Вийшов третій сезон "Нарко". Мексика. І на відміну від "Дому Гуччі", який нескінченно далекий від України, або від "сексу та міста", який нескінченно далекий як і від України, і від себе самого, "Нарко" всю дорогу був серіалом про українські реалії. В нас навіть свій Пабло Ескобар є. Щоправда, замість Медельїна у нього місто Дніпро. Але і футбол любить і грати не за правилами. І ФБР дуже хоче до нього дістатися. Навіть у Колумбії спеціальний закон довелося вигадати, щоб організувати екстрадицію наркобариг у США, бо всім зрозуміло, що нормального правосуддя з наркооліграхами в Колумбії організувати не вийде.
Загалом дуже багато аналогій було з першими частинами, де описували Колумбію. Потім плавно перейшли до Мексики. Але й там також усе знайоме.
І ось вийшов новий сезон. Третій мексиканський. І, звичайно, знову про Україну.
Був значить у Мексиці один головний наркобарига. Але зарвався, набрид місцевим наркоолігархам і його злили. І натомість з'явилося багато нових свіжих картелів, наповнених молодими особами, яким радять старі перевірені кадри, що стояли біля витоків бізнесу та працювали свого часу у силових структурах. І все було добре. Грошей море. Кокаїн іде. Уся місцева еліта підкуплена грошима від великого наркотрафіку. З тобою із задоволенням роблять бізнес старі сім'ї. Діти чиновників тусують із твоїми людьми. Всі щасливі. Окрім простих мексиканців. Але до них справи особливо нікому немає, бо довкола корупція.
А потім сталося запаморочення від успіхів. Тому що у картелів розвинене своє кумівство. Сім'я у них насамперед. І кар'єрними сходами просуваються, в основному, не талановиті управлінці, а брати-кузени та інші дуже лояльні та близькі товариші, які щільно сидять на коксі, який повинні просто транзитувати в США, але немає сил утриматися. І рішення такі люди приймають прямо не оптимальні. І рідко коли раціональні.
До певного часу все це сходить з рук. Ти на хвилі. Та й грошей багато. Дуже багато. І в певний момент виявилося, що "Можна те все", але "Не все можна". І коли тихуанський Мецгеріто разом із тихуанським Гогіашвілісіто влаштували невелику війну в аеропорту, випадково вбили важливу для суспільства людину. Хотіли вбити іншого такого ж наркобаригу, але не довірилися професіоналам та вбили шанованих людей. Щодо Мексики це був священик. Але Мексика – країна дуже католицька і церква там дуже важлива. Як для України важлива справедливість. І після цього все у молодих осіб із Тихуани пішло навперейми. Тому що довелося визнати, що нехай обличчя й нові та молоді, але все одно наркобариги. І не вельми добре шановним людям з ними діло мати. Принаймні відкрито.
Читайте також: Вагнергейт і сором: виходу немає, можна лише мінімізувати втрати
І це все було у 90-х. І ми знаємо, що великого наркотрафіка це не зупинило. І картелі, як і раніше, контролюють деякі регіони Мексики. Але ось стати шановними членами суспільства якось уже не виходить. І американці іноді добираються до таких дірок у горах, де ховаються шановні наркобариги, що навіть уявити важко.
Загалом мудре кіно. Про те, що навіть якщо ти наркобарига. Навіть якщо контролюєш великий наркотрафік. Все одно треба робити свою роботу професійно, набирати професійних людей та не ставити на ключові посади кузенів та чоловіків своїх троюрідних сестер. Це, звичайно, складно робити, коли ти не можеш нікому довіряти, адже чужа людина може здати подробиці твого великого наркотрафіку якомусь ФБРівцю. Але все одно потрібно. Бо інакше не виходить.
І так, навіть зараз у Суринамі, а це десь у Південній Америці, віце-президентом країни є наркобарига, який у 60 років грає у місцевому чемпіоні з футболу. Але ж біда, американцям той Сурінам не цікавий і порядок там наводити не допомагають. А Мексика цікава.
І Україна цікава. Але це вже не про кіно. Або про те кіно, яке ще не встигли зняти.
Читайте також: Бісить, що українські влада-можеджери хвалиться, немов царі
Текст автора зі сторінки Facebook публікується за його згодою
