Відсутність у росії масових протестів і проти нападу на Україну, і проти нинішньої мобілізації, і багатьох інших непопулярних і навіть злочинних дій путінського режиму викликає одне дуже просте, але вкрай злободенне питання: чому в росії така слабка опозиція?
Читайте також: росію потрібно терміново лікувати від психічного розладу та ізолювати від нормальних країн
Реагуючи на цю проблему, і аналітики, і самі російські опозиціонери найчастіше говорять про роздробленість російської опозиції, відсутність сильних та популярних лідерів. Але це симптоми, зовнішні прояви слабкості опозиції у нинішній росії. Причини цієї слабкості треба шукати глибше.
Ще одне популярне пояснення слабкості російської опозиції – авторитарний характер путінського режиму.
Справді, в авторитарних режимах опозиція пригнічується. Будь-який прояв опозиційності загрожує ризиком втрати свободи або хоча б комфортного соціального статусу. Не всі готові ризикувати. 20-річна історія путінського режиму знає чимало прикладів і кримінального переслідування опонентів влади (як у випадку з Навальним, так і з деякими іншими російськими опозиціонерами), і навіть їхнього фізичного усунення (вбивство Бориса Нємцова та низки опозиційних російських журналістів).
Але до останнього часу (як мінімум до початку великої війни росії проти України) російський авторитаризм був відносно м'яким та помірним. Зберігся (і поки що зберігається) зовнішній плюралізм. Навіть у Держдумі є начебто опозиційні фракції. Щоправда, це опозиція уявна та фіктивна, і за потреби ці "опозиціонери" голосують за все, що потрібно владі, зокрема на підтримку війни проти України.
Ще в початковий період путінського правління було побудовано систему так званої "керованої демократії", яку в росії ще називали і "суверенною демократією", щоб підкреслити її відмінність від нормальної ліберальної демократії. А відмінність дуже проста - фасад у цієї системи начебто демократичний (вибори, формальний партійний плюралізм), а нутро, "начинка" - суто авторитарні. І для управління цією системою широко використовувалися не лише репресивні методи, а й корупція (підкуп "керованих опозиціонерів", а іноді й широких мас громадян в обмін на їхню лояльність), а також адміністративний та інформаційний контроль (контроль над усіма провідними ЗМІ, насамперед над телебаченням). У цьому саме позначення таких режимів, як путінський, навіть виник особливий термін - "спін-диктатура ", тобто диктатура, яка спирається не лише репресії, а й на інформаційні маніпулятивні методи. Одним із авторів цього терміну став опозиційний російський економіст Сергій Гурієв, змушений виїхати з росії під загрозою кримінального переслідування. Отже, в основі такого режиму все ж таки репресивні методи.
Цілеспрямованому ослабленню російської опозиції сприяла і зачистка російського бізнесу, його повне підпорядкування путінському режиму. Будь-який бізнесмен, який виявляв нелояльність, а надто політичну опозиційність, або виганявся з країни (як Б.Березовський, Є.Чичваркін та багато інших), або показово карався великим тюремним терміном (як М.Ходорковський).
У результаті під час путінського правління російська опозиція роздроблювалася, частково репресувалася, частково корумпувалася, а без доступу до ЗМІ та без достатнього фінансування з боку бізнесу втрачала можливість впливу на громадську думку та ефективної участі у виборах. Особливо завзятих опозиціонерів взагалі до виборів не допускали. Ну а після 24 лютого 2022 р. путінський режим стрімко перетворюється на тоталітарну репресивну систему, що мало не виключає поле допустимої легальної активності для опозиції.
Але причини слабкості російської опозиції не вичерпуються лише авторитарним (а тепер уже й тоталітарним) характером путінського політичного режиму. Їхні витоки – у темних закутках загадкової душі "глибинного" російського народу. Психологія соціального патерналізму (політична лояльність, покірність "підданих" в обмін на соціальні подачки), схильність до вибору самодержавства як природної форми влади для росії та імперськість (культ великодержавства) - визначальні риси російської політичної самосвідомості, і вже не перше століття. Це спочатку дає у росії перевагу тим політикам та політичним силам, які просувають самодержавну модель влади та відновлення (посилення) імперської величі. Що "Єдина росія" (керуюча в росії партія), що комуністи з жиринівцями (формально - опозиційні партії) сповідують одні і ті ж - авторитарні та імперські - цінності. Те, до чого закликав Жириновський, практично втілював путін. На жаль, віруси імперськості, а іноді й авторитаризму, проникли і в середу ліберальної російської опозиції. Саме щодо питання незалежності України ламався лібералізм і виявлялася імперська сутність багатьох російських демократів. Нині, щоправда, ситуація почала змінюватися. Брудна загарбницька війна путінського режиму проти України почала протвережувати російську ліберальну опозицію і поступово лікувати її від імперського синдрому.
Один із головних уроків нинішньої війни – успішного опору України російському вторгненню – полягає в тому, що саме відстоювання незалежності України та поразка російської імперської моделі може забезпечити реальні політичні зміни в росії, поява там нормальної сильної опозиції та повернення до демократичної моделі розвитку.
Читайте також: Жалюгідний путін вже програв і просто тягне час, бо хоче домовлятися
