На заході України живуть «страшні» западенці-бандерівці. У кожному шкільному класі обов’язково є кілька «освобожденных от укрАинского языка». У тролейбусі маленький хлопчик питає: «Мама, а почему тут не по-нашему написано?» (а написано «Перукарня»).
Це — не репортаж зі східних «республік», а мої спогади з дитинства у Києві середини 1980-х.
За три десятки років, що минуло відтоді, столиця серйозно просунулася вперед у справі українізації - хоча й залишилася переважно російськомовною. Якщо у згадані 80-ті цілком нормальною вважалася думка «украинский язык — он только для песен и сказок», то наразі сумнозвісний слоган про «защиту русскоязычного населения» в Києві не пройде. Діти з російськомовних сімей переважно навчаються в українських школах, а тому говорять і українською, і російською — а інколи й суржиком, схожим на «азіровку».
Як киянам вдалося змінити думку про мову? Не скажу «за всю Одесу» — відповім особисто про себе: мені її, кажучи термінами сучасного маркетингу, «добре продали». Свого часу русифікація здійснювалася «кнутом». Цього разу спрацював «пряник». Українська мова відкривала нові, небачені горизонти.
Еротичний журнал «Лель» зробив для піару мови більше, ніж усі чиновники від культури, разом узяті. Його не дивилися — його читали, вишукуючи у текстах пікантні слова. Зацікавив би нас той самий текст російською, якби замість українського «прутня» стояло російське «слово их трех букв»? Навряд чи.
Так само було і з новими українськими телеканалами: фрази «поклади слухавку» або «наразі маємо» використовували just for fun навіть за спілкування російською. До того на україномовному «уте-один» мову «продавав» хіба що Дід Панас — та й те через фейкову байку про нібито сказану ним напідпитку фразу «Отака х… я, малята».
Еротичний журнал «Лель» зробив для піару мови більше, ніж чиновники
Пізніше проривом був український дубляж фільмів. Том Хенкс, котрий розмовляє закарпатським діалектом з усіма цими «тойво» і «сейво», підкорив російськомовних глядачів. А діти дуже обуряться, якщо їх мультяшні улюбленці перестануть жартувати про дупу.
Але зараз відділ маркетингу української мови, здається, пішов у відпустку у повному складі. І замість симпатичних дівчат-маркетологів на високих підборах на чергування заступили суворі хлопці зі служби безпеки. У них свої методи — квоти, заборони, «гражданин, пройдемте».
«Чого пишеш мовою окупанта!?» — ця погроза в наші дні замінює і журнал «Лель», і закарпатського Тома Хенкса, і матюкливого Діда Панаса. У відповідь зазвичай слідує: та хто такий я порівняно з «Ліпецкой фабрікой»!? Все — десяток розірваних на мотлох фейсбучних зв’язків забезпечено.
Тим часом та сама Липецька фабрика спокійно собі працює. Як працює і відділ маркетингу у того самого «окупанта» — на совість працює, до речі.
Можна сказати тисячу слів про єднання країни — і перекреслити їх одним натисканням іконки «видалити з друзів» через мовне питання. То чи не пора вигнати з себе мордоворотів зі служби безпеки і повернути дівчат-маркетологів? День української мови і писемності 9 листопада — гарний привід для цього.
І я, і багато інших російськомовних українців із задоволенням почитають ваші україномовні тревел-блоги, думки на політичні теми, поради щодо виховання дітей, кулінарні рецепти. Все, що завгодно — окрім звинувачень у «неправильній» мові.
Нагадую, що в Realist можна писати як російською, так і українською.
Позиція редакції Realist’а не завжди збігається з позицією автора.