Під ракетними ударами, у блекаути й без санавіації українська трансплантологія не згорнулася, а пережила найбільше зростання у своїй історії. Про це пише Володимир Кузнецов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Уночі на 10 липня 2025 року Київ палав після чергової масованої атаки. Директор Інституту серця Борис Тодуров у цей час віз містом донорське серце: з дитячої лікарні «Охматдит» на лівий берег, через міст над Дніпром, над яким якраз працювала ППО. Як розповідав CNN, операцію він почав, коли обстріл ще тривав. Ця історія облетіла світові медіа, але за нею стоїть значно менш відомий сюжет: країна, що воює, за кілька років збудувала з нуля систему трансплантації, яка щороку б'є власні рекорди.
Ще кілька років тому пересадка органів в Україні була радше винятком, ніж нормою. Реформа галузі стартувала наприкінці 2019 року, а вже 2021-го, за даними платформи iDonor, українські лікарі провели понад 300 трансплантацій, половину з них від посмертних донорів. Того року серце пересадили 32 пацієнтам, учетверо більше, ніж за всі попередні роки незалежності.
Повномасштабне вторгнення мало б цю динаміку обірвати. Натомість 2022 року провели 384 пересадки органів, а 2025-й став рекордним: 658 трансплантацій у 26 центрах, удвічі більше, ніж 2021 року, причому 71% із них від посмертних донорів.
2026 рік продовжує тенденцію. За перший квартал провели 159 операцій (на 15% більше, ніж роком раніше), за півріччя 327, з яких понад 73% від посмертних донорів. А за даними Українського центру трансплант-координації (УЦТК), за дев'ять місяців 2026 року в 21 закладі виконали 473 пересадки: 272 нирки, 124 печінки, 76 сердець і одну легеню. Майже кожна десята операція, за словами міністра охорони здоров'я Віктора Ляшка, припадає на дитину. Паралельно на 21,9% зросла кількість пересадок кісткового мозку (гемопоетичних стовбурових клітин).
В основі цього зростання лежить системна реформа. Закон, підписаний 2018 року, закріпив принципи добровільності, анонімності, черговості й безоплатності донорства. З 2021 року запрацювала єдина цифрова система трансплантації, а з 2024 року трансплантації фінансують через Програму медичних гарантій.
Український досвід поєднує прозору чергу, мобільні бригади й операції під тривогами
Серцевина системи — Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ). Вона містить реєстри посмертних і живих донорів та реципієнтів, а пару донор–реципієнт підбирає автоматично, за цифровим алгоритмом із низкою критеріїв, зокрема результатами аналізів. Для країни, де трансплантологію десятиліттями асоціювали з «чорним ринком», прозорий алгоритм важить не менше, ніж скальпель.
Географія поступово розширюється. Лідером залишається Перше медичне об'єднання Львова (154 пересадки у 2025 році), найбільше сердець пересаджує київський Інститут серця, печінок — клініка «Оберіг». Серце пересаджують у восьми центрах, печінку у семи, нирки у 21 закладі. Запорізька обласна лікарня стала єдиним закладом на південному сході, де виконують такі операції. А в жовтні 2026 року в Житомирі провели дві родинні пересадки нирок за один день за участі львівських фахівців: досвід великих центрів дедалі частіше «їде» в регіони.
Війна перетворила кожну таку операцію на логістичний виклик. У листопаді 2022 року, у розпал атак на енергосистему, у Львові за 30 годин виконали дев'ять трансплантацій попри блекаут, а в Черкасах світло зникло в операційній, де майже одночасно проводили дві пересадки нирок: лікарня перейшла на генератори, і операції завершили.
Із закриттям неба зупинився пілотний проєкт санавіації, який до війни дозволяв доставити серце з Вінниці до Києва менш ніж за годину. Відповіддю став закон від 29 липня 2022 року: тепер не лише орган їде до пацієнта, а й пацієнт разом із бригадою трансплантологів може вирушити до лікарні, де перебуває донор.
Липнева історія 2025 року показала ціну кожної хвилини. Донором стала чотирирічна дівчинка з тяжкою травмою голови, а її мати, медикиня, погодилася віддати органи доньки. Серце чекала 12-річна Кіра з Луганщини, пише NPR; поза тілом воно зберігає життєздатність лише кілька годин, тож чекати кінця атаки було неможливо. Нирки й печінка маленької донорки врятували ще двох дітей.
Тепер Україна поставила на службу медицині й свою оборонну експертизу. 16 жовтня 2026 року уряд схвалив експериментальний проєкт доставки медичних вантажів дронами, а Інститут серця вже має три спеціалізовані дрони з дальністю до 700 км.
Найскладнішим бар'єром є недовіра
Технічні проблеми виявилися простішими за психологічні. Ще 2012 року представник Харківської правозахисної групи припускав, що українці можуть боятися, ніби їх уб'ють заради органів. Росія цей страх системно експлуатує: наратив про «торгівлю органами» в Україні Кремль просуває з 2014 року, а 2023-го RT випустив про це цілий «документальний» фільм.
Ще у квітні 2022-го канадська розвідка публічно попередила про скоординовану кампанію фейків про вилучення органів у загиблих військових. Окремо спецпредставник ОБСЄ з протидії торгівлі людьми у своєму звіті не знайшов жодних доказів нелегальних трансплантацій.
Держава відповіла не лише спростуваннями. У лютому 2025 року Президент підписав закон, що забороняє вилучати органи в загиблих захисників і в людей, які загинули внаслідок збройної агресії. Як зазначає JURIST, автори закону прямо пояснювали його потребою закрити правові прогалини, якими могла користуватися дезінформація. Той самий закон створив Національний трансплантаційний комітет і запровадив «доміно-трансплантації».
Слабким місцем залишається прижиттєва згода. В Україні діє презумпція незгоди: органи можна взяти лише за письмової згоди людини, наданої за життя, або за згоди родини. Правову основу для оформлення згоди через застосунок «Дія» ухвалили ще в грудні 2021 року, але через війну розробку цієї послуги так і не завершили, і подати згоду онлайн досі неможливо. Тож заяву доводиться подавати особисто й письмово трансплант-координатору, якого в деяких регіонах непросто знайти.
Та остаточне рішення ухвалюють біля ліжок у реанімаціях. Переважна більшість посмертних донацій стає можливою завдяки рішенню родин. «Коридори пошани», якими медики проводять донорів, стали звичною практикою: так прощалися з 13-річним Іваном в «Охматдиті», чиї органи отримали четверо пацієнтів, і з 67-річною киянкою, яка врятувала трьох. Війна, що щодня ставить питання життя і смерті, парадоксально робить розмову про донорство нормальнішою.
Долаючи біль, гнів та недовіру, суспільство здає черговий тест на зрілість
Трансплантологія — чи не найточніший тест для системи охорони здоров'я. Вона потребує водночас сучасного законодавства, цифрових реєстрів, логістики, реанімацій у регіонах, де вміють констатувати смерть мозку, і суспільної довіри. Якщо все це працює під обстрілами, реформа справді системна.
Показово, що у серпні 2026 року МОЗ уперше затвердило стандарт медичної допомоги з пересадки печінки для дорослих і дітей, а держава фінансує трансплантації через ту саму програму медичних гарантій, що й решту медицини.
Водночас не варто ідеалізувати картину. Станом на 1 жовтня 2026 року у листі очікування перебували 4382 пацієнти, серед них 92 дитини, тоді як за дев'ять місяців провели 473 пересадки. Попит і далі в рази перевищує можливості, а більшість констатацій смерті мозку зосереджена у Києві та Львові (за даними 2025 року). Для багатьох пацієнтів очікування залишається перегонами з часом.
Історія української трансплантології руйнує образ країни, яка лише отримує допомогу. Україна будує інститути, що рятують життя, і робить це в найгірших умовах, які можна уявити: під тривогами, на генераторах, у мікроавтобусах, що їдуть крізь комендантську годину.
Кожна з сотень щорічних пересадок — це результат роботи закону, алгоритму, лікарів і родин, які в найтемнішу мить свого життя кажуть «так». І, можливо, саме ця тиха інституційна стійкість є одним із найпереконливіших аргументів на користь європейського майбутнього країни.
