троянського коня», через якого він або впливатиме на Україну, або розвалить її. Але ці задуми потрібно промовляти, викривати. Останнє рішення Конгресу США щодо санкцій проти РФ свідчить про те, що у Вашингтоні це розуміють. Але за розумінням загрози має йти ретельний аналіз та розуміння ризиків і вироблення оптимального плану дій. Дій, спрямованих на забезпечення прав громадян та розвиток ефективного україно-американського співробітництва.
