У сучасній війні вирішальною є не величина оборонного бюджету чи досконалість технологій, а швидкість ухвалення рішень та впровадження змін. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У серпні Пентагон визнав те, про що аналітики говорили пошепки з березня: за неповних півроку війни з Іраном Сполучені Штати втратили сорок пʼять MQ-9 Reaper – приблизно чверть довоєнного парку. Літак, який два десятиліття був символом американської переваги в повітрі, виявився надто дорогим, надто повільним і надто помітним для неба, де ціна одного пострілу впала до кількох сотень доларів.
Через три дні після цієї новини Carnegie Endowment опублікував розбір того, чому штучний інтелект досі не дійшов до американського солдата. Дві історії здаються різними, але мають спільний знаменник, і він – не технологічний.
Обмінний курс, якого ніхто не затверджував
За даними The Washington Post, від 28 лютого, коли почалася операція проти Ірану, до середини серпня американські сили втратили 45 «Ріперів» на суму щонайменше 1,3 млрд доларів. Кожен апарат, залежно від сенсорів і озброєння, коштує від 30 до 50 млн. Частину машин збили, частину втратили через розрив каналу звʼязку з оператором – деталь, яка в іншій війні лишилася б технічною приміткою, а тут стала діагнозом.
Це не єдина цифра такого роду. За оцінкою CSIS, менш ніж за шість місяців Сполучені Штати витратили близько двох третин довоєнного запасу перехоплювачів Patriot і майже половину запасу THAAD. Один перехоплювач Patriot коштує близько 4 млн доларів, іранський Shahed-136 – близько 50 тисяч. Пропорція один до вісімдесяти на користь нападника – це не аномалія однієї кампанії, а новий курс обміну у війні, і його ніхто у Вашингтоні не затверджував. Він просто встановився.
Найбільш промовиста реакція – не заяви політиків, а оголошення Defense Innovation Unit, яка після втрат «Ріперів» запросила промисловість подати проєкти дешевших альтернатив, констатуючи, що покладатися на нечисленні дорогі платформи проти сучасної протиповітряної оборони більше не вдається. Іншими словами, армія з найбільшим бюджетом в історії шукає спосіб воювати дешевше – і виявляє, що дешевше не означає простіше.
Є багато грошей, але мало темпу
Проблема не в ресурсах. Оборонний бюджет США на 2026 фінансовий рік наближається до трильйона доларів, запит на 2027-й – півтора трильйона. На саміті НАТО в Анкарі в липні генеральний секретар Марк Рютте повідомив, що європейські союзники й Канада вже виходять на близько 4% ВВП на шляху до 5% і анонсував «десятки мільярдів у нових контрактах». Гроші є. Питання в тому, на що саме вони перетворюються і з якою швидкістю.
Показовий приклад – ініціатива Replicator, яку Пентагон запустив у 2023 році з обіцянкою тисяч дешевих автономних систем за два роки. За підрахунком Carnegie, програма отримала понад мільярд доларів контрактів, але до дедлайну в серпні 2025-го поставила лише сотні апаратів – переважно Switchblade вартістю близько ста тисяч доларів кожен. Причина не в інженерах: гроші мусили йти через види збройних сил і наявні контрактні механізми, тому «дешево і швидко» на вході перетворилося на «як завжди» на виході.
Ще виразніший випадок – RQ-4 Global Hawk. Повітряні сили понад десятиліття намагаються вивести його з експлуатації, а комітети з асигнувань обох палат Конгресу щоразу блокують списання, бо за платформою стоять робочі місця у виборчих округах. Бюджет, який рахують у платформах, захищає платформи – навіть ті, які армія вже не хоче.
Існують вісім барʼєрів, і лише один із них технічний
Аналіз Carnegie, опублікований 10 серпня, називає вісім перешкод для впровадження ШІ в американському війську: технічні проблеми, культурну інерцію, бюрократичні процеси, політичні перешкоди, промислові обмеження, вимоги до випробувань і оцінки, складність інтеграції та обмеження нагляду. Технологія в цьому списку – один пункт із восьми, і автор прямо пише, що не найважчий.
Це підтверджує сам успіх, на який любить посилатися Пентагон. Система Maven Smart System за кілька років пройшла шлях від менш ніж сотні цілевказівок на добу до тисячі завдяки компʼютерному зору, а після інтеграції великих мовних моделей – до пʼяти тисяч. Але Maven – це штабний інструмент, який працює у Вашингтоні і на командних пунктах. На рівні взводу, де дрон має сам знайти ціль під глушінням, автономія в американській армії досі лишається демонстраційною.
Культурний барʼєр у розборі Carnegie ілюструє програма Apache-Shadow – спроба поєднати ударні гелікоптери з безпілотниками, на яку витратили десятиліття часу й грошей попри свідчення з фронту, що звʼязка не працює. Армія не просто опирається новому – вона вперто тримається за те, що вже не працює, бо припинити програму інституційно важче, ніж її продовжити.
Дешеве небо: чому 300 доларів важливіші за модель
Найцікавіша частина документа Carnegie – там, де він порівнює. Українська компанія The Fourth Law постачає модуль автоматичного розпізнавання й наведення на ціль за приблизно 300 доларів на дрон. Після встановлення такого модуля частка успішних уражень для FPV-апаратів зростає з 10–20% до 70–80%. Це не проривна модель і не нова архітектура нейромережі – це дешева плата, яка бере на себе останні сотні метрів польоту, коли оператор втрачає звʼязок через радіоелектронну боротьбу.
Тут і ховається головна асиметрія. Американська дискусія про військовий ШІ ведеться мовою моделей: чия краща, хто безпечніший, як сертифікувати. Українська практика показує, що вирішальним є не рівень моделі, а швидкість, з якою мінімально достатнє рішення потрапляє у військо і починає збирати бойові дані. Той самий документ Carnegie фіксує, що виробництво дрона в США може коштувати у сто разів дорожче, ніж в Україні чи Росії, – через відмову від китайських компонентів і різницю в оплаті праці. Але ціна – наслідок. Причина – цикл ухвалення рішення.
Зачіпка: коли український дрон виграв американський конкурс
У березні Пентагон підбив підсумки першого етапу програми Drone Dominance – конкурсу, через який військове відомство планує закупити сотні тисяч ударних дронів до 2027 року. У першому раунді змагалися 25 виробників за 150 млн доларів прототипних замовлень. Переможцем із результатом 99,3 бала зі ста став Shrike 10 Fiber – оптоволоконний FPV-дрон української SkyFall, який випередив найближчого конкурента більш ніж на десять балів. Формально апарат заявила британська Skycutter, партнер SkyFall: українським компаніям і досі простіше пройти американські тендери через європейського посередника, ніж напряму.
Одночасно, за повідомленням Financial Times, Пентагон вів переговори про закупівлю українських дронів-перехоплювачів: Sting компанії Wild Hornets за 2500 доларів, який на той час мав на рахунку 3900 збитих цілей, і P1-SUN тієї ж SkyFall за тисячу доларів. Найбагатша армія світу купує в країни, яка воює на чужі гроші, і купує не через жалість – через ціну й результат.
Але було б помилкою прочитати цю історію як успіх української інженерії. Дрон, що виграв конкурс, – продукт. Те, що його породило, – процедура.
Що насправді експортує Україна
До 2022 року цикл випробувань і допуску нового зразка озброєння в Україні займав, за даними Carnegie, один–два роки. Сьогодні – до двох тижнів. Ця цифра важливіша за будь-яку характеристику дрона, бо саме вона визначає, скільки ітерацій встигає пройти виріб між появою нової російської перешкоди й відповіддю на неї.
За два тижні стоїть конкретна конструкція. Платформа DOT-Chain Defence, через яку бригади самостійно обирають потрібні їм засоби в межах виділених коштів, а держава контрактує, оплачує і доставляє, до кінця травня передала у військо 485 тисяч дронів та іншого обладнання на 31,4 млрд гривень від понад двохсот виробників, із середнім строком доставки девʼять днів. У березні Міністерство оборони змінило принцип формування попиту: замовлення тепер генеруються автоматично з бойових даних – статистики уражень, звітів підрозділів, аналітики застосування. Вісімдесят відсотків бюджету йдуть на те, що вже довело ефективність, двадцять – на випробування нового. Якщо дрон не літає і не влучає, система просто не сформує на нього попит.
Це і є той продукт, який найважче скопіювати. Не тому, що він секретний, а тому, що він суперечить інституційній логіці великих армій: фронт замість штабу вирішує, що купувати; виробник, який програв у полі, втрачає замовлення без слухань у комітеті; цикл допуску вимірюється тижнями, бо ціна помилки – кілька тисяч доларів, а не мільярдна програма. У США за кожним пунктом цієї формули стоїть один із восьми барʼєрів Carnegie.
Ризик імітації: структура без спроможності
Європа зрозуміла проблему раніше за Вашингтон, але зрозуміти – не означає відтворити. Європейська ініціатива дронової оборони, вона ж «стіна дронів» на східному фланзі, за планами Комісії має вийти на початкову спроможність до кінця 2026 року, а на повну – у 2027–2028-му.
Ще восени 2025-го Reuters описував, як Франція й Німеччина опираються координаційній ролі Комісії, а південь ЄС вважає проєкт надто вузько орієнтованим на схід. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус тоді сказав, що «стіну» не збудувати «у найближчі три-чотири роки, а то й більше». Комісар з оборони Андрюс Кубілюс сформулював суть точніше за всіх: збивати дрон за десять тисяч євро ракетою за мільйон – не стійко.
У липні Брюссель зробив наступний крок. Підписаний під час візиту Урсули фон дер Ляєн до Києва Drone Deal передбачає спільні підприємства восьми європейських і девʼяти українських компаній та мільярд євро на дрони в межах 90-мільярдної позики підтримки. Україна виробляє близько десяти мільйонів дронів на рік і за міжнародної підтримки хоче вийти на двадцять. Це виглядає як пряме перенесення української моделі в Європу.
Проте перенести можна виробництво, а не швидкість. Спільне підприємство в Хорватії чи Данії отримає українські креслення, але замовлення на його продукцію проходитимуть через національні процедури закупівель, сертифікацію за європейськими нормами і бюджетні цикли, розраховані на роки. Результат ризикує стати тим, що вже сталося з Replicator у США: структура, інституції, назви програм і бюджетні рядки є – спроможність, яка вимірюється часом від появи загрози до відповіді на неї, не зʼявляється. Європа може побудувати «стіну дронів» і виявити, що дрони по інший бік стіни змінилися тричі, поки вона проходила тендер.
Питання, яке ніхто не хоче ставити
Український досвід ставить перед західними арміями незручне питання, і воно не про техніку. Швидкість українських рішень – наслідок екзистенційного тиску, який дозволяє державі делегувати вибір зброї бригадам, миритися з високою часткою невдалих виробів і не вимагати від кожного модуля за 300 доларів такого ж рівня сертифікації, як від літака за 50 мільйонів. Демократії в мирний час так не працюють, і в цьому є своя раціональність: Конгрес блокує списання Global Hawk не з дурості, а тому, що представляє округи, де його виробляють.
Але тоді слід чесно визнати наслідок. Армія з найбільшим бюджетом і найкращими моделями поступатиметься в темпі, поки її процедура допуску розрахована на роки, а противника – на тижні. Втрата чверті парку «Ріперів» – перший великий рахунок за цю різницю, і виставлений він не через дефіцит технологій, а через дефіцит темпу. Українська пропозиція Заходу полягає не в дронах, які можна купити на конкурсі, і навіть не в спільних заводах – а в тому, щоб дозволити фронту вирішувати, що працює, і дати цьому рішенню законну силу за два тижні, а не за два роки. Це найдешевша реформа з усіх можливих і водночас найважча, бо єдине, що вона вимагає, – відмовитися від контролю.
