27 червня 2025 року у Вашингтоні Демократична Республіка Конго та Руанда підписали угоду, яка надає США пріоритетний доступ до родовищ кобальту та колтану у східних провінціях ДРК, насамперед у Північному й Південному Ківу. Це регіон з одними з найбільших у світі запасів стратегічної сировини, але водночас із високим рівнем збройної нестабільності. Угода передбачає масштабні інвестиції з боку США в інфраструктуру, логістику та гірничодобувний сектор, а також включає неформальні гарантії безпеки, розширення оборонної співпраці, посилення технічної присутності й підтримку потенційних миротворчих місій. Формально йдеться про політичні запевнення, що США не залишать регіон без уваги у разі загострення конфлікту.
Аналогічна модель була раніше реалізована в Україні. У квітні й травні 2025 року між Києвом і Вашингтоном було погоджено створення спільного інвестиційного фонду на 10 млрд доларів, який відкрив США доступ до українських запасів титану, літію й урану. В обох випадках йдеться про побудову вертикальних ланцюгів постачання критичних мінералів у межах західної юрисдикції, без участі Китаю, з опорою на friend-shoring (дружнє розширення, аналог «offshoring», але до союзників), але з обмеженим обсягом оборонних гарантій.
Залежність від імпорту мінералів стала системною загрозою для національної безпеки США. Ці ресурси становлять основу для всього спектра новітніх технологій: від акумуляторів для електромобілів до дронів, супутників, військової авіації. Будь-які порушення у ланцюгах постачання має змогу паралізувати оборонну промисловість та підірвати програму енергетичного переходу.
В умовах зростання геополітичної напруги з Китаєм, який сьогодні контролює близько 65% світової переробки літію, понад 70% кобальту та щонайменше 75% титану, Вашингтон почав активно трансформувати свою ресурсну політику. США закріпили на рівні законодавства принцип «friend-shoring» — переорієнтації ланцюгів постачання на союзницькі держави. Відповідні положення закладено в оновленій версії Закону про зниження інфляції (Inflation Reduction Act) та оборонному бюджеті на 2025 рік.
Ці документи встановлюють обов’язковий критерій: щонайменше 40% матеріалів, що входять до складу акумуляторів, повинні походити з країн-партнерів. Для промисловості це чіткий фінансовий стимул: виробники, які відповідають цим вимогам мають право на податкову знижку до 35 доларів за кожну вироблену кіловат-годину акумуляторної продукції. Також вони можуть залучити пільгові позики під 2–4% річних від урядового агентства DFC (U.S. International Development Finance Corporation), що спеціалізується на стратегічних інвестиціях за кордоном.
Механіка «швидких» угод
Адміністрація Трампа систематично застосовує швидкі угоди — рамкові декларації, що відкривають США пріоритетний доступ до ресурсів. Безпекові положення в них мінімальні, що підвищує ризик ескалації. Це підтверджують домовленості з Талібаном (2020, Афганістан), із Туреччиною (2019, сирійські нафтові поля) та угоди 2025 р. з Демократичною Республікою Конго, Руандою й Україною: у кожному випадку Вашингтон швидко отримав стратегічні матеріали, не надавши партнерам реальних гарантій стабільності.
Незважаючи на різні регіони й дати, ці угоди мають спільні вразливості. По-перше, неповна інклюзивність: ключові актори, як-от M23 у провінції Ківу, залишаються поза процесом. По-друге, бракує дієвого моніторингу, тож порушення домовленостей часто минають безкарно. По-третє, екологічні стандарти відкладають на потім, що згодом може обернутися витратами на зелений аудит і штрафами при виході на ринки США та ЄС. У підсумку Вашингтон заощаджує час на перемовинах і одразу фіксує довгострокові поставки сировини, тоді як партнери залишаються сам-на-сам із невирішеними конфліктами.
У Центральній Африці угода Конго-Руанда передбачає виведення близько 7 000 руандійських військових із Ківу, але не залучає M23, що ставить під сумнів її виконання. Український формат передбачає спільний фонд на 10 млрд доларів і дає США пріоритет на 55 критичних мінералів; Київ компенсує брак гарантій правом вето на ліцензії. Попри різні моделі власності та контролю, обидва кейси виконують ту саму задачу — диверсифікують постачання мінералів на користь США й послаблюють залежність від Китаю.
Українська ставка: стратегічна угода відкриває ринок, але посилює відповідальність
Домовленість з Україною відкриває доступ до передових технологій у сфері переробки критичних мінералів, зокрема, гідрометалургії літію та електрон-променевого плавлення титану. Це дозволяє Києву зміцнити промислову базу й інтегруватися в нову глобальну виробничу архітектуру. Водночас угода передбачає відповідальність України за фізичну безпеку логістики, дотримання екологічних стандартів і контроль над режимом експорту. Ціни на кобальт, наприклад, безпосередньо впливають на оборонні витрати: зростання вартості на 5 доларів за кілограм підвищить собівартість батарей для БПЛА.
Умови домовленостей із Києвом накладаються на жорстку геоекономічну конкуренцію. Китай уклав нові стратегічні контракти з Болівією щодо постачання літію (в рамках так званого «літієвого трикутника»), а також із Індонезією — на постачання нікелю та кобальту. Росія активізує діяльність приватних військових компаній у Катанзі (ДРК), намагаючись зберегти контроль над регіональними потоками золота й каситериту. Це посилює конфліктність на місцях і створює ризики зриву постачання.
У відповідь США й ЄС вводять жорсткіші умови доступу до своїх ринків, зокрема через підвищення вимог ESG. Недотримання встановлених критеріїв — екологічних, соціальних і управлінських — може обернутися запровадженням «зеленого мита» або повним виключенням постачальника з ланцюгів. У цьому середовищі стабільність не гарантована жодному партнеру — лише ті, хто зможе системно дотримуватись стандартів, залишаться в грі.
Ринок критичних мінералів: турбулентність і великі цифри
Станом на 2025 рік створення нових ланцюгів постачання критичних мінералів перетворилося на жорстку геоекономічну боротьбу. Глобальний оборот цих ресурсів уже сягає $320 млрд на рік (IEA), а до 2030-го може зрости до $560 млрд — утричі швидше, ніж світовий ВВП. Компанії, що ігнорують вимоги безпеки й ESG, ризикують втратити доступ до ринків США та ЄС, де з 2024 р. запроваджено «зелений тариф» +3–5 % на імпорт поза стандартами.
Критичні мінерали виконують для XXI ст. ту функцію, яку нафта виконувала у XX-му: визначають можливості зростання та військово-технічну перевагу. США укладають угоди, що дають миттєві економічні й політичні вигоди; ризики виконання йдуть у пасив партнерам. Приклад ДРК та України показує, що зрив постачання кобальту з Ківу може коливати котирування літію на ±12 % і титану на ±8 % упродовж одного кварталу. Ризики ж реалізації Вашингтон перекладає на місцеві уряди, а без незалежного моніторингу й штрафних клауз будь-яка ресурсна угода може лишитися символічною. Запровадження обов’язкових аудитів та штрафів у 2–4 % від вартості контракту за порушення здатне мінімізувати цей ризик.
Для України це не абстрактна гра чисел. За нинішньої цінової волатильності кожні +5 $ за кг кобальту додають до собівартості батарей для БПЛА близько ₴1 100; різниця між успіхом і провалом угоди в Ківу може підняти або знизити експортні доходи українських виробників на $600–700 млн уже у 2026 році.
Олександр Колесніченко
