ЄС може не лише допомогти Україні вистояти, а й забезпечити фундамент нової європейської безпеки. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У другій адміністрації Дональда Трампа трансатлантичні відносини зазнали чергового удару. Європейський Союз, що звик покладатися на США як на гаранта безпеки, наразі змушений екстрено переглядати своє стратегічне позиціювання. Байдуже чи йдеться про фронтові постачання в Україну, чи про довгострокову стабільність у регіоні – поведінка США, орієнтована на ізоляціонізм і пріоритети в Індо-Тихоокеанському регіоні, вимагає нової архітектури європейської безпеки.
У цій статті розглянемо, як може трансформуватись співпраця між США та ЄС, оцінимо потенціал Європи щодо автономної підтримки України та запропонуємо сценарії переходу до більш незалежної оборонної політики.
Сценарії розвитку відносин США – ЄС у контексті політики адміністрації Трампа
З перших днів повернення до влади Дональд Трамп продемонстрував неприязнь до ЄС, назвавши його вороже налаштованим до інтересів США. На Мюнхенській безпековій конференції віцепрезидент Джей Ді Венс прямо заявив про розходження у цінностях США та Європи. Ізоляціонізм Вашингтона, супроводжуваний тарифними війнами та ідеєю анексії Ґренландії, лише загострив і без того крихкі трансатлантичні зв’язки.
Проте найбільший удар було завдано через Україну. Тимчасове припинення військово-технічної допомоги Києву, спроба виключити Україну та європейських союзників із переговорного процесу з Росією, а також публічне приниження Володимира Зеленського у Вашингтоні – усе це змусило ЄС усвідомити, що на захист зі сторони США більше не можна розраховувати.
У цій ситуації перед Європою постає потреба перегляду своєї ролі у сфері безпеки й оборони – як щодо підтримки України, так і щодо захисту власної території. Відповідно, можна окреслити три базові сценарії розвитку європейської оборонної автономії в умовах зміненої політики США.
Сценарій 1: контрольований перехід. США визнають необхідність передати частину відповідальності за безпеку Європі й сприяють розбудові оборонного потенціалу ЄС. У цьому разі ЄС отримає час, ресурси й координацію для формування оборонного суверенітету.
Сценарій 2: жорсткий розрив. США не лише припиняють підтримку України, а й блокують будь-які європейські ініціативи щодо її підсилення, використовуючи контроль над логістикою, сервісним обслуговуванням техніки, експортом запчастин та Starlink.
Сценарій 3: подвійна гра. США публічно підтримують ідею європейської автономії, але неофіційно заважають їй, просуваючи продаж власної зброї й зберігаючи контроль над критичними логістичними вузлами.
Залежно від того, який із цих сценаріїв реалізується, Європейський Союз постане перед різною мірою викликів і тиску з боку Сполучених Штатів. Та незалежно від поведінки Вашингтона, саме від внутрішньої спроможності ЄС – економічної, промислової, інституційної та політичної – залежатиме, чи зможе континент утримати підтримку України та водночас забезпечити власну безпеку.
Тож постає ключове питання: наскільки готова Європа взяти на себе цю відповідальність і подолати бар’єри, які може створювати не лише Росія, а й колишній головний союзник?
Спроможність ЄС подолати виклики й протидіяти потенційному тиску США
Європейський Союз має значний – хоча й латентний – потенціал для переорієнтації своєї безпекової політики. Проблема не в браку можливостей, а у волі, координації й інституційній інерції. На цій ниві ЄС має низку викликів.
По-перше, індустріальна фрагментація. Європейські оборонні компанії не мають достатньо великих замовлень, щоб масштабувати виробництво. Урядові замовлення надто малі, щоб окупити інвестиції в нові заводи чи лінії.
По-друге, регуляторні бар’єри. У Великій Британії, наприклад, було заблоковано (місцевою владою) розширення заводу з виробництва вибухових речовин, попри термінову потребу. У ЄС подібні приклади – не виняток, а правило.
По-третє, логістична залежність від НАТО. Переважна частина транспортування і планування технічної допомоги Україні відбувається через структури, де критичну роль відіграють США. Без контрольованої передачі цих функцій – ЄС доведеться створювати дублювальні структури.
По-четверте, політична фрагментація. Розбіжності між Польщею та Україною (зокрема щодо аграрної політики), або між Францією і Великою Британією (наприклад, щодо рибальства), перешкоджають єдності.
Таким чином, хоча Європейський Союз і має потенціал для формування стратегічної автономії, реальні кроки на цьому шляху ускладнені цілою низкою системних бар’єрів – від індустріальної розпорошеності до відсутності політичної згоди.
Однак стратегічна автономія – це не лише питання єдиної європейської політики. Вона втілюється конкретними діями окремих країн, які першими стикаються з новими безпековими ризиками. Тому для розуміння реального стану справ критично важливо поглянути на національні контексти – насамперед на ситуацію в Чорноморському регіоні, де загроза російської агресії має не лише гіпотетичний, а цілком практичний вимір.
Чорноморський вимір європейської автономії
Тож питання автономії ЄС у сфері безпеки набуває ще більшої актуальності, якщо подивитися на конкретні національні контексти – особливо прикордонних і прифронтових країн, таких як Румунія та Болгарія.
Ці держави опинилися на передовій нової геополітичної реальності, особливо через активізацію російської активності в Чорному морі. Для Румунії, яка є найближчим до Одеси союзником по НАТО, питання оборони акваторії Чорного моря набуло критичного значення – і не лише у військовому, а й в економічному сенсі. Саме через румунські порти пролягає більшість маршрутів експорту українського зерна, і саме ці маршрути дедалі частіше стають об'єктом гібридних атак з боку РФ.
Румунія вже ініціювала створення регіонального координаційного центру для протимінної діяльності в Чорному морі, а також виступає за активізацію присутності НАТО в регіоні. Однак на тлі скорочення американської підтримки, Бухарест дедалі частіше озирається на Брюссель, очікуючи, що ЄС перейде від декларацій до реальної координації оборони.
Болгарія, яка довгий час зберігала обережну позицію, також поступово активізується. У 2024 році вона схвалила перші прямі постачання зброї Україні, а також погодилась на розміщення елементів союзної ППО в рамках НАТО. Проте внутрішня політична поляризація і вплив проросійських сил ускладнюють довгострокове стратегічне планування. Для Софії критично важливо отримати гарантії спільного захисту з боку ЄС, особливо у сфері морської безпеки та повітряного спостереження.
Ці приклади свідчать: без стратегічної автономії Європи, країни регіону залишаються вразливими. Чорне море перетворюється на головний плацдарм гібридної конфронтації між Росією та Заходом. Якщо ЄС не візьме на себе ініціативу щодо безпеки в цьому регіоні, вакуум заповнять інші сили – з непередбачуваними наслідками.
Водночас збереження стабільності на південному фланзі не може бути ізольованим завданням. Саме Україна, як держава на передовій, продовжує стримувати Росію і тим самим виграє час для всієї Європи. Тож далі постає не менш важливе питання: чи може Європа взяти на себе повну відповідальність за підтримку України – принаймні на перехідному етапі, коли трансатлантична єдність перебуває під загрозою?
Чи може Європа самостійно підтримувати Україну?
Так, але із застереженнями. Європа може замістити США як головного донора допомоги, але не в усіх сферах і не одразу.
Сфера 1: бойові дії – артилерійське забезпечення. У 2023 році Україна отримала приблизно 1,6 млн 155-мм снарядів. У 2024 – 1,5 млн. Для стримування російського наступу потрібно не менше 2,4 млн на рік. Без США цей обсяг покрити складно, але не неможливо. Так, потужності Великої Британії з виготовлення снарядів зросли у 16 разів, проте уряд не дає замовлень, також бракує зарядного матеріалу. Нові заводи блокуються місцевими органами влади.
Сфера 2: ППО та ПРО. Україна наразі має американські системи Patriot, єдині здатні перехоплювати аеробалістичні ракети. ЄС не може виготовити заміну. Але IRIS-T, SAMP/T – ефективні проти крилатих ракет. Більшість ударів Росії – не балістичні. Тому навіть без Patriot можливо захищати критичну інфраструктуру.
Сфера 3: Логістика, ремонт, супровід. 4 000 одиниць техніки в Україні чекають на ремонт. У разі відмови США у поставках запчастин і сервісному обслуговуванні – ситуація стане критичною. ЄС може взяти на себе ремонт, але лише частково і не одразу.
Таким чином, Європа має потенціал частково або навіть повністю замінити американську підтримку України, але цей процес буде нерівномірним і обмеженим у часі. В одних сферах – як-от виробництво боєприпасів чи систем ППО – ЄС може швидко наростити спроможності, в інших — зокрема в логістиці та обслуговуванні американської техніки – перехід буде складнішим і вимагатиме часу та інституційних зусиль.
Щоб перейти від потенціалу до реальної здатності підтримувати Україну без участі США, Європейському Союзу потрібно ухвалити низку рішень – рішучих, скоординованих і, вочевидь, політично складних.
Що має зробити ЄС?
По-перше, консолідувати оборонну промисловість. ЄС має об’єднати замовлення для оборонних компаній, аби гарантувати їм рентабельність. Необхідне спільне фінансування проєктів, масштабування виробництва, дерегуляція на національному рівні.
По-друге, інвестувати в інфраструктуру логістики та зв’язку. Створити паралельні до НАТО структури координації військової допомоги Україні. Запустити альтернативу Starlink або укласти довгострокову угоду з провайдерами на надання послуг, навіть у разі припинення американської підтримки.
По-третє, запровадити політичну солідарність. Західноєвропейські країни мають узяти на себе основне фінансове навантаження. Розбіжності між державами-членами слід тимчасово відкласти заради єдиної мети.
По-четверте, пояснити громадянам. Відмова від залежності від США означає не лише витрати, а й геополітичну суб’єктність. Підтримка України – це не «альтруїзм», а інвестиція у безпеку континенту.
Європа має всі шанси взяти на себе відповідальність за власну оборону та за підтримку України. США вже давно демонструють бажання переорієнтуватися на Індо-Тихоокеанський регіон, а Трамп лише радикалізував цю тенденцію.
Заміна американської підтримки не відбудеться за кілька місяців. Але через 12-18 місяців при достатньому фінансуванні, координації та політичній волі – ЄС може не лише втримати Україну, а й забезпечити фундамент нової європейської безпеки, де Європа буде не молодшим партнером США, а рівноправним суб’єктом.
Головне питання – не «чи зможе ЄС», а «чи захоче». І від цієї відповіді залежить не лише доля України, а й майбутнє самої Європи.
