Очевидно, що протягом останніх 2-х діб командування військ противника на Вовчанському та Сватівському напрямах вирішувало два основні завдання – намагалося організувати більш-менш стійку лінію оборони між Печенізьким водосховищем та Дворічною, а також намагалося утримати позиції на східному березі Оскола. Ні перше, ні друге завдання, зважаючи на все, противнику виконати повною мірою так і не вдалося.
Читайте також: 200 днів "спецоперації": як РФ намагається приховати свої провали
Багато в чому подальша доля українського наступу залежала від того - чи вдасться російському командуванню втримати район на північ від дороги Чугуїв - Куп'янськ. Саме події в цій частині українського наступу, на відміну від долі угруповання військ противника під назвою "Ізюм" (по суті, після виходу українських військ у Куп'янськ та загалом на широкому фронті на правий берег Оскола, ВЖЕ було вирішено двома днями раніше), цілком ймовірно визначатиме його долю в максимально широкому значенні цього слова. Більше того, стало очевидно, що за результатами боїв саме на північному та північно-східному флангах українського наступу воно має всі шанси перерости з оперативного у стратегічне.
Особливо опукло і красномовно це стало зрозуміло після появи заяви мр фу про "перегрупування сил і засобів Балаклійсько-Куп'янського угруповання військ на Донецький напрямок для посилення зусиль...".
Я не вважаю, що до змісту цих заяв шойгівської "БагАдельні" слід ставитися як до чергової тупорилої відмазки. У ній таки міститься сенс, який відображає досить відчутні СТРАТЕГІЧНІ зміни в загальній ситуації, до яких призвів саме український наступ на південний схід від Харкова. І відповідно до цих заяв, цілком можливо (звичайно, лише певною мірою) спрогнозувати дії оперативного і стратегічного командування військ противника.
Але про все по порядку.
Збереження своїх позицій на північ від дороги Чугуїв - Куп'янськ, включаючи останнє, в умовах розвитку українського наступу у напрямку переправ через Оскол і далі на південь у бік Ізюму, гарантувало російському командуванню гіпотетичну можливість підтримувати МТЗ свого угрупування в районі Ізюма, хай і "окольними" шляхами. Для цього знадобилося лише дві речі:
- не допустити форсування українськими військами Оскола нижче Куп'янська (у Сенькова та Борової)
- і зберегти цей "калідор" між Рябцями та Святогірськом...
Більше того, забезпечення контролю над "вхідною брамою" цього "караванного" шляху - Куп'янським транспортним вузлом, не було таким вже вирішальним, як це прийнято вважати зараз багатьма експертами. Навіть втративши контроль над західною частиною міста та мостами через Оскол, противнику для продовження "перекидання предметів постачання" на полудень у бік Ізюму було достатньо утримувати Дворічну та Куп'янськ - Вузлову.
На ранок 10 вересня до російського командування дійшло, що нічого з перерахованого вище зробити не вдасться...
- вже ввечері попереднього дня українські передові підрозділи перетнули Оскол...
- а прорив з півдня українських військ до Лиману, скажімо так, поставив під дуже велике запитання взагалі можливість утримання того ж "калідора"...
Усвідомивши собі всі ці "приколи", російське командування почало в ніч на 10 вересня витягати з майже вже "закритого" Ізюмського стійбища свої сили та засоби.
У цей момент багатьом "побічним спостерігачам" здалося, що у росіян "фронт посипався". Мовляв, все... "здувся дядько" (угруповання "Ізюм").
І справді фронт посипався, але не в тому місці, на яке всі подумали. Не під Ізюмом та Сватовим, а зовсім в іншому місці.
Тут треба зупинитися і зробити паузу, щоби висловити своє захоплення українським командуванням.
Такого вищого пілотажу щодо "оперативного чуття" та розуміння всіх особливостей та нюансів ситуації, яка дуже швидко та динамічно змінюється, на практиці не зустрічалося.
Читайте також: Ініціатива в руках ЗСУ: Київ просить жителів Криму підготуватися до деокупації
І ось чому.
Після того, як командування військ противника зуміло підтягнути в район на схід від Оскольського водосховища цілу низку резервів (головним чином зі складу 2-ї ОВА та ряду підрозділів 41-ї ОВА) і почало готувати "активні дії" (читай - контра-атаки) на лівому фланзі свого угруповання "Ізюм", щоб не допустити розвитку наступу ЗСУ в районі Лимана, одночасно пригальмовуючи процес "витягування" своїх сил і засобв з-під Ізюму та розпочавши активні дії на східному березі Оскола, стало зрозуміло, що "певні шанси" у противника є, якщо йому вдасться досягти всіх цих цілей.
Треба розуміти, що російське командування виходило з того, що "українці концентрують свої головні сили та зусилля саме на Ізюмі" і, відповідно, щоб зірвати (зупинити) весь український наступ треба "просто втримати Ізюм і Лиман".
Ось тут і виявилося те, про що було сказано вище. Саме в цей момент, українське командування приймає рішення, яке одразу і безповоротно зводить всі ці зусилля росіян майже нанівець.
Не поспішаючи переконувати росіян щодо своїх намірів до району Ізюма, українське командування раптово "активізує" своє північне угруповання зі складу військ, які були введені в прорив.
До цього моменту, головним призначенням цього угрупування було нібито другорядне - прикрити з півночі "головні сили", які стрімко просувалися в цей момент на Ізюм і до переправ через Оскол...
І справді, зайнявши район Шевченкове та Старовірівка – Грушівка, воно цілком успішно справлялося з поставленим завданням, відображало спорадичні та хаотичні "контра-атаки" так званих "резервних" підрозділів зі складу 11-го АК і 20-ї ОВА, які їх командування в лихоманці жбурляло, як йому здавалося "на фланг укропів, що прорвалися до Куп'янська та Ізюму" в самогубні спроби "прорватися на південь", а також повільно, але впевнено просувалося в північному напрямку...
Усе змінилося 10 вересня.
Несподівано, це угруповання зі стану повільного "перетікання" за умовну лінію Куп'янськ - Новий Бурлук різко пожвавилося і почало стрімко наступати... Причому як на північ (у тому числі і вздовж східного берега Печенізького водосховища), так і на північний схід. Та й ще в такому темпі, що у росіян склалося враження, що за основною дирекцією свого наступу це українське угруповання ще й примудряється "висаджувати тактичні десанти".
Залишки російських військ (головним чином, зі складу тих же "ближніх резервів" з території Білгородської області, тобто - 144-й мсд 20-й ОВА та 18-й мсд 11-го АК, загалом приблизно до 3-х "умовних" БТГр) ефективного опору цьому наступу, після своїх "результативних", але явно дебільних контр-атак "з ходу", дати були неспроможні.
Причому відбулася ця вибухоподібна активізація українських військ на цьому напрямку якраз у той момент, коли російське командування "щось там надумало" в районі Лиману та східного берега Оскола.
Загалом вийшло, якось не дуже "зручно". Росіян знову застали, образно кажучи, "не на той час і не там". Вже надвечір 10 вересня передові підрозділи ЗСУ підійшли з півдня до околиць Вовчанська, перерізали дорогу Вовчанськ - Куп'янськ "вище за "Великий Бурлук" і підійшли до його ближніх підступів. Станом на вечір, росіяни контролювали на цьому напрямі тільки Дворічну...
Тому, внаслідок таких стрімких і рішучих дій ЗСУ на самому початку "животворної артерії" Вовчанськ - Ізюм, не кажучи вже про явно "загрозливу" метушню навколо Куп'янська, російське командування змогло дійти цілком розумного висновку про те, що "Ізюмський ризик, звичайно, справа благородна, але небезпечна" і продовжило витягування своїх військ з району Ізюму.
Більше того, стало зрозуміло, що весь цей Печенізько-Вовчанський "куточок" Харківської області України також не втримати, бо це як "вир", який затягуватиме і губитиме всі придатні в цеьому районі резерви, але це не зупинить український наступ, що триває на півдні.
Тож командним та штабним структурам української армії, які діють на цьому напрямі, справді можна поаплодувати.
Результати дня 10 вересня, а також те саме "усвідомлення" російського командування, щодо ситуації на північному фасі українського наступу якраз і вилилися в "офіційну заяву мо рф", про перегрупування "з метою посилення"...
Нарешті вони зрозуміли, що "курити" свої резерви тут можливо довго і зі смаком (якщо, звичайно, їх у тебе достбіса), але це ні до чого так і не призводить. На стан, обсяги та темпи МТО військ "під Ізюмом" це впливає дуже і дуже "опосередковано".
Тому, власне, і було, за словами Конешенкова, вирішено "здійснити передислокацію", а простіше кажучи, було визнано безпереспективність утримання цієї території (або навіть краще сказати спроб "купірувати наступ укропів з цього боку").
Таким чином, стає зрозуміло, що в результаті українського наступу на південний захід, а тепер і на захід від Харкова у нашого командування з'являється дуже непоганий шанс вийти на державний кордон України на досить вагомому, відносно протяжності, відтінку. Що, у свою чергу, з цілком очевидних причин, може суттєво вплинути на загальну стратегічну ситуацію... У такому разі і питання про долю тих російських військ, які зараз контролюють смугу території вздовж кордону на північ і на схід від Харкова, також "стає руба" на порядку денному...
Читайте також: Росія – це старий дід з анекдоту, або Що потрібно знати про контр-наступ ЗСУ
