Програми відбудови України позиціонуються як благо для інвесторів та підрядників, але за лаштунками вони розглядаються як випробування з високими ставками, яке покаже, чи можна прозоро та ефективно управляти масштабною міжнародною допомогою. Про це пише Ігор Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Коли говорять про відбудову України, найчастіше уявляють собі масштабні будівельні майданчики та вирівняні фундаменти – і це помилково. Насправді питання післявоєнної реконструкції України не зводиться до повернення до довоєнного стану: йдеться про створення нової країни, здатної функціонувати в сучасному геополітичному та економічному середовищі.
Конференція в Римі, запланована на 10–11 липня 2025 року, має стати не формальністю, а стартовим майданчиком для прийняття тих політичних, інституційних та юридичних рішень, що визначать успіх відбудови протягом наступного десятиліття.
Очікування від конференції в Римі
Очікування від Риму не повинні обмежуватися черговим оголошенням фінансових зобов’язань. Київ розглядає URC 2025 як момент, коли Захід нарешті зможе продемонструвати довгострокову стратегію підтримки: йдеться не лише про транші на поточні потреби, а про механізми, що гарантуватимуть надходження коштів та приватних інвестицій протягом не одного, а щонайменше п’яти–десяти років.
Саме тому лунатимуть дві ключові тези. По-перше, відбудова повинна бути невід’ємною частиною євроінтеграційного процесу: закордонні донори мають підтримати пакети реформ, необхідні для вступу до ЄС, — від антикорупційної судової реформи до цивілізованих механізмів держзакупівель.
По-друге, потрібні інструменти страхування інвестицій у воєнних ризиках: без такого парасолькового захисту агресивний капітал відповідальніших фондів залишатиме Україну осторонь, побоюючись втрат від ракетних ударів чи саботажу. Саме на ці сигнали Київ робить ставку: готовність Заходу взяти на себе не просто одноразові зобов’язання, а гарантувати прозорість і передбачуваність обсягів фінансування, якими володітиме як держава, так і бізнес.
Завершальне рішення Римської конференції не може ігнорувати питання заморожених російських активів. Українська делегація, очолювана віцепрем’єр-міністром Олексієм Кулебою, планує домогтися двох кроків: перш за все, регулярного перерахунку процентного доходу від цих активів у бюджет України — такі рішення вже ухвалені в ЄС і G7, але й досі покривають лише малу частину потреб післявоєнної відбудови.
По-друге, Київ вимагатиме створення правових основ для конфіскації самих резервів Центрального банку Росії, коли для цього будуть необхідні міжнародно-правові підстави. Без цього обговорення конференція перетвориться на збір декларацій про дружбу, а не конкретний план дій.
Іноземний досвід — використання активів Хусейна і Каддафі
Після падіння режиму Саддама Хусейна близько $1,7 млрд активів було «введено в державний дохід» Іраку в 2004 році, ще $0,9 млрд — знайдено безпосередньо в особистих фондах диктатора. Ці кошти спрямували на ремонт критичної інфраструктури та розвиток економіки. У Лівії ж LIA (Лівійський інвестиційний фонд) із активами $70 млрд досі залишається частково замороженим через внутрішні політичні суперечки. Для України важливим уроком є необхідність створити прозору, незалежну міжнародну структуру управління російськими активами за зразком іракського Development Fund for Iraq, де ключові донори, ООН та МВФ виступають гарантом легітимності рішень.
Оцінка збитків і потреб на відбудову інфраструктури
Однак навіть найбільші обіцянки Західних столиць не матимуть сенсу, якщо не виконаємо головний крок — чітку оцінку масштабів руйнувань. За даними Київської школи економіки, прямі матеріальні збитки вже перевищили 170 мільярдів доларів — і ця цифра зростає щомісяця. Проте ці $170 млрд — лише верхівка айсберга: Спільна оцінка збитків та потреб RDNA4, підготовлена Світовим банком, ЄС, ООН та українським урядом, показує, що загальні потреби на відновлення та модернізацію сягають понад $520 млрд протягом наступних десяти років.
Головна причина: мова не лише про заміну зруйнованих мостів і лікарень, а про їхнє кардинальне переосмислення відповідно до сучасних викликів. Будівництво нових доріг у західних регіонах має відбуватися з урахуванням стандартів ЄС, пошкоджені енергетичні об’єкти — із врахуванням ризиків нових ударів.
Саме тому українська сторона відмовляється від «повернення до 2021 року»: воно веде лише до відновлення слабких місць і старих схем. Натомість відбудова повинна стати каталізатором будівництва нової економічної архітектури. Це передбачає, з одного боку, створення спеціалізованих індустріальних парків і логістичних хабів, які за прикладом польських чи чеських технополісів залучатимуть іноземні компанії, а з іншого — поєднання цих інвестицій із програмами релокації вітчизняного бізнесу з прифронтових територій.
Нерідко на конференціях з відбудови говорять лише про дороги — але справжньою рушійною силою стане поява сучасних кластерів переробки аграрних відходів чи металобрухту, а також потужних екопідприємств, що працюватимуть за принципом циркулярної економіки. У цю модель має активніше входити держава: вона формує правила гри та забезпечує прозорий нагляд у Prozorro, а приватний капітал, у свою чергу, вносить інновації й високі швидкості реалізації проєктів.
Джерелами фінансування такої архітектури можуть стати не тільки іноземні гранти і кредити, а й доходи від російських активів, заморожених у різних юрисдикціях. У Європі та Північній Америці вже працюють механізми монетизації процентного доходу, а Канада та США відкрили шлях до конфіскації приватних коштів олігархів.
Утім, досвід Іраку та Лівії показує: без чіткої міжнародної координації будь-яка ініціатива ризикує затягнутися на роки. Ірак після 2003-го зумів ввести в державний дохід перші мільярди доларів активів Саддама лише завдяки тісній взаємодії Coalition Provisional Authority, Світового банку та ООН.
Лівія ж досі не отримала основну частину свого фондового статку через внутрішні суперечки. Україна мусить зробити висновки з цих кейсів: забезпечити створення міжнародного механізму спільного управління активами РФ та обговорити формат, за якого всі донори і ключові інституції (ООН, Рада Європи, Міжнародний валютний фонд) стануть гарантом належного використання коштів.
Паралельно з цим необхідно активізувати та довести до завершення роботу над Міжнародним реєстром збитків. Цифрова платформа, яку створила Рада Європи, вже містить десятки тисяч випадків пошкоджень і втрат — від розбитих шкіл до зруйнованих житлових кварталів. Проте реєстр мусить стати не архівом болю, а економічним кейсом для майбутнього судового або компенсаційного процесу: дані мають бути чітко класифіковані, юридично обґрунтовані і готові до поступового імпорту в міжнародні судові інститути, включно з Міжнародним судом ООН та ЄСПЛ. Лише тоді Україна зможе пред’явити Москві чіткий перелік претензій із точними цифрами та строками їх реалізації.
Україна формує прозорий та підзвітний механізм роботи фондів відновлення
Зрештою, жодна система управління коштами не спрацює без прозорих інституцій національного рівня. Фонд відновлення, який обговорюватимуть у Римі, має стати прикладом такої прозорості. Не «чорні скриньки», а відкриті портали, на кшталт Ukraine Recovery, підзвітні Ради донорів, регулярні аудити від Рахункової палати і НАЗК, а також незалежні перевірки від міжнародних аудиторських корпорацій. Адже навіть якщо Захід виділить сотні мільярдів, недовіра або корупція перетворять їх на втрачений час і ресурси.
У результаті Україна постане перед вибором: або отримає шанс перетворитися на сучасну європейську державу з якісно новими інфраструктурою, економікою і інститутами, або ж розтягне процес відбудови на десятиліття, зберігши радянські підходи до управління та старі слабкі місця.
Конференція в Римі — це не фініш, а старт великої роботи, де важливіше не кількість обіцянок, а їхня якість і здатність до реалізації. І головна відповідальність за це лежить не лише на Києві, а й на кожному західному уряді, який готовий брати на себе політичні та фінансові зобов’язання. У цьому сенсі URC 2025 — шанс показати, що післявоєнна відбудова в Україні може стати не тільки випробуванням, але й символом нового порядку речей у Європі.
Такою має стати нова архітектура відбудови: не декларації на папері, а система взаємодії, що об’єднує політику, економіку й право в одну міцну конструкцію задля створення успішної та стійкої України.
