Количество инфицированных ВИЧ в Украине растет, при этом, согласно официальной статистике, число наказаний за умышленное заражение сокращается с каждым годом. По действующему украинскому законодательству за заражение виновнику может грозить до 10 лет лишения свободы. Эксперт Украинского Хельсинского союза по правам человека (УХСПЧ) Наталья Гурковская и адвокат Дмитрий Жарый специально для Realist`a рассказывают о том, как в Украине наказывают за умышленное заражение ВИЧ и почему действующий закон не работает (укр).
ВІЛ/СНІД — одна з найнебезпечніших інфекцій, що несе загрозу не лише окремим особам, а й самому людству. Джерелом ВІЛ-інфекції є інфікована людина. Лікарі визначають, що наприкінці інкубаційного періоду (а також упродовж нього) зараження є найбільш вірогідним. Через особливу небезпеку уряди багатьох країн вживають різних заходів, щоб якось локалізувати її та зупинити дедалі зростаюче поширення. Та чи завжди ці заходи раціональні та ефективні? А може вони, навпаки, сприяють її поширенню чи стимулюють розвиток інших проблем, що стосуються більшої частини людства? Спробуємо у цьому розібратися на прикладі аналізу існуючої в Україні кримінальної відповідальності за зараження ВІЛ/СНІД.
Так, ст. 130 Кримінального кодексу України передбачено відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини; зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу; умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини, що є небезпечною для життя людини. За вчинення таких дій передбачено кримінальну відповідальність від арешту і аж до 10 років позбавлення волі.
Начебто все вірно, але чи працює воно? Напевно, що ні, якщо ми подивимося на існуючу динаміку зростання числа інфікованих. А що ж стосовно кількості притягнутих до зазначеної кримінальної відповідальності? Цікаво, але відповідно до статистичних даних щороку таких злочинів реєструється дедалі менше.
Але чому так відбувається? Чому кількість інфікованих зростає, а винних стає менше й менше? Для відповіді на ці запитання необхідно розібратися з однією зі складових зазначеного складу злочину, а саме — з його суб'єктивною стороною. Простіше кажучи — це психічна сторона злочину. Тобто як винна особа поставилася до нього та чи усвідомлювала взагалі те, що відбувалося. Так сталося, що диспозиція/зміст статті передбачає наявність усвідомлення/обізнаності про стан власного здоров’я. При цьому для доведення вини особи в судовому порядку доведеться надати належні докази цього або привести інші беззаперечні для суду аргументи. Чи варто згадувати, що за таких обставин механізм притягнення до кримінальної відповідальності стає неповоротним та уразливим до аргументів захисту? Безумовно, доказом може бути наявність ПІБ особи у спеціалізованому реєстрі, що ведеться відповідно до Порядку ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, та здійснення медичного нагляду за ними, затвердженого наказом Мінохорони здоров’я України від
Але навіть якщо судом це буде встановлено — необхідно буде ще довести причинний зв’язок. Тобто що зараження постраждалого відбулося від обвинуваченого, а не від третьої особи, не в наслідок контакту з кров’ю зараженої особи, яке могло бути під час переливання крові, надання іншої медичної допомоги чи вживання наркотичних засобів без дотримання правил особистої гігієни, і взагалі, що послідовність зараження відбувалася саме в тому порядку, про який стверджує сторона обвинувачення.
Так чи інакше, але головним елементом при встановленні джерела зараження є відвертість особи, особливо про інтимні сторони її життя. Але на яку відвертість можна розраховувати, якщо за неї загрожує сувора кримінальна відповідальність? Чи не спонукатиме це, навпаки, її приховувати? Вийшовши тим самим за межі існуючого моніторингового механізму і поставивши під загрозу життя та здоров’я інших осіб?
Теоретично можна вести мову про те, що особа знала або могла знати про власний стан здоров’я, оскільки існує безліч індивідуальних портативних тестів, вільно доступних в аптеках, а також є можливість пройти анонімне лабораторне обстеження на предмет зараження, але на практиці це не працює. У такому контексті варто згадати про право на повагу до приватного життя, яке встановлює конфіденційність інформації про стан здоров’я людини. Відповідно до нього органи державної влади не можуть втручатись у цю сферу, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб. Якщо окремо дослідити дозволені обмеження, то вийде, що закон недосконалий, і хворобливий стан здоров’я ВІЛ-інфікованої людини не може бути визнано необхідним у демократичному суспільстві.
З цього вбачається, що з юридичної точки зору в кримінальному законодавстві прописана неефективна стаття, тобто злочин, який у більшості випадків не може бути доведено і механізм якого не діє.
Щодо норми моралі, то чи можна виправдати притягнення до кримінальної відповідальності матері новонародженої дитини, яка була інфікована в її утробі? Адже як ми розглянули вище, саме в такому випадку довести причинний зв’язок буде простіше за все.
Крім того, стаття містить ознаки чималої корупційної складової. Оскільки маніпуляції з суб'єктивною стороною дають можливість правоохоронцям залякувати людей притягненням до відповідальності, а юридично необізнана людина зазвичай свято вірить у чесність і справедливість слів пореформованої поліції. Також існує ризик притягнення невинуватої особи до відповідальності, оскільки розмита суть/диспозиція статті не містить чіткого переліку, визначення, що дає можливість трактувати її на власний розсуд.
Але найбільшу шкоду вона наносить, мабуть, представникам ЛГБТІК-спільноти, які зазвичай вважаються головними носіями та поширювачами інфекції. Через такий наявний стереотип саме вони стають жертвами упередженого ставлення, особливо під час притягнення їх до кримінальної відповідальності. Такі дії безпосередньо підпадають під ознаки дискримінації. На сьогодні в Україні діє закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації», яка передбачає, що дискримінація — ситуація, за якої особа та/або група осіб за їхніми ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; стан здоров’я не є прямою ознакою, проте воно підпадає під інші ознаки (певні). Цим самим і без того віктимна група стає ще уразливішою за непростих життєвих обставин.
Цікаво, що Національною стратегією з розвитку прав людини в розділі попередження та протидії дискримінації вбачається очікування від держави декриміналізації зараження ВІЛ та іншими інфекційними хворобами (ст. 130 і 133 Кримінального кодексу України) та необхідності виокремлення цих захворювань з інших видів нанесення шкоди здоров’ю в нормах Кримінального кодексу України. Однак, й досі цей пункт залишається не виконаним, наражаючи громадян на порушення їхніх прав та законних інтересів.
Наприкінці зазначимо, що загальна декларація прав людини, прийнята 3-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року, у ст. 1, 2, 7, 12, 22, 25 проголосила рівність усіх перед законом, захист від будь-якої дискримінації, довільного втручання в особисте життя, а також право на соціальне забезпечення й обслуговування, медичний догляд у разі хвороби або інвалідності, всіх без винятку. І повертаючись до аналізу, вбачається наявність закону, що містить дискримінаційні ознаки — ст. 130 Кримінального кодексу України.
Фото: Pixabay