Кандидат економічних наук Дмитро Гриджук — про довіру і нову модель банківництва.
У 2016 році банківська система України зафіксувала своєрідний рекорд — найбільший за всю свою історію збиток у сумі 159 млрд грн. Хоча при цьому багато йшлося про здобутки у цьому секторі економіки — на рівні міжнародних фінансових співтовариств на кшталт МВФ, звітів центробанку, у владних і наукових колах.
Як кореспондується насправді стан провідної галузі за сучасної економіки з тим, що й досі не відтворено її ключової функції — насичувати інші сектори фінансовими ресурсами, що у Плані пріоритетних дій уряду до 2020 року взагалі відсутня інформація про реформування фінансового сектора держави, хоча саме цей сегмент економіки є одним з ключових факторів цівілізаційного розвитку будь-якої країни?
Може, це наслідок банкопадного зниження кількості фінустанов — тільки у 2016 році їх поменшало на 21? А, може, справа у прискіпливій увазі до «очищення» ринку за рахунок суто банків з українським капіталом, багато з яких були зацікавлені у реальному кредитуванні реальної економіки, у динамічному зростанні попиту на вітчизняному ринку, у переважанні експортно орієнтованих виробництв над імпортозалежними, у лікуванні «хворих» на економічні недуги підприємств супротив тотального їх рейдерства або банкрутства?
Ми не будемо багато говорити про те, заради чого або кого відбуваються ті чи інші події у цьому сегменті. Ми не будемо багато разів повторювати статистичні дані про зниження рівня кредитування на 0,4%, зобов’язань — на 1,6% на фоні збільшення капіталу на 19,4% і рівня його адекватності, що не дотягує до нормативних 10%. І тим паче ми не будемо знову й знову згадувати своє 74-е місце у рейтингу Forbes кращих країн для ведення бізнесу, в якому Україна спустилася з 61-го місця у 2015 році.
На мій погляд, конструктивно прийнятнішим і важливішим буде зосередитися на тому, як відновити баланс довіри по всіх напрямах, що потерпає від кризи по обидва боки так званих барикад — суспільства і влади, фінансистів і позичальників, населення і депозитної політики банків та ін.
Варто, на мою думку, згадати дійсно гарний досвід банків розвитку в Америці, Бельгії, Японії, Південній Кореї, Турції, Бразилії і багатьох інших країнах, де фінустанови за професійно вивіреної державної політики розробили і впровадили стратегію всього банківського сектора, у межах якої у пріоритетні і важливі для країни промислові сектори пішли довгострокові дешеві кредити.
Недаремно, за даними UNCTAD — підрозділу Генеральної асамблеї ООН — близько 40% банків розвитку було створено саме у 1990−2011 роках. І саме вони, на думку багатьох учених-економістів, можуть не тільки забезпечувати необхідне прискорене економічне зростання, усуваючи збої у кредитуванні, відіграючи важливу роль як ефективні інструменти інноваційної промислової і технологічної політики, а й мають зробити найменш жорстким і руйнівним (хоча, куди вже більше!) процес входження у постіндустріальний посткапіталізм, який неминуче наздожене і нашу країну. Незважаючи на всі її корупційні і містечкові характеристики.
Як підкреслив нещодавно шанований професор Анатолій Гальчинський, «змінюється стратегічний напрям загального вектора глобальної еволюції — її домінантою стає процес децентралізації, утвердження пріоритетності горизонтальних взаємозалежностей, їх дестандартизація, небачена досі множинність форм і типів варіативності». Для фінансового сектора це, як на мене, означає насамперед відхід від класичної для української банківської системи універсалізації фінустанов.
Можливо, дійсно варто звернути увагу на досвід тієї самої Південної Кореї, де банки, маючи певну спеціалізацію — суто державні, банки розвитку, ощадні, інвестиційні — не лише залучали на вітчизняне «поле» довгострокові і дешеві ресурси зі світових ринків капіталів, а й мали власний механізм для виявлення економічно доцільних інвестиційних проектів, встановлення цільових показників використання кредитних коштів, інвестиційних капіталовкладень, а також моніторингу виконання зобов’язань.
Щодо європейських стандартів ведення банківського бізнесу, від інтеграції в який ми не відмовляємося жодним чином, то, мабуть, найголовнішими серед них є:
1) прозорість діяльності будь-якої фінансової установи — державної, приватної, з іноземним капіталом тощо;
2) відновлення довіри на всіх рівнях управління, у всіх бізнес-процесах, ґрунтуючись на 100% емпатії до будь-якого клієнта — від великого концерна до бабусі з високогірського села;
3) уникнення, навіть заборона будь-якого дискримінаційного ставлення до банків, зважаючи на їх форму власності або масштаб діяльності;
4) ліквідація юридичного «провалля» і правових казусів у законодавстві і нормативних актах, що регулюють діяльність банківського сектора економіки;
5) розробка власної, суто вітчизняної стратегії розвитку фінансового ринку, яка дасть змогу завдяки кредитуванню, у тому числі малого і середнього бізнесу, змінити структуру української економіки з сировинного придатку світового товарного ринку у бік експортно орієнтованої держави;
6) реструктуризація заборгованості позичальників, насамперед життєво важливих промислових і муніципальних підприємств, інвестиційних проектів з високою мотивацією майбутніх змін і перетворення України на країну високих технологій.
Саме тут і варто докласти таке актуальне наразі для будь-якої країни відповідальне лідерство, про що засновник Давоського форуму К. Шваб зазначив: «У світі, як ніколи, назріла необхідність відповідального і справедливого лідерства». Причому не силового його варіанта, в який цілком вбудовується функції держави як коменданта системи зі своєю субординацією, уніфікацією і стандартизацією, як підкреслює Анатолій Гальчинський. Йдеться про нову модель — лідерство приклада (знову ж таки за Гальчинським), де основоположним фундаментом, складовою успіху стане інтелект і будь-яка похідна від нього.
Адже ефективну банківську систему створюють не фінансові інститути з певним рівнем прибутку, гарними ключовими показниками діяльності, новітніми методиками типу інфляційне таргетування і т. ін. Ефективну банківську систему творять довіра, моральні чесноти кожного з учасників ринку і порядні закони. Саме тоді й англосаксонська модель банківського бізнесу безпроблемно замінить німецький консерватизм, і стандарти Базеля будуть прискорено імплементовані, і штучний банкопад не вигідно стане підтримувати, адже «банки всякие важны, банки всякие нужны», бо без дійсно європейського погляду на розвиток системи навряд чи знадобляться у глобальному банківському співтоваристві навіть ті з них, що залишилися на українських теренах.
