Ігор Попов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна»
Останні роки привчили українське суспільство до особливого жанру: блогер або журналіст зачитує в ефірі протоколи допитів, демонструє роздруківки НСРД чи «плівки», які формально становлять таємницю досудового розслідування. Кожен такий епізод збирає мільйонні перегляди, а фігуранти справ отримують суспільний вирок задовго до судового. При цьому розголошення відомостей досудового розслідування є кримінальним правопорушенням за статтею 387 КК України, але ця норма фактично не працює: за офіційною статистикою, з сотень зареєстрованих проваджень про витоки до суду за останні роки дійшли лише поодинокі справи. Склалася парадоксальна ситуація, коли суспільний осуд виявляється сильнішим за букву закону, а джерело витоку не встановлюється майже ніколи.
Проблема не зводиться до формального порушення процесуальних норм. Україна є правовою державою, і стаття 62 Конституції, як і стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, гарантує кожному презумпцію невинуватості. У матеріалах слідства, які потрапляють у публічний простір, регулярно згадуються прізвища третіх осіб: свідків, контрагентів, родичів, випадкових учасників розмов. Частина з них у процесі розслідування виявиться непричетною до жодних протиправних діянь, але їхня репутація вже зазнає шкоди, яку неможливо відшкодувати ані виправдувальним вироком, ані закриттям провадження. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на цьому ризику: у справі Allenet de Ribemont проти Франції Суд визнав порушенням публічні заяви посадовців, які фактично представили особу винною до вироку, а у справі Craxi проти Італії констатував порушення через витік у пресу матеріалів прослуховування. У західній доктрині це явище отримало назву trial by media: суд медіа виносить рішення швидше і жорсткіше за суд державний, тільки без права на захист і без апеляції.
Водночас право суспільства знати про резонансні розслідування, особливо корупційні, є не менш захищеною цінністю. Саме тому проблема балансу між таємницею слідства та свободою інформації є актуальною і для країн ЄС, куди інтегрується Україна, і їхній досвід вартий уваги. У Франції діє інститут таємниці слідства (стаття 11 Кримінально-процесуального кодексу), порушення якої є злочином, але прокуратура має право офіційно інформувати громадськість про перебіг резонансних справ, щоб спростовувати неточні відомості. У Німеччині параграф 353d Кримінального кодексу забороняє дослівну публікацію процесуальних документів до їх оголошення у відкритому засіданні. У Великій Британії закон про неповагу до суду 1981 року обмежує публікації, здатні вплинути на присяжних та результат процесу. Рамкові підходи сформульовані й на рівні Ради Європи: Рекомендація Rec(2003)13 щодо інформування через медіа про кримінальні провадження вимагає поважати презумпцію невинуватості та захищати осіб, які не є підозрюваними. Показовою є позиція ЄСПЛ у справі Bedat проти Швейцарії, де Велика палата визнала правомірним засудження журналіста за публікацію матеріалів закритого слідства: свобода преси не є абсолютною індульгенцією, коли йдеться про таємницю розслідування та права обвинуваченого.
Український парламент має нагоду впорядкувати цю сферу: у червні зареєстровано законопроект №15289, який передбачає, що відомості досудового розслідування у справах щодо осіб на політичних посадах можуть оприлюднюватися до передачі обвинувального акту до суду лише за ухвалою слідчого судді. Проект викликав гостру критику частини громадських організацій і блогерів, які вбачають у ньому ризик закрити від суспільства справи про топ-корупцію, і ці застереження не можна ігнорувати при доопрацюванні документа. Зокрема, дискусійною є норма про автоматичне зупинення ухвали при її оскарженні, що на практиці може заблокувати комунікацію на місяці.
Проте сама ідея судового фільтру виглядає компромісним механізмом, здатним примирити обидві цінності. Дозвіл на оприлюднення частини слідчих матеріалів, наданий слідчим суддею, є набагато відповідальнішою моделлю, ніж нинішня практика, коли роздруківки передають у темних провулках, а блогер «знаходить флешку в пивбарі». Слідчий суддя має достатньо кваліфікації, досвіду і повноважень, щоб оцінити: чи становить певна частина матеріалів переважний суспільний інтерес і що саме з них варто оприлюднити, не зруйнувавши ані розслідування, ані репутації непричетних осіб. Важливо, що сторона обвинувачення є зацікавленим учасником процесу, і рішення про публічність не повинно належати їй одноосібно. Така схема створює механізм персональної відповідальності за витік інформації, адже розголошення поза межами ухвали матиме конкретного адресата санкції, але водночас зберігає право суспільства на отримання інформації про суспільно важливі розслідування - через прозору і законну процедуру, а не через анонімні канали.
Баланс між суспільним інтересом і презумпцією невинуватості не встановлюється раз і назавжди - його щоразу має зважувати незалежний арбітр. Питання лише в тому, ким буде цей арбітр: суд, який діє за законом, чи стрічка соцмереж, яка діє за законами трафіку. Для правової держави відповідь очевидна.
