Донбас часто описують через набір пропагандистських стереотипів: російськомовний, радянський, індустріальний — а отже, нібито культурно окремий від України. Такі описи спрощують складну історію до простого й зручного висновку: буцімто українська ідентичність у регіоні була сфабрикована. Про це пише Анастасія Степаненко, культурологиня, експертка аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Життя Василя Стуса (1938–1985), одного з найважливіших українських поетів і дисидентів ХХ століття, пропонує зовсім інший спосіб дивитися на Донбас.
Українська родина в індустріальному місті
Стус народився 1938 року в подільському селі Рахнівка, але його родина невдовзі стала частиною масового переселення сільських українців до індустріальних міст Донбасу.
Вони переїхали до Сталіного (нині Донецьк), тікаючи від примусової колективізації, і долучилися до багатьох людей, які залишали село заради індустріального міста в пошуках роботи. Цей досвід був частиною соціальної трансформації, що створила сучасний Донбас: сільські родини приходили на шахти, заводи, у школи та міські квартали, приносячи із собою свою мову, пам’ять і культурні практики.
Варто бути точними щодо того, чим насправді був цей переїзд, адже пропагандистські наративи охоче хапаються за слово «переїхали» й перетлумачують його як штучне вкорінення українців у нібито російську землю. Свідчення вказують на протилежне. Власний перепис Російської імперії 1897 року — єдиний, який вона будь-коли провела, — зафіксував Катеринославську губернію, що охоплювала більшу частину сучасного Донбасу, як переважно україномовну, де етнічні росіяни становили виразну меншість у регіоні загалом. Сам Донбас від XVII століття заселявся здебільшого українськими козаками та селянами, які рухалися на схід із центральної України, поряд із російськими, сербськими, грецькими та німецькими колоністами — це справді був поліетнічний фронтир, але ніколи не «російський» у демографічному сенсі.
Переїзд родини Стусів із Поділля до Сталіного був внутрішньою міграцією в межах українських етнічних земель, частиною тієї самої течії, яка понад два століття наповнювала села Донбасу, а дедалі більше — і його індустріальні міста. За радянської влади змінилося не те, хто там жив, а те, якою мовою їх змушували говорити після приїзду.
Мати Стуса мала особливе значення для його раннього культурного формування. Згідно зі спогадами, збереженими Центром Стуса, вона співала своїм дітям українських пісень і молитов, зокрема пісень на слова Тараса Шевченка. Її релігійний і моральний світогляд залишався одним із найсильніших впливів на сина впродовж усього його життя.
Україномовний інтелектуальний світ Сталіного
З 1954 до 1959 року Стус вивчав українську мову та літературу в Сталінському педагогічному інституті, який закінчив з відзнакою. Значну частину вільного часу він проводив у бібліотеці, де відкрив для себе твори українських письменників, зокрема авторів Розстріляного відродження, чию творчість радянська система придушувала або маргіналізувала.
Він був частиною літературної спільноти, а не поодиноким українським студентом у культурно однорідному місті. Показово, що він долучився до літературного об’єднання «Обрій», активне україномовне ядро якого складали, серед інших, такі письменники, як Олег Орач, Анатолій Лазоренко, Валерій Міщенко та Василь Загородченко. Серед них був і Василь Голобородько, який згодом став одним із найвизначніших українських поетів другої половини ХХ століття.
Це порушує просте питання: якщо Донбас нібито був відірваний від української літературної культури, то як пояснити україномовне літературне коло, що діяло в Сталіному у 1950-х і на початку 1960-х років, — коло, яке творило й обговорювало українську літературу та згуртувало майбутніх видатних українських письменників?
Відповідь полягає не в тому, що радянський Донбас був україномовним. Навпаки, спогади учасників «Обрію» свідчать, що багато хто з них насправді писав російською. Але саме через це мовне середовище вибір назви групи та її активне україномовне ядро набувають значення. Українське культурне життя існувало всередині переважно російськомовного міського середовища, а не поза ним чи в опозиції до нього — і це набагато точніша картина, ніж будь-яка з крайнощів російської пропаганди про Донбас.
Українська культура в зрусифікованому індустріальному місті
Замолоду в Донецьку Стус читав українських письменників Розстріляного відродження, зокрема Миколу Хвильового, Євгена Плужника та Володимира Свідзінського. Він критично осмислював Павла Тичину та інших великих українських поетів. Водночас він читав Канта, Ніцше та інших європейських мислителів, вивчав іноземні мови й працював над перекладами Ґете, Рільке та Лорки.
Це поєднання має значення, бо прямо спростовує уявлення, нібито українська культура на Донбасі була якось несумісною з міською, модерною чи європейською ідентичністю. Для Стуса українська була не просто мовою дитинства — вона стала мовою, якою він міг читати, мислити, писати, перекладати та на рівних вести діалог з європейською культурою.
З 1961 до 1963 року він викладав українську мову та літературу в російськомовній середній школі № 23 у Горлівці, де на власні очі бачив наслідки русифікації. Українську витісняли з міської освіти, тоді як ключові інституції радянського життя — школи, армія, саме місто — зміцнювали панування російської.
У грудні 1962 року він написав поетові Андрієві Малишку про свій досвід, не романтизуючи ситуації. Він пояснював, що викладає українську в російськомовній школі в Горлівці, оцінював, що в місті є лише дві-три українські школи, і передбачав, що вони навряд чи протримаються довго. У Донецьку, зауважував він, таких шкіл не було зовсім. Стус розумів це як політичну й культурну проблему, а не лише мовну. У тому самому листі він писав, що доля Донбасу пов’язана з майбутнім України — для нього це було одне з тих місць, де це майбутнє вирішувалося.
Наступна посада Стуса дає ще один конкретний приклад. 1963 року він став літературним редактором газети «Социалистический Донбасс», яка існувала в межах радянської системи, але водночас видавала й україномовний випуск. Стус працював у її україномовній редакції, перш ніж наприкінці того ж року поїхав до Києва в аспірантуру.
Згідно з архівними біографічними матеріалами, з квітня 1963 до квітня 1965 року вийшло 509 номерів україномовного «Социалистического Донбасса» накладом, що сягав десятків тисяч. Українська редакція мала власних перекладачів і друкарок, а отже, україномовне видання було не епізодичним символічним жестом, а дієвою редакційною інфраструктурою. Українська існувала як інституційна мова в індустріальному Донбасі — навіть за радянської русифікації.
Русифікація була сконструйована, а не успадкована
Донбас не був «природно російським». Це був український регіон, що зазнавав інтенсивної русифікації, і Василь Стус у реальному часі спостерігав, як українська зникає з його шкіл і публічного життя.
Але варто запитати, як регіон з українською етнічною більшістю почав відчуватися — і описуватися — як російськомовний майже за замовчуванням. Відповідь криється не так у якійсь вродженій культурній спорідненості, як у конкретній, простежуваній послідовності демографічного й політичного тиску.
Процес почався ще до того, як постав Радянський Союз. Індустріалізація Донбасу наприкінці XIX століття залучала робітників переважно з етнічно російських губерній імперії, тоді як українські селяни здебільшого залишалися на своїй землі, прив’язані до чорноземних господарств навколишньої сільської місцевості. Від самого початку шахти й заводи, що визначали обличчя регіону, працювали російською, і кожен, хто хотів там працювати, мусив її вивчити. Це означало, що навіть коли пізніші хвилі українців переселялися до міст Донбасу, вони долучалися до міської індустріальної культури, робоча мова якої вже була визначена.
Радянська політика радше посилила цю тенденцію, ніж повернула її назад. Кампанії «українізації» 1920-х років на короткий час сприяли україномовній освіті та публічному життю, зокрема й на Донбасі, але вже на початку 1930-х Сталін відмовився від цього курсу. За цим настав не нейтральний дрейф, а активне придушення: україномовних письменників, учителів і посадовців арештовували або страчували, українські школи закривали, а Голодомор 1932–1933 років спустошив сільські громади, які підтримували україномовне життя в регіоні. Після Другої світової війни уряд Сталіна активно заохочував росіян і білорусів переселятися на Донбас, щоб відбудовувати його зруйновану промисловість, і це ще більше закріпило російську як домінантну публічну мову регіону.
На час, коли Стус був шкільним учителем у Горлівці на початку 1960-х, це вже був не природний чи органічний процес, а сукупний результат свідомої політики: політичного терору, штучно організованого голоду, спрямованої міграції та системи освіти й працевлаштування, яка зробила російську мовою просування, а українську — мовою села. Власні листи Стуса описують, як ця машинерія працювала в реальному часі — на прикладі шкіл, які можна було перелічити на пальцях однієї руки.
Регіон може пережити глибоку культурну русифікацію, не ставши історично чи культурно російським. Місто може стати переважно російськомовним, не перестаючи бути українським — і випадок Донбасу показує саме те, як і чому це сталося.
